Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

— Тоді поясніть мені, куди поділися сімнадцять контейнерів.

Дарина стояла посеред вантажного блока, і від її голосу молодий комірник зробив те, чого вона не просила: почав перегортати один і той самий реєстр. За його спиною повільно опускався підйомник. На платформі лежав сірий довгастий короб, оперезаний жовтими стяжками. П’ять інших уже поставили під стіною, де зазвичай зберігали готові партії люменіту.

Яна саме прямувала до Софіїної лабораторії. Їй дозволяли дві години аналітичної роботи, а Софія вчора залишила там її запис із примітками. По дорозі Яна почула, що на внутрішньому складі розбирають архівну матрицю, й вирішила запитати Ірину, чи та закінчила аналіз матеріалу з північного насипу. Ірину вона тут не знайшла.

Натомість побачила на торці одного короба старе позначення: «6-Б / сухий залишок / дослідне зберігання».

Він не міг бути з північного насипу. Усе, що лежало там, залишалося за перекритою дорогою. Ці контейнери заповнили кілька місяців тому, коли їх привезли в чистий склад із уже доступних видобувних камер; частину матеріалу зберегли для повторного аналізу, частину — тому, що ніхто не встиг оформити списання. Яна пам’ятала суперечку на одній із ранніх нарад: навіщо витрачати охолодження на те, з чого більше не вийде придатного кристалу. Врешті контейнери залишили у сухому відсіку без активного охолодження, і про них перестали говорити.

Тепер їх обережно переносили в підйомник.

Комірник показав Дарині другий реєстр. Виявилося, сімнадцять контейнерів не зникли. Їх розподілили між двома різними партіями: п’ять мали піти на повторне очищення, решту оформлювали для вивезення на орбітальний технічний склад. У старому обліку кількість рахували за місцями, у новому — за масою нетто. Для реєстрування вантажу хтось переніс лише загальну вагу й залишив клітинки з кількістю порожніми.

Дарина витерла долонею чоло. Вона не любила лякати людей без причини, особливо перед відправленням вантажу, але щойно зірвалася на хлопця, який нічого не губив. Попросила його спочатку виправити відповідність номерів, а потім показати старий акт приймання. Тоді помітила Яну.

— Якщо ви до мене з проханням повернути всіх комах додому, то сьогодні не найкращий день.

Яна відповіла, що не знає, де в цих комах дім. І показала на короб.

Дарина простежила за її рукою й пояснила: це не партія товарного люменіту. Залишкова матриця після попереднього відбору. Її вивозять, бо після закриття двох транспортних маршрутів на станції почали економити кожен доступний складський об’єм. Орбіта погодилася забрати частину старих проб для повторного дослідження й утилізації. Рішення ухвалили до вчорашнього спостереження під станцією.

— Ірина знає?

— Вона підписала перелік зразків, які залишаються тут. Я не прошу вченої дозволу на кожен порожній ящик.

Яна не сказала, що ящик може виявитися не порожнім у чужій системі вартостей. Після останніх днів це прозвучало б надто красиво й надто впевнено. Вона сама бачила, як дрібні робітниці тягли світлі грудки, проте не знала, чи мають вони щось спільне з цією партією.

Натомість попросила номер акту. Дарина продиктувала його й пішла до комірника, який уже знайшов ще одну розбіжність у вазі.

— Я вчора питав, чому кількість порожня, — сказав хлопець, не піднімаючи голови від екрана. — Мені відповіли, що так і треба. Тепер виходить, що я мав перевірити.

Дарина спершу хотіла запитати, хто саме відповів. Але сама пам’ятала нічне повідомлення про новий спосіб обліку: тоді вона поставила під ним коротке «прийнято», бо одночасно рахувала втрачені транспортні години. Вона попросила хлопця переслати їй учорашнє звернення, а поки не підписувати жодної накладної, де номери контейнерів не збігаються з масою. Він кивнув. Вибачатися посеред вантажної галереї було незручно; Дарина все ж сказала, що накричала даремно. Хлопець не відповів, зате перестав квапливо перегортати сторінки.

З боку перевалочної галереї долинув знайомий голос:

— Вони ще й переплутали тару з її вмістом. Усе як у людей.

Данило притримував двері ногою. На забинтованій руці в нього висіла легка сумка з дерев’яними втулками. Яна не питала, навіщо він прийшов із нею на склад; після ремонту Любиних ваг Данило знайшов тут друзів серед списаних кріплень і майже щодня забирав щось із дозволених залишків.

