Раді Вас бачити!

Ніч.
Дощ стих, але по даху ще ліниво стукотить останній — задумливий.
Ми зупинилися в придорожній корчмі, де пахло кислим пивом, мокрими плащами й безнадією.

Принц зачинився у своїй кімнаті — “відпочити й поміркувати”, а я лишилася під самим дахом, у крихітній кімнатці з одним вікном і великою кількістю сумнівів.

Я дістала з сумки артефакт зв’язку й натисла руну активації.

— Василино? Прийом, ти мене чуєш?

— …шшш… якщо це ти, Гелю, то я тебе не чую.

— Прекрасно, — прошепотіла я. — Досконала технологія.

— …шш… чую, чую! Не кричи, у нас тут сусідська кішка прийшла й народила просто на кристалі, я все чищу. Що трапилось?

— Мені потрібен антидот!

— Від чого?

— Від феромонів!

— Від чиїх?!

Я зітхнула.

— Моїх! Тобто — не зовсім моїх. Принцових! А може, вдовиних! Або, демони його знають! Коротше — він на мене реагує, я на нього теж, і це катастрофа!

Пауза.

— Зажди, — сказала Василина повільно. — Хочеш сказати, що принц закохався… у твоє чоловіче амплуа?

— Тихіше! — зашипіла я. — Стіни тонкі! Якщо почує — мені кінець.

— Так-так, — у голосі Василини вже чулися неприкриті веселощі. — Тобто, ілюзія тріщить, гормони грають, і спадкоємець престолу зацікавився “хлопцем із вусами”?

— Не називай мене хлопцем із вусами! Це поважна маскувальна форма!

— Ага, маскарад, — протягнула вона. — Ну-ну. А ти що відчуваєш?

— Нічого! — занадто швидко відповіла я. — Абсолютно нічого, крім жаху, сорому й… легкого жару в потилиці.

— Ага, — сказала вона. — Класичні симптоми.

Я закотила очі.

— Василино, якщо ти зараз почнеш ворожити, я відключусь!

— Пізно, — сказала вона. — Карти вже самі вистрибнули з колоди.

Почулося шарудіння, ніби хтось тасує долю.

— Перша карта — “Вежа”. Руйнування ілюзій.

— Дуже смішно.

— Друга — “Закохані”.

— Василино!

— А третя… ха. “Блазень”.

— От це нарешті правда!

— Ні, Гелю, блазень тут не ти. Це він.

Я завмерла.

— Що?

— Він. Закохається. Справжньо. В “тебе”.

— У “чоловіка”?!

— Доля не уточнює форму. Лише намір.

Я стиснула кулю зв’язку.

— Василино, якщо ти жартуєш — я особисто продам тебе південним піратам! Будеш їм бурі й шторми передбачати!

— Та я б не ризикувала жартувати з такою хімією. До речі, ти впевнена, що вуса тримаються?

— Перевірю вранці.

— Перевір раніше. І тримайся якомога далі від дощу — проточна вода послаблює чари.

Я розірвала зв’язок.
Тиша знову наповнила кімнату.

Десь унизу рипнули двері, і коридором пройшли кроки.
Серце чомусь смикнулося — ніби сподівалося, що це він.

Я тихо вдарила себе по лобі.

— Ні, Гелю. Ти професіонал. Ти сваха. Ти жінка на службі кохання, а не його жертва.
— Хоча… він же все-таки принц. І вії в нього — як у героїв романів, яких я не читаю.

По вікну знову задзеленчав дощ.
А у сусідній кімнаті, теж хтось не спав — і тихо бурмотів:

— “Сумісність сто відсотків”… демони, я божеволію.