Спочатку:
На сторінку книги
Баронство Кальдерів виявилося тим рідкісним місцем, де навіть повітря старанно прикидалося розкішним.
Одразу при в’їзді нас зустріли ворота — позолочені згори, поржавілі знизу, з гербом, на якому лев гордо тримав... качку. Можливо, качка символізувала хоробрість. А може, барон просто не розбирався в геральдиці.
Слуги стояли у лівреях, що вигоріли рівно наполовину. Причому — лише з правого боку. Вочевидь, їх справді змушують стояти правим боком до вікна, щоб коли вигорить і ліва сторона, можна було урочисто заявити, що форму оновили.
Килим у передпокої був яскравий, але місцями пропалений. На обвуглених плямах акуратно стояли вази з квітами й обладунки — ніби це не дім, а полігон для акробатів при дворі. Я двічі мало не збила вазу й тричі поклялася, що баронеса потай тренує гостей на спритність.
Нас зустріла сама баронеса Кальдера — висока, як дзвіниця, у сукні кольору “дорого, але підозріло схоже на килим”.
— Ваша Високосте! — простягла вона руки, наче збиралася або благословити, або обійняти. — Яка честь, радість, захват, трепет і — легкий відтінок істерії!
Принц галантно вклонився.
Я, як личить “племіннику свахи”, скромно стояла за його спиною, роблячи вигляд, що спокійна.
Боб застиг поруч і виглядав, наче гора, яку випадково занесли в будинок. Решта супроводу залишилася надворі — аби не розоряти господарів. Король заздалегідь попередив: максимум три гості.
— А це хто? — спитала баронеса, зиркнувши на Боба так, що будь-які меблі під тим поглядом похилилися б.
— Це наш супутник, — швидко пояснила я. — Дипломатичний радник. Говорить лише тоді, коли назріває міжнародний скандал.
Боб мовчки кивнув.
— Ах, дипломат! — прошепотіла баронеса з захопленням. — Прекрасно! Північні дипломати такі мовчазні!
Я кліпнула.
Принц нахилився до мене й майже нечутно спитав:
— Дипломат?
— Новий тренд у сватанні, — відповіла я шепотом. — Додає статусу.
Баронеса повела нас до вітальні.
Там уже чекали три доньки — немов три стихії, тільки без контролю над магією.
Старша — висока, з поставою шпиля і голосом, натренованим розбивати скло.
— Я співаю! — оголосила вона й одразу заспівала. Люстра здригнулася. Ваза впала. Боб ледь помітно сіпнувся.
Середня — кремезна, з косою завтовшки, як моя рука.
— Я теж співаю, — сказала вона. — Але зазвичай після турнірів, коли всі вже лежать.
Судячи з обличчя Алдріка, він подумки побажав лежати вже зараз.
Молодша сиділа в кутку й тихенько малювала на подолі квіточки.
— А я... хочу побачити світ, — промовила задумливо.
— Ми його якраз привезли, — відповіла я. — Почніть з нас.
Баронеса захлопала в долоні:
— Отже, Ваша Високосте, прошу знайомитися! Ми навіть підготували для вас невеличкий концерт!
Концерт почався як культурна подія, а закінчився актом акустичного терору.
Старша співала, молодша плакала, середня підбивала ритм палицею по обладунках. Один шолом покотився під крісло й так і не повернувся.
Боб спробував аплодувати — від сили його плеску тріснуло підвіконня.
— Бачите, як зворушило нашого шановного дипломата! — засяяла баронеса.
Принц, зберігаючи чемну посмішку, нахилився до мене:
— Це ви називаєте “перша партія”?
— Саме так, — відповіла я. — Але в нас правило: аванс не повертається. Отже, за особисте знайомство і організацію ви вже нам винні.
— А в мене враження, що ви винні королівському лікарю. Після цього концерту мій слух потребує лікування.
— Ваша Високосте, пропоную зекономити. Я можу перевірити слух особисто, а Боб, як експерт, дасть десяток порад, як прийняти реальність і зберегти залишки розуму.
— О, так. Його мугикання було значно гармонійніше.
— Що я казав? Ми справжні фахівці!
Коли концерт закінчився (чи то радше самознищився), баронеса вже розповідала про спадок, родовід аж до архімагів і “чисту кров до останньої краплі”.
Я чемно кивала й нотувала в анкеті: «Матері — 10 балів за впевненість. Доньки — питання відкрите. Не рекомендувати співати в присутності живих істот.»
Принц поглянув на молодшу — ту, що мріяла. Вона, очевидно, справила найкраще враження, просто тим, що не співала.
— Ви справді хочете побачити світ? — тихо спитав він.
— Дуже, — відповіла вона. — Але мама вважає, що це непристойно для панянки.
— Хм, — мовив він. — А я вважаю, що непристойно — не пробувати.
Баронеса миттю подалася вперед:
— Перепрошую, що ви сказали?
— Що у вас чудовий маєток, — поспішила я втрутитися, — і ще чудовіші доньки. Але, на жаль, час не чекає — попереду інші претендентки.
Баронеса розчаровано зітхнула:
— Уже йдете?! Але ми лише почали танцювати!
— От-от, — прошепотіла я, хапаючи принца за лікоть. — Тож треба тікати, поки не почали ми.
Коли ми, нарешті, вибралися за ворота, я видихнула з полегшенням.
— Ну що, Ваша Високосте, вражені?
— Глибоко, — відповів він. — Особливо тим, як ваш дипломат мало не зруйнував архітектуру аплодисментами.
Боб знизав плечима:
— Я ж намагався тихо.
Зв’язковий артефакт у моїй сумці ожив і бабусиним голосом прокоментував:
«Якщо наречена співає не в ноту — значить, у неї така доля, а не слух.»
Я всміхнулася:
— Доля — це одне, бабусю. А слух втратили всі, хто це почув.
Принц розсміявся — і вперше за всю подорож я почула від нього справжній, живий сміх.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Дорогі мої читачі!
Дякую, що дісталися аж сюди.
Ну що, баронство Кальдерів — справжній концерт емоцій, правда ж?
Здається, навіть принц починає сміятися.
Як вам його перша зустріч з нареченими?
І кого б ви обрали з трьох сестер — якщо взагалі когось би обрали?
Пишіть свої думки в коментарях, а щоб не пропустити наступний розділ (бо пригоди тільки починаються!) — тисніть “Відстежувати автора” і додавайте книжку до бібліотеки. Для мене це дуже важливо! Дякую!
