Спочатку:
На сторінку книги
Я вже вляглася — ну як “вляглася”: сиділа на ліжку в бабусиній нічній сорочці (довгій, як ряса монаха) і намагалася не думати.
Не про принца.
Не про те, як він сьогодні дивився на мене в екіпажі, поки ми їхали до цього міста.
І вже точно — не про те, що я вдруге хотіла поправити волосся.
Але думки — як коти. Не кличеш, а вони все одно прийдуть і сядуть тобі на груди.
Я вже хотіла викликати Василину через артефакт (поскаржитись, що мої “вуса” морально не витримують перевірок), як раптом за стіною почувся голос.
Чоловічий, приглушений, але — його.
— Ні, звісно, це не жінка. З чого б це?
Я завмерла з амулетом у руці. Стіни в “Золотому Гусаку” теж були, скажімо так, економного типу — тобто тонкі.
— Просто… — пауза, легкий зітх. — Манери в нього тонкі. Напевно, бабуся виховувала. Так. Жіночий вплив.
І волосся, мабуть, просто м’яке від магії. Або від шампуню.
Я затулила рот долонею, щоб не захихотіти.
— І пахне… ну, жасмином. Що тут дивного? Може, трав’яний відвар.
Пауза.
— Хоча який хлопець взагалі миється жасминовим відваром…
Потім — звуки кроків. Він ходив туди-сюди, як лев у клітці сумнівів.
— Ні, все ж ні. Голос — чоловічий. Трошки високий, але так буває. Не в усіх же баси.
Тяжке зітхання.
— Та і я не ідіот, щоб…
Тиша. Довга.
Я вже подумала, що розмова закінчилася, як раптом:
— …щоб закохатися в хлопця з вусами.
Мене наче облили окропом.
Я завмерла, потім пошепки в амулет:
— Вася. Вася, ти не повіриш. Він сумнівається.
Десь у відповідь сонно позіхнули.
— І що? Хай сумнівається. Головне, щоб не зізнався.
— Та він… він сказав…
— О-о. Отже, почалося.
— Що почалося?!
— Закоханість у запереченні. Класика жанру. Тримайся, Гель, тепер усе найцікавіше попереду. Яка це була наречена за рахунком?
Я тихо опустила амулет і втупилася в стіну.
По той бік кроки стихли, потім почувся глухий удар — здається, принц стукнувся лобом об стіну.
Я ледь не розсміялася.
— Ну от, — прошепотіла я, — тепер мучимось удвох.
Ранок почався з дощу — знову.
Схоже, небеса вирішили супроводжувати нашу подорож постійними “слізками розставання матері з нареченою”.
Я прокинулася раніше за всіх — у чудовому настрої.
Не тому, що виспалася (та хто ж спить, коли за стіною принц майже зізнався, що закоханий у хлопця), а тому що… тому що щось.
Я й сама не могла зрозуміти, що саме відчуваю. Було трохи весело, але зверху все це накривала легенька паніка.
І захотілося трохи розважитись у дорозі. За рахунок принца, звісно.
Без жодних підступів — просто невеличкий… експеримент.
Він же перевіряв мене своїми безглуздими питаннями про риболовлю, бійки та дитячі звички — от і я тепер подивлюся, як він витримає.
Коли я спустилася на сніданок, принц уже сидів за столом.
Виглядав бездоганно — хіба що чашку тримав занадто міцно, ніби намагався відгородитися нею від думок.
Побачивши мене, він одразу відвів погляд, потім — згадавши про етикет — підвів очі й кивнув:
— Доброго ранку, Гелію.
— Доброго! — найневиннішим тоном. — Як спалося?
— Прекрасно, — збрехав він, не кліпнувши.
— А мені — чудово. Наче всю ніч хтось мені на вушко казки розповідав.
Він мало не вдавився чаєм.
— Перепрошую… що?
— Ой, то я так… — я розтягнула усмішку й зайнялася булочкою.
Боб, нічого не підозрюючи, підкладав їжу.
— Я ж просто хлопець. Скромний, наївний хлопець. Мені й досі подобаються казки.
Принц зробив вигляд, що не почув. Але коли ми знову опинилися в екіпажі, веселощі продовжилися.
— Скажіть, Гелію, — не дивлячись, мовив він, — ви коли-небудь їздили верхи без сідла?
Я зобразила байдужість:
— Звісно. На свині.
Він обернувся з таким виразом, ніби намагався зрозуміти, це жарт чи зізнання.
— На… свині?
— Ага. У нас у селі, знаєте, коні — рідкість. А от кнур Мефодій — дуже навіть жвавий.
Він заплющив очі, явно стримуючи сміх.
— Ви дивовижна людина, Гелію.
— Дякую.
Я спеціально відкинулася на спинку сидіння, витягнула ноги — по-чоловічому, як бачила у візників, — і трохи примружилася.
Він глянув на мене краєм ока — і швидко відвів погляд.
Потім раптом нахилився ближче, ніби роздивляючись шов на моєму плащі:
— Здається, ви нещодавно підстриглися?
— Так, — я не моргнула. — Бабуся казала: якщо хочеш виглядати молодше — стрижися коротко, щоб вуса мали кращій вигляд.
— Мудра жінка.
— Ще б пак. Роки роботи з людьми не минають даремно.
Він усміхнувся, але в очах спалахнув той самий вогник, який я вже бачила під час того дощу.
І я зрозуміла — гра пішла на рівних.
Він перевіряє — я відповідаю.
Він ховає почуття — я роблю вигляд, що не помічаю.
І обоє тремтимо в цьому “нічого-не-відбувається”.
Мені не можна. І не потрібно.
Коли екіпаж зупинився біля чергового постоялого двору на обід, він подав мені руку — і я дозволила своїм пальцям затриматися на мить довше, ніж слід.
Зовсім трішечки.
Він напружився, наче відчув небезпеку.
Я підняла брову:
— Щось не так, Ваша Світлосте?
— Усе гаразд. Просто… рука у вас тепла.
— Від природи, — усміхнулася я. — Нас, провінціалів, холодом не візьмеш.
Він кивнув і відвернувся.
А я, входячи до будинку, подумала:
“Так, Ваша Світлосте. І оманами — теж.”
---------------------------------------------------------------------------
Ну, що, друзі, а у вас було так що "нічого-не-відбувається" в жітті? =)