Він побачив Янине обличчя й перестав усміхатися.

— Ти знову збираєшся щось довести?

— Хочу побачити, що саме відправляють.

— Це різні речі. Принаймні в нашій лабораторії.

Вони рушили до невеликого термінала біля складських дверей. Данило йшов повільніше, ніж колись: після аварії в господарському шлюзі різкі повороти голови викликали в нього коротке запаморочення. Оксана дозволила йому виходити на звичайні зміни, але заборонила перші дні піднімати важке й працювати біля рухомих машин. Дерев’яні втулки були його способом сперечатися з цим дозволом, не порушуючи його буквально.

Яна відкрила акт. Поряд зі словами «неактивний залишок» стояла графа, яку вона раніше не помічала: «обробка — сухе тепло, захист від біологічного перенесення». Частину зразків обробляли перед довгим зберіганням. Інші, призначені для мікробіологічних аналізів, тримали в окремих герметичних касетах. Те, що під одним складським словом значилося «матриця», виявилося кількома речами, схожими лише зовні.

— І ми знову називаємо все одним іменем, — пробурмотіла Яна.

Данило заглянув їй через плече.

— Ти можеш хоча б сьогодні не давати їм нових назв? Мені достатньо тих, що вже є.

Вона не образилася. Останнім часом він перестав старанно обходити будь-яку тему, пов’язану з носіями. Із цим стало простіше жити, хоча іноді його жарти влучали боляче.

У внутрішній мережі з’явився виклик Софії: Яна не прийшла на домовлений перегляд. Яна передала їй номер партії й запитала, чи можна затримати вивезення до розмови з Іриною. Отримала відповідь майже відразу: «Ти сьогодні маєш право на аналіз, не на перепризначення вантажних робіт. Я зараз прийду».

Данило прочитав текст із краю екрана, бо Яна не встигла закрити вікно.

— Нарешті хтось напише це на дверях лабораторії великими літерами.

***

Ірина прийшла роздратована. Її викликали від проб, які вимагали підтримувати температуру в одному вузькому діапазоні, а тепер зразки чекали, поки вона з’ясовувала, чи треба рятувати ще й складський мотлох.

Софія прийшла трохи пізніше. Вона принесла з собою планшет із зовнішніми записами й два списки, на яких стояли різні підписи. За нею йшов Петро, досі сперечаючись у гарнітуру із Селмою щодо доступу до закритого бокового вікна свердловини.

— Ніякого доступу, — відповів він і вимкнув зв’язок. — Вона мені пропонує поміряти щось на глухому кінці труби. Там зараз світла замазка. Може, дуже цікава, але камера її бачити не буде.

Виявилося, Селма пропонувала зовсім інше: перевірити, чи не змінилася механічна відповідь ізольованої обсадної труби після того, як комахи заклали отвір. Петро вислухав пояснення Ірини, невдоволено подивився на свій вимкнений канал і пішов телефонувати Селмі з вибаченням. Яні стало легше від того, що сьогодні не лише вона неправильно зрозуміла чужі слова.

На складі вони розібралися досить швидко. Ірина сама підписала передачу п’яти контейнерів на повторне очищення, але не бачила остаточного переліку для орбітального складу: його склали вже після її заявки. У семи контейнерах був сухий матеріал після термічної обробки. Ще п’ять зберігали необроблені архівні проби, проте всередині окремих герметичних касет; вивозити їх за звичайною схемою без нової перевірки біозахисту ніхто не мав наміру. У старій таблиці ці п’ять помилково об’єднали із сухим залишком.

Ірина розкрила на планшеті фото однієї архівної касети. Під прозорою кришкою лежав матеріал, розтрісканий на бліді пластинки; у куті стирчала смужка паперу з давнім рукописним номером. Зовні касета мало відрізнялася від інших. Тільки на старій світлині, зробленій під час закладання на зберігання, пластинки ще трималися суцільним шаром. Яна наблизила зображення й машинально провела пальцем по склу планшета, намагаючись роздивитися край розлому.

— Це той самий матеріал? — спитала вона.

— Та сама касета, — виправила Ірина. — Що сталося з матеріалом за ці місяці, я без аналізу не скажу.

Дарина, коли її знову покликали, довго дивилася на позначки.

— Отже, моя проблема — не зниклі контейнери. Моя проблема — що я маю чекати до наступної зміни, поки хтось перевірить, що саме лежить у кожному.

— Приблизно так, — відповіла Ірина. — Але ці п’ять залишаються.

