Раді Вас бачити!

Без сумніву, старий та мудрий Степан Богданович Очеретний, виявився абсолютно правим. Як він і прогнозував, рік життя в родині Міщенків пройшов доволі тяжко. Маленький Ярик, без пафосу, відкрив для себе школу. Навчався він старанно й натхненно та з легкістю закінчив перший клас, на відмінно.

Розумна дитина не чіпала веселощами батьків, адже відчувала, що так допомагає їм подолати якісь проблеми. Та Софія зовсім не поспішала одужувати. З клініки вона вийшла зовсім іншою людиною: без жодних емоцій, наче лялька, що вміє рухатись і говорити.

Спочатку, після страшних подій, вона подалася молитись. З самого ранку й до пізньої ночі, блукала церквами та невтомно запитувала у Бога: «Чому Він? За що Господь так жорстоко покарав чистого душею вірного свого раба? Єдиною провиною якого була безмежна любов до Батьківщини та до близьких?» Але ікони не відповідали їй...

Потім вона вчепилася в пігулки. Ковтала їх без розбору, щоб хоч якось спати вночі й не лякати страшними криками дитину. Але й хімічні препарати їй не допомогли! Найкращим лікарем в будь-якій ситуації залишається час. Лише він вміє зцілювати найболючіші кровоточиві рани людської душі.

Так і крокувала Софія Міщенко розпеченим вугіллям та запивала біль гіркотою й потроху поверталася до звичайних тихих днів. Інколи навіть розмовляла з дніпровським дипломатом, але Степан Богданович безвинно нагадував їй про непоправну страшну втрату. І фіналом кожної такої розмови були істерика й ридання.

Тому Макс попрохав Очеретного заблокуватись від Софії. Степан Богданович це зробив. Й тепер скільки жінка не намагалася йому зателефонувати, спроби були марні. Вона жалілася провайдеру й вимагала відкрити доступ, але оператор не міг порушувати загальновстановлених правил.

І тільки напередодні річниці загибелі Романа, Очеретний порушив обіцянку й набрав свою колишню перекладачку. А Софія зраділа так, наче побачила живим Ромку...

– Степане Богдановичу! Господи, як же я Вам рада! – почув старий чоловік і серце стислося від болю. – Що Ви так довго не відповідали на мої дзвінки?

– Ой, Сонечко, коли я скажу «чому», тоді порушу обіцянку. А я не звик такого робити.

– Не треба нічого порушувати. Я й так знаю, що Макс заборонив Вам хвилювати ненормальну, – сумно відповіла Софія.

– Що ти мелеш, горечко моє? Твій чоловік про тебе дбає, тому й заборонив. А я дуже скучив і в мене є до тебе нагальна справа. Та спочатку розкажи: як живеться? Що там Ярик? Вже дорослий учень і, мабуть, найкращий... – настирливо розводив згустки тяжких спогадів Очеретний.

– Нормально живеться, дякую! Мій маленький дійсно молодець. То моя гордість і розрада. Ви сказали, що є до мене справа. Слухаю уважно і все зроблю, – вона так раділа розмові з дідом, що навіть не питала про суть прохання.

– Добре, але заради Бога, будь стриманою. Не тобі нагадувати, що підходить річниця. Саме заради цього я й порушив обіцянку. Ми тут збираємося тісним колом побути з Ним, як годиться. Від тебе нічого не можемо вимагати, але з генералом низенько просимо привезти до батька його нащадка. І побратими Романа хочуть вклонитися синові свого легендарного командира. Сонечко, прости! Я приношу тобі тільки біль, але у мене теж є обов’язки перед Ним. Я обіцяв. А Ярику скажи, що везеш на екскурсію до старого Богдановича. Ми покажемо йому Запорізьку Січ, Хортицю, по Дніпру покатаємо. Що завгодно, тільки приїдь до нас з хлопчиком. Хочеш, я сам з Максом побалакаю, – згадав старий консул всі свої дипломатичні навички й притих.

Софія слухала його мовчки, дивилася за вікно й тихо плакала. А потім впевнено сказала:

– Не треба, з Максом я сама поговорю. Ми будемо. Обіцяю, Богдановичу.

Цього разу Міщенко не відмовляв дружину. Він сам доставив їх з Яриком на вокзал і майже нічого не говорив. Зате хлопчик страшенно зрадів, що врешті решт наживо познайомиться з дідом Степаном та побачить простори Хортиці й Дніпрогес... І ось мама з сином уже милуються безкраїми полями з вікна швидкого потягу, що мчить до Запоріжжя.

Довгі роки старенький генерал чекав на зустріч з внуком та надіслав за дорогими гостями цілий кортеж. А ще на привокзальній площі з'явилися кілька машин з мужніми чоловіками, що не витримали й поїхали на вокзал зустрічати сина свого безстрашного капітана.

