Раді Вас бачити!

Маєток леді Салієль стояв за межами баронства — саме там, де дерева починали рости рівно, правильно і, здавалося, з відчуттям власної гідності.

Кожен кущ був підстрижений настільки досконало, що навіть муха, сідаючи на нього, спершу вибачалася.

Ми під’їхали до воріт, і Боб — як справжній джентльмен-дипломат — відчинив їх одним рухом, від якого вони мало не розсипались.

— Обережно, — прошепотіла я. — Це кришталева огорожа.

— Кришталева? — насупився він. — На дотик як звичайне дерево.

— Бо це ілюзія, — пояснила я. — Ельфи не здатні жити без надмірного блиску.

Принц, усміхаючись, відкинув каптур:

— Блиск — це частина культури.

Я вже хотіла відповісти, але двері — без жодного звуку, звісно — розчинилися, і вона з’явилася.

Салієль була настільки ельфійською, що навіть повітря поруч із нею виглядало на всі сто золотих.

Висока, струнка, волосся — чисте срібло на сонці, очі — два уламки льоду, а сукня, тверда, як броня, без жодної складки, уособлювала бездоганне виховання.

— Ваша Високосте, — промовила вона м’яко, — честь зустрічати вас у моєму… скромному садку.

(Сад тягнувся милі на три).

— Леді Салієль, — уклонився принц. — Кажуть, ви прекрасна й мудра.

— Кажуть багато, — відказала вона. — Я віддаю перевагу оцінці по суті.

— О, чудово, — втрутилася я з найпрофесійнішою усмішкою. — В агентстві «Ключ до будь-якого серця» саме це й практикується — оцінка по суті!

— Агентство? — ельфійка вигнула брову. — Тобто ви… сваха?

— Консультант з особистої сумісності, — уточнила я. — З магічним ухилом. Повний спектр послуг — від складання натальної карти до довгострокових прогнозів спільного майбутнього.

Вона повільно перевела погляд на мене.

— Люди, — вимовила вона з тією інтонацією, якою зазвичай кажуть: «тарган у супі».

— Саме так, — бадьоро відповіла я. — Практичні, витривалі, з почуттям гумору. Рідко псуються на сонці.

Принц ледь стримав сміх.

Салієль, наче нічого не помітивши, провела нас до альтанки.

Там усе виблискувало, пахло квітами й легким зверхнім ароматом.

— Розкажіть, — почала вона, — чим ви живете, Ваша Високосте?

— Державними справами, — відповів принц чемно. — Реформи, податки, дороги…

— Ах, дороги, — мрійливо зітхнула ельфійка. — Як же я люблю, коли вони — далеко.

Я зробила нотатку у своєму блокноті:

«Переваги: краса, розум, довговічність.

Недоліки: ненавидить людство, включно з клієнтом.»

— А ви, — звернулася вона до мене, — як обрали свою… професію?

— За фактом народження, — відповіла я. — Важко стати кимось іншим, коли твоя тітка — найкраща столична сваха.

— Чарівно, — кивнула Салієль. — Люди, мабуть, часто народжуються і помирають заради кар’єри.

— Ну, — сказала я, не відводячи погляду, — принаймні вони щось роблять, щоб лишити по собі слід у віках.

Принц, відчувши, що магічна напруга росте, поспішив змінити тему:

— Леді Салієль, чув, ви володієте мистецтвом пісні вітру?

— Володію, — кивнула вона. — Але співаю лише на самоті.

— Прекрасно, — сказала я. — Отже, з вас і принца вийде ідеальний дует: він не любить слухати спів, а ви — співати при ньому. Гармонія.

Повисло мовчання — густе, як пара над чаєм.

І тоді Салієль, на мій подив, ледь усміхнулася:

— Гострий язик, пане свахо. Надзвичайно… живий.

Мене пройняло холодком.

«Пане»?

Чудово. Або вона не розрізняє людей за статтю, або — навпаки, розрізняє занадто добре.

Я раптом згадала, що ельфійки бачать крізь ілюзії значно краще, ніж хотілося б.

Принц знову втрутився:

— Кажуть, ви співаєте пісню вітру?

— Як я вже казав, — сказала я. — Ви з принцом ідеально підходите одне одному. Гармонія по співу на самоті.

Вона знову глянула на мене.

— Може, й справді... але часом хочеться дуету. Або навіть тріо. З кимось… менш офіційним.

Слова прозвучали м’яко, майже ліниво, але повітря між нами стало густішим.

Я раптом зрозуміла, що запах магнолій в цьому саду — не від квітів.

Її погляд — гострий, як лезо, холодний і ввічливий, але з натяком, що поріже, якщо підійдеш надто близько.

Я, аби не виказати збентеження, занурилась у блокнот:

«Прекрасно. Додати до анкети: “Відкрита до експериментів.”»

Принц кашлянув і тихо спитав мене:

— Це флірт… чи мені здається?

— Здається вам. А може, мені. Неважливо. Йдемо, поки нас не запросили до квартету.

Коли ми залишали маєток, Салієль стояла біля воріт — ідеальна, як статуя, і дивилася нам услід.

Але не на принца. На мене.

І коли я, не витримавши, озирнулась, вона ледь помітно усміхнулася — тим самим ельфійським «ще побачимось», від якого хочеться або втекти на інший континент… або залишитися.

Принц озирнувся.

— Вона… красива.

— Як гроза над болотом, — сказала я. — Здалеку — чарівно, зблизька — не раджу.

Куля зв’язку тихо булькнула й пролунав бабусин голос:

«Головне — не плутай холодність із темпераментом. У деяких  — лід лише зверху. Тоненькою кірочкою.»

Я кивнула.

— Запишу в анкету як “варіант із твердою кірочкою.”

Принц засміявся.

— Гелію, ви страшна людина.

— Ні, — сказала я. — Просто працюю в романтичній індустрії. Там інакше не виживеш.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ну що, любі мої, скажіть чесно — це вже був флірт, шантаж чи магічна діагностика?

Особисто я все ще не вирішила.

Залишайтесь поруч, далі нас чекає нова наречена, нові сюрпризи й, можливо, трохи менше ілюзій… або й більше!