Дарина заперечила, що їх і так не відправили б без біологічного допуску. Її дратувало, коли інші сприймали звичайну складську перевірку як моральну перемогу. Потім вона вказала на сім термічно оброблених контейнерів: із ними що не так?

Яна могла б відповісти, що саме термічна обробка, можливо, руйнує те, заради чого комахи збирають стару матрицю. Але вони цього не перевіряли. І схожість матеріалу з насипу та складського залишку досі не довели.

— Нічого, — сказала вона. — Я просто хочу знати, чи відрізняється він для них від того, що лежало в дорозі.

Дарина сперлася долонею на стіл. Усі шляхи до чистого складу вже були обхідні, транспорт під орбітальний рейс чекав на підтвердження маси, а тепер ще й операторка без медичного допуску пропонувала запитати думку в комах.

— Яким способом?

— Не знаю поки.

Ірина підняла очі. Яна встигла подумати, що сказала найневдалішу можливу фразу, проте геобіологиня не стала її висміювати. Натомість запитала, чи Яна хоче повернути матеріал у колонію, чи поставити контрольний дослід.

— Я не впевнена, що його взагалі треба повертати. Його могли забрати звідти місяці тому. Вони тепер самі приходять до нашого насипу. Може, ми забрали щось таке, без чого їм важко.

— А може, вони приходять по щось зовсім інше, — відповіла Ірина. — Або через воду. Ти бачила, як там усе змінилося.

Дарина нарешті втомлено засміялася.

— Дякую. Тепер я маю одразу три пояснення, чому не можна нічого робити.

Марко, якого покликали вирішувати затримку, не захотів слухати історію спочатку. Перевірив, чи п’ять запечатаних біологічних проб ізольовані, чи ніхто не збирається вивозити їх без перевірки, і запитав, скільки часу лишається до закриття вантажного реєстру. Дарина назвала час. До передачі партії на орбітальну транспортну лінію залишалося трохи більше години; сам підйом відбудеться пізніше, коли готові контейнери зберуть у спільний вантаж.

Марко дозволив затримати підписання семи коробів до закінчення зміни. Частину товару перенесуть у складську зону, щоб не тримати підйомник. А от польових випробувань не буде: північна дорога закрита, вихід людей за периметр заборонений, геологічна загроза не встановлена. І він не збирається перетворювати відкриту ділянку біля гнізда на місце для експериментів, яких ніхто не прорахував.

Яна промовчала, хоч відповідь її не задовольнила. Зненацька опиратися чужій правоті виявилося важче, ніж боротися з чиєюсь помилкою.

Данило стояв біля дверей і нарешті сказав те, чого ніхто від нього не чекав:

— У нас уже є дослід. Ми щодня переміщуємо каміння, запускаємо компресори, тримаємо цілий зовнішній світ під шумом своїх машин. Просто в протоколі це називається господарською роботою.

Він сказав це без докору, швидше з утомою. Софія опустила планшет. Яна вперше подумала, що Данило майже завжди мовчав на таких нарадах, поки хтось не пропонував повторити чужим тілом те, що люди вже й так робили довкола.

Марко попросив його уточнити пропозицію.

— Нехай буде спостереження. А якщо заради нього треба знову лізти до тварин, нічого не робімо.

Данило взяв свої втулки й пішов до майстерні. Яна хотіла наздогнати його, але він обернувся й показав, що з ним усе гаразд. Жодної потреби зупиняти його посеред коридору не було.

***

Після обіду станція почала звичайну операцію, яка ще вчора нікого б не зацікавила.

У віддаленому секторі сортувальна платформа переміщувала порожні транспортні касети з зовнішньої лінії на сухий склад. Її маршрут проходив далеко від закритої дороги, всередині перевіреного промислового контуру. На зовнішній камері було видно лише невеликий навіс, край розвантажувальної плити та смугу червоного ґрунту за захисною огорожею. Далі, метрів за п’ятдесят, починався старий відвал із того самого темного матеріалу, яким колись підсипали північний борт.

Яна не знала, чому Роман надсилав їй цей запис. Він пояснив, що натрапив на нього, коли звіряв денні теплові карти для Ірини. О десятій ранку біля відвалу з’явилися малі комахи. До полудня їх стало більше. Вони не наближалися до огорожі, а переносили грудки між двома кам’яними виступами, ховаючись під наскрізним накриттям. У якийсь момент на записі з’явилася велика робітниця й затрималася біля границі тіні.

Роман хотів знати, чи Яна впізнає рухи.

