Спочатку:
На сторінку книги
Болото зустріло нас із розмахом.
Повітря — тягуче, комарі — дисципліновані, купини — підступні. Навіть коні йшли з виразом глибокого сумніву в правильності свого життя й маршруту.
— Чудово, — похмуро сказав принц, відмахуючись гілкою. — Ви впевнені, що ми їдемо до нареченої, а не до місцевої трясовини?
— За списком — кікімора Мокрина, — нагадала я, підбираючи плащ. — У неї, до речі, цілком респектабельне болото. Тут записано: “у власності три гектари, два будиночки, стабільний дохід від збору лікувальних трав”.
Будиночок і справді виявився міцним — стояв просто на палях, піднятий над зеленою жижою.
Нас зустріла невисока, кремезна жінка з гострим носом і трохи вологим, але чистим фартухом. На обличчі — бойова гостинність.
— Прошу, проходьте! Тільки по дощечках, бо втопитеся — і хто ж мені тоді капусту шаткуватиме?
Принц ледь помітно зблід, але мужньо опанував себе.
— Радий знайомству, пані Мокрино.
Кікімора засяяла.
— Ой, Ваша Високосте, яка честь! А я вже думала, не дійдете — не кожен уміє по купинах ходити. Прошу до столу! У мене пиріг із водяних горіхів, настоянка цілюща на рясці — не бійтеся, з першого разу ще ніхто не зеленів.
Поки я намагалася вмоститися на хиткій лавці, принц із цікавістю розглядав інтер’єр: усе блищало від чистоти, а на полиці рівненько стояли банки з написами «осока сушена», «ведмежа слина», «кисіль болотяний».
— У вас… вражаюче господарство, — дипломатично зазначив Алдрік.
— Та, а як же! — сплеснула руками кікімора. — Мужика нема — усе сама. От і шукаю надійного. Щоб у вогонь, у воду — та й у болото, якщо треба. Тільки щоб не гидував! Господарство для мене — святе діло. Я без нього як без себе самої. Кожну купину знаю, кожну травинку пам’ятаю.
Мокрина любовно провела долонею по стіні свого будиночка — дошка під її пальцями аж задзвеніла, ніби відгукнулася.
— От і хата моя мене знає, — з гордістю додала вона. — Якщо добре до неї, то й вона не тоне.
Принц тихо кивнув, намагаючись не дивитись на банку з написом «жила жаб’яча — для настоянки любові».
Я ж, роблячи нотатки в блокноті, записала:
«Плюси: працьовитість, підприємливість, стабільність. Мінуси: ризик утоплення у виховних цілях».
Коли ми прощалися, Мокрина підморгнула:
— А як не вийде з мене наречена — то хоч травки мої у палац купіть! Для бадьорості духу!
Карета рушила. Принц тяжко зітхнув:
— Гелію, якби я вибрав її, мені довелося б жити… де саме?
— Ну, як мінімум, на другому поверсі, — сказала я. — Перший усе одно затоплює навесні.
— Прекрасно. А я ще думав, що гірше пансіону бути не може.
— Може, — усміхнулася я. — Але зверніть увагу: господарська й підприємлива пані. Рідкісна знахідка.
Принц замислено подивився у вікно:
— Здається, я починаю розуміти, чому мій батько перед від’їздом порадив мені не одружуватися з розрахунку.
— Чому?
— Бо в розрахунках завжди є похибка. Особливо, коли вони включають усі болотяні купини.
Карета зупинилася, щоб дати коням відпочити, а нам — перевірити, чи не затопить трясовина дорогу до наступного села.
Я першою зіскочила на землю й уважно оглянула дошки.
— Обережно, тут ще не закріпили, — попередила я, простягаючи руку принцу.
Він усміхнувся куточком рота, але взяв мою долоню.
— Добре, що в мене є наставник, — сказав він. — Хоча наставник із блокнотом і таблицею сумісності — трохи лякає.
— Наставник — це занадто офіційно, — всміхнулася я, допомагаючи йому спуститися. — Вважайте мене тимчасовою опорою. На випадок, якщо природа вирішить зіграти з вами в “незграбного принца”.
Він майже не помітив, що наші руки все ще торкалися, поки він тримав рівновагу на слизькій купині. У повітрі зависла тиха пауза, змішана зі сміхом і напругою.
— Зізнаюся, — тихо сказав він, — мене нечасто беруть за руку просто щоб підтримати.
Я глянула на нього через плече, усміхнулася трохи ширше, ніж звично, й відпустила руку.
— У цій поїздці я обов’язково підтримаю вашу руку, коли ви вирішите простягнути її одній із наречених, — сказала я.
Він ледь почервонів і перевів погляд на ліс.
Крізь гілля пробивалося сонце, а відблиски грали на воді струмка.
— Гелію, — пробурмотів він, — а ви завжди так уважно спостерігаєте за людьми?
— Не завжди, — відповіла я. — Але моя робота — це турбота про клієнта. А спостереження допомагає згладити гострі кути на шляху до шлюбу.
І саме в цю мить я надто захопилася дотепами й послизнулася на нерівній дошці.
Алдрік устиг підхопити мене ззаду. Його дотик був одночасно сильний і м’який, як у людини, що вміє стримувати і силу, і себе.
— Ви справді вмієте перетворювати навіть болото й купини на тренування, — тихо мовив він кудись мені у волосся.
Серце пропустило удар. Я поспіхом вирівнялася — і, поки шукала гострий жарт на відповідь, він додав:
— З цього дня я готовий підтримати й вас. Ззаду.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Болото — воно ж не лише про бруд, правда?
Це місце, де треба ступати обережно, але й довіряти — і собі, і тому, хто поруч.
Може, саме тому тут уперше не впали звичні бар’єри між героями.
Інколи ми шукаємо ідеальну людину, але зустрічаємо ту, хто просто вчасно простягає руку.