Коли Степан Богданович подав Софії долоню, а потім підхопив на руки зеленооке диво, на пероні виструнчився загін могутніх красенів, так наче вони прибули вітати якихось високих чинів. Правда, в одного бійця не було руки, а інший залишив на полі бою ноги, але це не заважало їм ушановувати спадкоємця роду незламних запорізьких козаків.

Пан Очеретний познайомив їх усіх та повів гостей до свого автомобіля. На дачі, звісно, відбулося знайомство з генералом і сивою бабусею, що весь час плакала. Саме про них, багато й тепло, розповідав колись Софії їх чарівний небіж.

Коли чужа бабуня ніжно обіймала Ярика, він стидався та не розумів: чого вона до нього причепилася? Та йому цього поки не треба знати! Таке завдання поставила всім мама Софія. А оскільки тут всі люди військові – за ними не водиться порушувати слово честі.

І чарівна генеральська дача була саме такою, як розповідав Ромка. Ні, не велична, як київські фортеці, а просто зелена й привітна. Тут була сила-силенна квітів, пахощі яких дурманили з відкритих вікон. А коли прекрасного внука поклали спати, Софія примостилася в обіймах Степана Богдановича й почала слухати розповіді людей, що виростили її Коханого. Ось тепер вона розуміла, чому він не став традиційним мажором, а був вихованим і добрим, наче янгол. Адже неможливо серед таких людей бути іншим.

Як же вона зараз шкодувала, що не можна повернути час, аби відразу залишитися з Ним і дихати щастям, як Ромка з самого початку просив. А вона, дурепа, намагалася бути моральною й наробила невиправного. Такого, що не замолити у цілому житті.

Вранці, як і обіцяли, подружжя генерала попрямувало з Яриком до міста. А Софія з Очеретним та побратимами Романа - на військове кладовище. Сьогодні жінка вже не була така впевнена у собі. Ноги її тремтіли, а душа відмовлялась побачити те, що покажуть.

Степан Богданович не відпускав її руки. Військові першими віддали шану командирові та ввічливо пішли чекати осторонь.

– Софійко-донечко, готова? – спитав Очеретний, а вона ще більше зблідла та здавалося не може говорити.

– Так... – видавила з себе тихо й дипломат розвернув її за плечі до високої гранітної плити. На ній у повний зріст стояв Ромка - гарний і стрункий та стримано посміхався цьому світу.

– ...Прошу, залиште нас удвох ненадовго, – тихо попрохала бідолашна й мовчки опустилася на могилу.

– Але ж ... Так, звичайно, – понурив сиву голову старий.

– Все добре, Степане Богдановичу. Я в порядку. Нам просто треба поговорити з Ним.

– Добре, доню. Ми тут усі недалечко, – тяжко зітхнув Очеретний і пішов до ветеранів, лише тепер відпускаючи потік гарячих сліз.

А Софія довго пестила шовкову траву на могилці, наче відчувала Його тіло й душу. Інколи підіймала погляд та уважно дивилася в чарівні очі. Талановитий художник відобразив їх неймовірно живими, тільки що не зелені були...

– Привіт, Коханий! Давно не бачилися. Ромочко, прости... Я все неправильно в житті зробила, але ж і ти не послухався мене тоді. Чому не захотів бути щасливим, коли ми стали одним цілим? Та я кохатиму тебе довіку й прийду, щоб разом були. Ось тільки синочок підросте трохи. Він у нас такий чарівний, як ТИ...

Більше вона говорити не зуміла. Притулилася до трави й ридала так, наче хотіла оживити Його з кам'яної брили. А Ромка мовчки дивився на свою небесну дружину і також говорив. Тільки без слів, але вона його розуміла. Не дай Боже нікому долучатися до такої телепатії, бо то страшний нестерпний біль!!!

Хвилин через п’ятнадцять жінка піднялася на ватяні ноги, протерла личко, подивилася Ромці в очі та пообіцяла:

– Коханий, не сумуй. Тепер ми будемо бачитися частіше. Мені біля тебе добре, як завжди...

Далі вклонилася пам’ятнику Романа й пішла до чоловіків так, наче ввібрала в себе його мармурове тіло. Після баченого на війні, кремезні дядьки мовчки опустили голови, бо навіть вони не могли бачити в її очах жаху втрати.

Здавалося Софія залишилася з Ним. Вона не бачила людей, просто уважно дивилася в синє небо й у височині бачила Його погляд. Він одночасно кликав і заспокоював її.

Пан Очеретний насмілився запитати:

– Все добре, Сонечко? Поїдемо уже?

– Так, Степане Богдановичу, все добре. Ромка не ображається, Він готовий на мене почекати. Прийде день і ми обов’язково зустрінемося на небесах, що нас повінчали навіки.