Вона переглянула хвилину, потім попросила повний кадр без підсилення кольору. Комахи рухалися так само буденно, як у перший день біля насипу. Одна маленька особина надто довго обходила великий камінь. Друга втратила вантаж, знайшла його й понесла в інший бік. Жодного разу вони не пішли прямо до людської огорожі.

Яна спіймала себе на тому, що розшукує серед них когось знайомого. Це було смішно: вона не знала жодної з цих істот, а маршрутниця сімнадцять давно загинула. Та спокуса впізнавати лишалася, як звичка озиратися на знайомий голос посеред чужої юрби.

На іншій частині екрана з’явилася маленька жовта мітка. Не на відвалі — на самому краю розвантажувальної плити. Система позначала предмет як покинутий технічний уламок. Ірина давно просила перевірити всі такі плями: іноді датчики плутали пластикові запобіжники з уламками природного матеріалу.

Роман збільшив зображення. Мітка виявилася обірваною смужкою транспортної плівки. Вітер піднімав один її край і опускав. Плівку забули під час останньої дозволеної операції, коли платформа ще працювала на старому маршруті. Вона лежала по людський бік огорожі й не могла становити безпосередньої загрози комахам, доки залишалася там.

Яна ледь не попросила прибрати її. Але потім помітила, що велика робітниця раз у раз повертає голову не до плівки. Дивиться в інший бік, поза поле кадру, туди, де старий відвал переходив у природний схил.

— Що там? — запитала вона.

Роман відкрив сусідню камеру. Вона стояла нижче й дивилася уздовж укріплення. На зображенні було видно новий темний слід на ґрунті, майже такий самий, як той, що Ірина знайшла під опорою. Слід ішов від нижньої частини схилу, виходив на невелику відкриту ділянку й зникав серед насипаних пластин. На краю дві малі істоти працювали, підкладаючи матеріал саме туди.

Яна попросила з’єднатися з Іриною.

— Я бачила вчора твої записи. Сьогодні мокрий край уже біля другого майданчика.

Ірина перевірила координати. Виявилося, цей майданчик стоїть над іншою частиною старої дренажної системи, а темна смуга могла мати спільне джерело з вологою біля 6-Б. Для цього ще бракувало даних. Але темніла вона справді знизу й поступово ширшала.

Поки вони говорили, велика робітниця на першій камері зробила кілька кроків і стала боком до відкритої ділянки. Поряд із нею з’явилися ще дві великі особини. Яна не могла зрозуміти, чи захищають вони малих, чи просто чекають своєї черги працювати.

У диспетчерському каналі зазвучав голос транспортної зміни. Наступна порожня платформа мала пройти уздовж укріплення в межах дозволеного маршруту. Вона не перетинала заборонену межу й не наближалася до комах. Але під час проходу важкий візок спричиняв коротку серію механічних коливань у плиті — ті самі, на які Яна й Данило звернули увагу під час зупинки компресора.

Кіра перевірила відстань від крайніх датчиків до активності тварин. З погляду встановлених зон безпеки маршрут залишався дозволеним. Тимчасово зупинити порожню платформу можна було без шкоди для життєзабезпечення. Для вантажної зміни це означало втрату часу й необхідність ще раз розвести машини за графіком.

— Пропускаємо? — запитав черговий.

Марко ще був на зв’язку з Богданом. Дарина вже просила не множити обмежень на чистій лінії, доки немає реальної загрози людям чи обладнанню. Яна слухала всіх і думала про живі тіла біля мокрого краю, про маленькі грудочки, які не встигали скласти у вузькому проході.

Вона могла попросити зупинити платформу й не мала доказу, що це допоможе. Могла промовчати, і тоді чергова машина пройде, як проходила сотні разів. Усе це вже схоже було на випробування, якого вона боялася: зробити найкраще, виходячи з надто малого знання.

— На чотири хвилини, — сказала Яна. — Якщо маршрут вільний і можна безпечно зупинити. Нехай просто постоїть. Ми нічого їм не подаємо.

Кіра не відразу відповіла. Перевірила, де стоїть машина, й дозволила поставити її на штатний майданчик очікування, не зупиняючи посеред руху. Дарина видихнула так голосно, що це почув увесь канал, але наказу не оскаржила: порожня платформа могла почекати чотири хвилини.

Яна попросила Романа забрати з екрана шкалу часу, щоб не відраховувати кожну секунду. Він здивувався, але прибрав. Тоді вона сама вимкнула додатковий звуковий канал. Сигнал із ґрунту все одно фіксували незалежні датчики; перетворювати їхній шум на псевдозвуки чужого життя їй зараз не хотілося.

