Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Чи знав Максим Міщенко правду? А ви як думаєте? Дорослий тридцятирічний чоловік, електронний геній з вищою освітою., добра й порядна людина, що бачила на моніторах кожен крок замкнутого простору консульства – не могла зрозуміти простих речей? І твердження Романа, що цей черствий пан погано знає свою чуйну дружину було хибним.
Можливо Макс поки не склав до купи пазли про недавнє відрядження до Словаччини й раптову вагітність Софії, але й це не факт. Та поки сумна дружина лежить на нижньому дивані й порожнім поглядом дивиться за вікно. Чоловік намагався заспокоїти її, але марно. Тому він заліз на верхню полицю й читав якийсь свій розумний журнал, таким чином відвертаючи увагу від важких здогадів та сумнівів. Яскраве сонечко супроводжувало швидкісний потяг, аж доки не сховалося за горизонт. Парочка мовчки попила чаю і вляглася спати.
Життя побігло далі й за стінами консульства відбувалися інші події. Новенька перекладачка, що приїхала з Вінниці на прохання якогось місцевого цабе, своїм невіглаством доводила Очеретного до сказу. На відміну від прекрасної Софійки, вона плуталась у звичайному дослівному перекладі, не кажучи вже про літературну обробку та примушувала старого дипломата щоразу червоніти перед іноземцями.
А начальник служби безпеки, майор Донченко, що після першого інциденту, за участі Ромки, прохав консула відправити гонористого лейтенанта геть, тепер сам мріяв про звільнення. Адже Галасюк, щодня викидав нові фокуси, не гідні статусу офіцера. Він почав пити й на чергуваннях часто втрачав контроль. Навіть табельну зброю перестав здавати до сейфа.
У консула Очеретного в столі вже накопичилась добра збірка творів, під назвою «Доповідна на військовослужбовця Галасюка». Це була не помста, а стандартна процедура, хоча майор добре розумів, що дід ніколи не наважиться зробити небожу свого друга ще болючіше. Тому жив як на пороховій бочці та сподівався, що Бог відведе їх колектив від очевидної біди.
Сьогодні, після чергового казусу з некомпетентною перекладачкою, Степан Богданович почувався недобре й улігся спати раніше особистого графіка. Йому страшенно не вистачало Софі, а ще керівник і досі не міг змиритися з втратою двох кращих працівників. Очеретний вважав себе винним у романтичній історії, яка призвела до непоправних змін.
Вдень Донченко знову гучно погиркався з малим Галасюком, що став геть неконтрольованим. Після втечі коханої жінки зрозуміти хлопця можна було, але співробітники в чужому краї собі не належали й повинні виконувати закладені правила, наче дихати повітрям цієї землі. Інколи пан Очеретний з жахом думав про те, що одного разу Ромка дізнається про дитину й тоді місця буде замало для всіх!
Раптом невеселі думки Степана Богдановича сплутав гамір у коридорі. Консул подивився на годинника. Той показував 2:15 і зазвичай в таку пору в корпусах панували тиша та спокій. У двері постукали неввічливо гучно.
– Та що ж це діється? – піднявся на ноги Очеретний і відчинив. На порозі стояв майор Донченко і його чорняві очі випромінювали переляк.
– Перепрошую, Степане Богдановичу. Біда! Шизонутий Галасюк застрелився...
– Що?! – скрикнув Очеретний і схопився за серце. – Де? Коли?
– Ми з хлопцями від воріт почули щось схоже на постріл, зі сторони його кімнати та кинулися туди. Ні, я залишив чергового на брамі, але те що ми побачили... Воно лежало на підлозі в калюжі крові, а поруч валялася табельна зброя. Від такого видовища я сам мало не наклав у штани... Даруйте на слові! Білаша ми викликали, але що він уже зробить? Пульсу ми не знайшли.
Від такої доповіді головного охоронця, консул теж довго намагався потрапити до спортивних штанів, а потім накинув футболку та побіг за майором до сусіднього корпусу. Побаченого Степан Богданович не забуде ніколи, бо не кожного дня в його мирному відомстві присутні жмури та ще й майже родичі.
Лейтенанта наразі вже вклали до ліжка й він слабенько дихав. Лікар Білаш тримав біля вуха телефон і з кимось жваво обмінювався незрозумілими медичними термінами. Руками медик вправно накладав шину та пов’язку в області грудей постраждалого. А на підлозі дійсно буріла кров і вся картина виглядала дуже моторошно.
– Васю, прошу тебе: скажи, що він житиме? – прохрипів Очеретний і впав у крісло, бо ноги його не тримали зовсім.
– Житиме, Стьопо, якщо поквапимось. Крові багато втратив. Я без твого дозволу викликав чужий реанімобіль. Це мої давні знайомі. Розголосу не буде, обіцяю. Та якщо зараз хлопцю професійно не допомогти - станеться непоправне. У мене просто немає таких ресурсів, як у них. Те, що його дядько з нас голови познімає, це сто процентів. Але ж брати гріх на душу за смерть малого? Позитивний рейтинг того не вартий.
– Васю, чого ти переді мною виправдовуєшся? Зреагував оперативно й молодець. Коли вони будуть?
– Скоро, – кивнув лікар і щось вколов блідому, як смерть, Роману.
– Майоре, давай до воріт! Тільки з'являться, миттю впускай сюди, – скомандував Очеретний.
– Слухаюся, Степане Богдановичу, – зник з очей отетерілий від нічних пригод Донченко й розумів, що Бог не почув його молитви.
– А що то в нього з кишені випало? – запитав уважний консул.
Лікар підняв листочок і прочитав, написане рукою Ромки:
«Для Неї...
Я так нікого в світі не кохав!
Душа тобою, через вінця, повна.
Палає в серці мука невимовна.
Життя не хочеш, смерть тобі віддам»
– Що це за поезія? – знизав плечима служитель Гіппократа.
– Васю, от я тебе прошу, краще мовчи й нічого не питай, – приклав долоню до розтривоженого серця Очеретний та попрохав лікаря і йому вколоти заспокійливе.
Скоро вони почули, як тихо скрипнули добре відрегульовані гальма. Пораненого обережно перемістили до реанімобіля, під'єднали до крапельниці й повезли в клініку. А Степан Богданович не крився й сам зателефонував генералу Галасюку та коротко змалював ситуацію. Вранці вертоліт медичної служби транспортував лейтенанта до військового шпиталю, що в Дніпрі.
