Спочатку:
На сторінку книги
Шостий день
Я тільки-но зібралася за ранковим чаєм, коли у двері подзвонили. На порозі стояв високий молодий чоловік у палацовій лівреї — секретар принца, строгий, але з ледь помітною усмішкою.
— Пані Гелі? — тихо запитав він. — Я приніс матеріали для вашого дослідження.
Він подав акуратно перев’язаний згорток і тонкий конверт із печаткою. Я поглянула на нього: «Тож це… як його заміна!»
Розгорнувши згорток, я побачила ретельно складені папери, карту королівства й докладний проєкт книги про раси, народи та шлюбні ритуали Ельмара. На конверті було написано:
«Згідно з порадою бабусі: підтримую ваші починання. Ваші знання безцінні, і ви просто зобов’язані зберегти їх для нашої країни. — Альдрік»
— Господи… — видихнула я, відчуваючи, як серце стискається від подиву. — Він що, прислав секретаря з цілим проєктом?!
— Секретаря, — тихо повторив Боб у дверях. — І він справді тут, щоб спостерігати та спрямовувати процес.
— Боб, — зітхнула я, — це… це жах.
Секретар мовчки розклав матеріали на столі у кабінеті й уважно дивився, як я починаю вивчати карти та пергаменти. Він не втручався, але кожним рухом показував: «Я тут, щоб допомагати».
Я сіла за стіл, зітхнула й почала писати нотатки, переносячи легенди, звичаї та шлюбні традиції в охайний блокнот. У голові панував хаос — від давніх обрядів до дрібниць палацових свят.
— Бобе, в агентстві ти сьогодні за головного. А в мене… буде довгий день.
Я розклала пергаменти й карту, повільно проводячи по них пальцями. Усе було так ретельно організовано: структура проєкту, вказівки, картки з описами народів, традицій, шлюбних ритуалів… Альдрік подбав про все, і, на перший погляд, здавалося, що робота майже завершена.
І тут я раптом усвідомила: робота є, порядок є, підтримка є… а він — коли з’явиться?
Серце стислося. Я вже здогадувалася про його думки, уже багато що зрозуміла та зустріч — зовсім інше.
А що як він прийде й побачить мене без ілюзії, без маски… і злякається?
Або, гірше, злякаюся я?
Страх дивно змішався з очікуванням: страшно, бо невідомість. Але хочеться — бо я ніколи не відчувала такої дивної суміші тривоги й хвилювання.
Я заплющила очі, глибоко вдихнула: «Що ж… — подумала я. — Якщо прийде — нехай приходить. А якщо ні… працюватиму й чекатиму».
Я розплющила очі, поглянула на папери, на охайні нотатки, на мапу Ельмара. І з якимось дивним спокоєм зрозуміла: навіть якщо боюся — все одно хочу, щоб він з’явився.