На камері комахи продовжували працювати.

Одна мала робітниця впиралася в грудку, яка не проходила між двома покладеними пластинами. Вона відступила, потягла її боком, упустила й знову підняла. Поряд пробігла інша, торкнулася вусиками виступу й зникла за каменем. Яні хотілося збільшити саме це місце, але тоді з кадру зникли б велика робітниця та темний край, заради яких вони й дивилися. Вона залишила зображення незмінним.

Зі складського каналу хтось перепитав, чи чекатиме наступна машина на під’їзді. Дарина відповіла, що ні: вона сама розведе рейси. У голосі не було злості. Від цього Яні стало ще ніяковіше — незручність спричинила вона, а розв’язувати її довелося іншій людині.

Минуло більше хвилини. Велика робітниця посунулася до нижньої тріщини, дві малі особини зникли під каменем. Ще кілька вантажів лягли на мокрий край. Яна не побачила нічого, що можна було б назвати відповіддю на зупинку людської машини.

— Даремно затримали, — сказала Дарина. Голос у неї був утомлений, без задоволення від чужої невдачі.

Яна кивнула, хоча Дарина не могла цього бачити. На четвертій хвилині Кіра дозволила відновити рух. Платформа повільно рушила за розкладом, і на другому екрані загорілася смуга навантаження приводу.

Першою змінилася велика робітниця. Вона різко опустила передню частину тіла, притиснувшись до породи. Потім одна з малих кинула грудку й побігла під накриття. Інші затрималися, ніби не знали, куди подіти вантаж, і вже тоді частина повернула назад. На короткому відрізку ближче до природного схилу активність зберігалася.

Роман відкрив поряд вузьку смугу показників із опори. З початком руху на ній з’явилися коливання, яких не було під час зупинки. Їх бачили всі; про те, що вони означають для тварин, цифри не говорили нічого. Велика робітниця, що притиснулася до породи, залишалася в тій самій позі, поки інші тягли залишені грудки в укриття. Яна помітила на одній з них бліду смужку — напевне, налиплий матеріал. Вона трималася за цей дрібний видимий факт, бо хотіла вже зараз назвати причину всього іншого.

Яна відчула, як у неї холонуть плечі. Те, що вона спостерігала, могло мати десяток пояснень. Але одна річ була очевидна: машини впливали на місцевий світ навіть там, де не перетинали видимої межі.

— Зупиніть знову, — попросила вона.

Марко цього разу втрутився одразу.

— Навіщо? Що саме ти перевіряєш?

Вона не знайшла швидкої відповіді. Софія, яка теж дивилася запис, обережно запропонувала продовжити спостереження до завершення платформи, не змінюючи графіка вдруге. Ірина вже відзначала час, температуру опори й нові показники коливань. Їхня одна коротка пауза нічого не доводила, а повторити її поспіхом означало б знову сплутати кілька змінних.

Яна погодилася. Її непокоїло, як сильно вона хотіла, щоб цього разу комахи зупинилися саме через людей. Тоді в усієї історії з’явився б зручний причинний ланцюг, а в неї — щось схоже на вплив. Занадто знайоме бажання після занурень.

Платформа пройшла. За кілька хвилин дрібні особини повернулися до роботи, але частина вантажів уже лежала на землі, а від мокрого краю відокремився тонкий фрагмент світлого бортика. Одна велика робітниця незграбно підважувала його передньою кінцівкою. Друга торкалася сусідньої ділянки й поволі обходила пошкодження.

Усі дивилися. Роман почав записувати щось про можливий поріг чутливості, але Ірина попросила не робити з цього висновку. Вона ще мала перевірити, чи були ті самі рухи до пуску платформи, і чи не змінилася температура та повітряний потік.

Яна не сперечалася. У диспетчерському вікні вже стояло наступне порожнє перевезення. Вона хотіла попросити, щоб його не запускали до кінця дня, але вчасно згадала, що пів години тому її власне прохання мало іншу мету: подивитися, як тварини реагуватимуть. Тепер вона мала назвати причину, яка стосувалася б безпеки, а не її цікавості.

Ірина допомогла несподівано: на зовнішньому датчику біля другого майданчика з’явилася нова зміна провідності. Через її можливий зв’язок із поширенням вологи геологиня попросила не створювати додаткових навантажень на цю плиту до повторного вимірювання. Кіра погодила затримку порожніх платформ на дванадцять годин; рух заповнених контейнерів ішов іншим, уже перевіреним маршрутом.

— Ви могли почати саме з цього, — буркнула Дарина. — Із підстави, яку можна записати в журнал.

Вона не заперечила наказу. Потім вимкнула мікрофон, щоб перебудувати графік без свідків.

Залишався ще внутрішній виклик. Начальник вечірньої зміни хотів знати, чи відпускати двох людей, які мали закріплювати порожні касети для наступного рейсу. Дарина дивилася на їхні прізвища й не могла відповісти відразу. Одному завтра належало відпрацювати ранкову зміну; якщо залишити його на ніч, доведеться шукати заміну, а той, хто погодиться вийти, втратить свій вихідний. Вона наказала відпустити обох і скласти новий графік без понаднормової зміни, якої ще ніхто не погоджував. Це рішення коштувало ще кількох годин затримки, зате принаймні його наслідки можна було порахувати.

***

Данила вона знайшла біля медичного блока. Той сидів на підвіконні в коридорі з дерев’яною підставкою на колінах і зосереджено зачищав шорсткий край. На зап’ястку вже майже зникла пов’язка. Лише тонка смужка пластиру прикривала місце, де під час аварії роздер шкіру.

Яна розповіла про платформу. Про чотири хвилини, які нічого не довели, та про те, як хотіла, щоб живі істоти поводилися відповідно до її очікувань. Він вислухав до кінця. Потім повернув дерев’яну підставку й показав, де залишився грубий край.

— Коли я робив це вперше, весь час думав, що можу зупинитися на попередньому етапі. А тоді зрізав зайве. Довелося починати знову.

Яна глянула на його руки. Вона знала, що це не метафора, яку він готував для неї. На столярних дрібницях Данило справді не вмів своєчасно зупинятися.

— Я могла просто промовчати, — сказала вона.

Данило ще раз провів наждаком по краю, хоча там уже не було чого знімати. Яна чекала на відповідь. Нарешті він відклав наждак.

— Ти ж хотіла, щоб вони помітили ці чотири хвилини?

— Хотіла побачити, чи помітять.

— А коли нічого не сталося, тобі захотілося повторити.

Яна відвернулася. Він влучив, і її роздратувало, що зробив це так легко.

— Я сім разів розповідав, що відбувалося із шістнадцятим, — сказав Данило. — Під кінець уже сам шукав у записі один момент, після якого все пішло не так. Мені треба було, щоб він там був. Хоч якийсь.

Він підняв підставку, покрутив у пальцях, перевіряючи край, який щойно зашліфував.

— Я не кажу, щоб ти дала машині їхати, — додав він. — Просто боюся, що ти шукатимеш іще чотири хвилини, потім іще. Поки вони нарешті не зроблять те, чого ти чекаєш.

— А ти б не шукав?

— Шукав би.

Від цього стало трохи гірше й чомусь легше. Яна посунула до себе його сумку, щоб звільнити місце на підвіконні.

— Я все одно не знаю, як правильно.

— Я теж.

Він посунувся, даючи їй місце сісти. У коридорі було тихо; час від часу з медичного блока виходили люди з паперами або переносними приладами. Коли повз проходила Оксана, вона поглянула на Яну, перевірила її обличчя й пішла далі, не зупиняючись. Яна відчула подяку за те, що на неї не дивляться як на чергове медичне питання.

Данило розповів, що Селма наступного тижня все-таки їде на орбітальний комплекс для перевірки обладнання. Тимур стверджує, що це частина її переведення, хоча вона сама каже: звичайне відрядження за графіком. Вони знову посварилися. Потім Селма прийшла до майстерні й попросила Данила полагодити старий тримач для кабелю, бо Тимур у розпачі вже зібрався купити новий.

— І ти полагодив?

— Звісно. За умови, що вони обидва перестануть просити мене бути їхнім перекладачем.

Яна засміялася. Їй важко було уявити більш непридатну людину для такої роботи, ніж Данило, який досі вважав, що найкраща відповідь на складну розмову — мовчати, доки співрозмовник не піде.

Вони посиділи ще. Сумку з інструментами Данило поставив на підлогу й кілька разів пересунув ногою, коли вона заважала людям проходити. Яна розповіла, що брат таки зняв вивіску з майстерні й тепер має на фасаді чотири дірки. Данило порадив приклеїти на них чотири невеликі зірки. Усе одно дорого, зате принаймні можна сказати, що так задумано.

Яна відкрила збережену фотографію й спробувала уявити такі зірки. Від сміху в неї защеміло горло. Вона й не пам’ятала, коли востаннє могла так спокійно сидіти з кимось і думати про чужу невдалу вивіску.

***

Увечері прийшов Марко.

Він приніс Яні коротке службове повідомлення з позначкою «для ознайомлення», але не відправив його через загальну мережу. Після сьогоднішнього інциденту командира турбувало, що люди почнуть самостійно влаштовувати зупинки робіт, щойно побачать на камері рух комах. Він запропонував Яні офіційно брати участь у складанні протоколу пасивних спостережень — разом з Іриною й Петром, у межах медичного допуску. Тоді питання про зміну станційного графіка можна буде піднімати до запуску машини, а не під час руху. Остаточне рішення залишиться за відповідальними за безпеку й транспорт.

Яна спитала, чи це означає, що їй знову дозволять занурення.

Марко подивився на неї здивовано. Він говорив зовсім про інше. Допуск вирішує Оксана, технічні обмеження — Софія. Командир не хотів, щоб Яна поверталася в крісло лише тому, що ніхто інший не вміє розрізняти чужі рухи на екрані.

Їй стало соромно. Частина її весь день чекала, що будь-яке нове завдання приведе до того самого крісла. Це бажання заважало чесно дивитися на власні результати.

Марко залишив планшет на столі й додав, що Дарина вже погодилася на новий порядок. Їй не подобаються непередбачені затримки, зате вона хоче знати заздалегідь, які її партії ризикують зависнути через наукові спостереження. Сім сухих контейнерів сьогодні не підняли: комірник досі виправляв невідповідність маси й нумерації. За місце в наступній партії тепер доведеться платити окремо. Дарина погодила витрату, але попросила Марка більше не називати перенесення вантажів «безкоштовною паузою».

Яна поцікавилася, чи Дарина дуже сердилася.

— На всіх потроху. На себе найбільше.

Марко пішов, а Яна залишилася читати запропонований протокол. Там були повноваження, обмеження, відповідальні особи й місце для її підпису. Одного пункту бракувало: що робити, якщо колонія виявиться байдужою до всіх людських спроб її зрозуміти.

Вона не стала його дописувати. Тварини не зобов’язані відповідати лише тому, що до них звернулися.

У двері знову постукали. Цього разу прийшла Софія. Вона нічого не принесла й виглядала так, наче давно хотіла поговорити про щось, для чого не існує окремого протоколу.

— Я бачила, як ти просила зупинити платформу, — сказала вона, коли Яна впустила її всередину. — А потім як передумала.

Яна відповіла, що не передумала. Просто не знала, чи має рацію.

Софія пройшла до віконця, з якого не було видно нічого, крім внутрішньої стіни сусіднього модуля. Колись із цього відсіку відкривався вид на схил. Після добудови захисного коридору краєвид зник, але вузьке скло так і залишили. Софія торкнулася його краю долонею.

— Ти сьогодні дуже хотіла, щоб вони відповіли тобі, — сказала вона.

Яна не стала заперечувати.

У неї досі іноді виникало відчуття, ніби треба повернути голову ліворуч і трохи вниз, аби побачити правильний шлях. Тепер це був просто збій власного тіла, з яким вона вчилася жити. Але щоразу, коли на зовнішньому екрані з’являлися маленькі робітниці, до нього додавалося інше — незрозуміле бажання опинитися там, де вони. Почути камінь під шістьма опорами. Знати, що означає темний мокрий край. Вона не могла пояснити цього нікому, не звучачи божевільно, і найменше хотіла пояснювати Софії, від якої колись приховувала власні симптоми.

Та зараз сказала.

Софія вислухала, не дістаючи планшета. Лише спитала, чи стало це відчуття сильнішим після сьогоднішнього перегляду. Яна подумала й відповіла, що не може порівняти. У лабораторному сеансі вона мала ціле чуже тіло, а зараз — тільки пам’ять про нього. Софія не стала називати це контактом. Порадила розповісти Оксані, якщо з’являться нові відчуття, й залишилася ще трохи, розмовляючи про зовсім інше: їй доведеться пересадити грибницю, бо одна зі старих поличок знову тріснула.

Яна підказала, де в Данила знайдуться підходящі дерев’яні втулки. Софія засміялася, але Яна знала: завтра вона справді піде до нього по деревину. Так уже працювала станція. Люди повертали одне одному кришки, лагодили ваги, переносили ліжка, сперечалися про труби й усе-таки знаходили спосіб жити поруч.

Коли Софія пішла, прийшло повідомлення від Ірини. Воно стосувалося не платформи, а старих запасів матриці. У двох відкритих для аналізу термічно оброблених зразках вона не змогла відтворити поведінку, яку спостерігала в архівній необробленій касеті під час зволоження. В одному матеріал розпадався на сухі пластинки, в іншому частина поверхні залишалася зв’язаною набагато довше. Це ще нічого не говорило про хід під станцією: зразки відрізнялися віком, походженням і умовами зберігання. Але Ірина просила поки не записувати всі залишки в одну технологічну категорію.

Яна прочитала звіт двічі. У ньому не було відповіді, що комахи хотіли повернути. Та й чи хотіли вони щось повертати. Проте тепер вона принаймні бачила, чому людська пропозиція — віддати їм кілька контейнерів «корисної» речовини — могла виявитися такою самою безглуздою, як подарувати чужій дитині дверну ручку замість дверей.

Вона надіслала Ірині подяку, а тоді відкрила запис із другого майданчика. Платформа вже стояла на складі. Надвечір дрібних істот біля мокрої смуги стало менше; ті, що лишилися, переносили світлі грудки в отвір під каменем. Одна велика робітниця відійшла до природного схилу. За нею, на самому краю кадру, рухалася інша — більша за попередніх, з темним широким щитом, який майже не відбивав світла.

Яна збільшила зображення, але не впізнала типу. Можливо, вартова. Можливо, ще одна робітниця іншого віку чи касти. Вона вже збиралася закрити відео, коли велика особина зупинилася перед людською огорожею.

Між нею й станцією залишалася порожня смуга землі. Тварина могла пройти її за кілька секунд. Натомість повернулася до мокрого краю, підняла передню кінцівку й кілька разів ударила нею об камінь. За нею інші особини змінили напрямок і зникли під накриттям. Вартова зачекала, після чого теж пішла.

Запис не мав звуку. Вібраційний датчик стояв надто далеко, щоб упевнено пов’язати будь-який імпульс саме із цим рухом. Для того щоб сказати «попередження», не вистачало майже всього.

Яна дивилася на порожнє місце біля огорожі. Сьогодні вони самі наказали машині чекати чотири хвилини, а потім дозволили їй рушити. Ті істоти теж могли чекати, відступати, змінювати дорогу. У чужій поведінці було досить можливостей, про які люди не знали нічого.

Вона вирішила завтра попросити Ірину включити цю смугу до геологічного огляду. Дванадцять годин уже були в них — справжній час, оплачений перенесеними змінами та відкладеними рейсами. Вперше за багато днів Яна відчула, що може зробити щось корисне, не змушуючи чужу істоту слухатися.

На екрані завмер останній кадр: огорожа, темний край вологого сліду й низьке накриття, під яким більше нікого не було видно. Яна зберегла його до папки спостережень і підписала без жодної гіпотези: «Майданчик 2. Відхід великої особини. До огорожі не наближалася».

Потім відкрила загальний огляд промислової ділянки, щоб перевірити час і номер камери. На дальньому краю плити, за внутрішньою лінією огорожі, щось лежало в жолобі для кабелів. Предмет був розміром із черевик, нерухомий і майже зовсім чорний на тлі металу. Яна спершу прийняла його за загублений чохол від інструмента.

Поки вона звіряла кадри, предмет змінив положення.

З-під темного щита повільно висунулася тонка передня кінцівка. Торкнулася краю жолоба, обмацала його й зникла. На наступній секунді показалася друга. Істота протиснулася трохи вперед, повернула голову до вентиляційної решітки та завмерла там, де зазвичай зупинялися люди, щоб прикласти перепустку до технічного замка.

Яна викликала Кіру й назвала номер камери. Не стала казати, що комаха проникла на станцію: між зовнішнім майданчиком і житловими відсіками залишалося кілька справних герметичних бар’єрів. Але ця ділянка була по людський бік огорожі, й жодна з їхніх сьогоднішніх схем не передбачала тут живих теварських істот.

На екрані мала робітниця поворушила передніми придатками. Її шлях із каменів сюди ніхто не бачив.

Кіра відповіла майже відразу. Наказала заблокувати двері найближчого зовнішнього технічного відсіку й утриматися від будь-яких рухів платформ поблизу. І вже потім запитала Яну, скільки особин вона бачить.

— Одну, — відповіла Яна. — Поки що одну.

Вона знову подивилася на збережений кадр із великою робітницею й на свій підпис про огорожу. Тепер він залишався точним тільки для тієї істоти, за якою вони так уважно стежили.

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!