Раді Вас бачити!

Через кілька тижнів після повернення з казкового відрядження перекладачка зрозуміла, що вона вагітна. Правда, нічого подібного раніше з Софією не відбувалося, але доросла дівчинка спочатку уважно начиталась Інтернету, а потім вже купила тест. Він виявився позитивним.

Окрім того, її все частіше атакували напади нудоти, в самий непідходящий момент. Тепер замість усміхненої й талановитої перекладачки, консул Очеретний спостерігав бліду й на диво некомпетентну підлеглу. Але Софія не здавалась. Спочатку вона накупила пігулок від нудоти та замість полегшення отримала на тілі алергічну реакцію.

Якось під час однієї рядової зустрічі з іноземною делегацією, Софія ледве не втратила свідомості й Степан Богданович не витримав. Він викликав перекладачку й сказав прямо:

– Соню, я розумію, що це не моя справа, але далі так продовжуватися не може. Останнім часом ти ледве тримаєшся на ногах. Я не проти діточок, однак треба щось вирішувати.

Софія мовчки сіла й прикрила очі, бо світ знову безжально крутився.

– Степане Богдановичу, а звідки Ви знаєте?

– Дівчинко, я батько двох доньок і маю чотирьох онуків. Як ти думаєш: звідки в мене така обізнаність у жіночих справах? А ще Ромка від щастя, наче зомбі коридорами пурхає. Я його змалечку знаю, тільки такого блаженного погляду ніколи в тих очах звабника не спостерігав. Та й ти його медовим поглядом проводжаєш. От мені напасть! І навіщо я тільки взяв вас разом до Братислави? Адже ви саме там домовилися? То поговори з Максом, не тримай чоловіка без пояснень. Негоже це та й гріх! – вичитував Софію консул.

– Степане Богдановичу, молю Вас, не кажіть більше нікому! – склала долоньки докупи Софія й була схожа на спійману пташку.

– Тобто, не казати? Ти що думаєш: воно само собою розсмокчеться? Чи ти хочеш позбутися дитинки? – грізно запитав Очеретний.

– Нізащо! – скрикнула Софія й перехрестилась. – Я страшенно хочу дитинку від Ромчика. І взагалі ми планували бути разом.

– Тобто у вас все вирішено? Добре. Але ти повинна знати, що в нас існують на цей рахунок чіткі правила. По-перше, зі мною в такому стані ти працювати не зможеш. А по-друге, розберіться вже у своєму трійничку! Хочеш стати дружиною військового - до строку посидиш зі стенографістками. А Максу, швидше за все, прийдеться піти. У нас територія маленька й закрита. Мені тут Санта-Барбари не потрібно. Розумієш мене? – чітко пояснював стан речей дипломат.

– Розумію, Степане Богдановичу. Мені шкода, адже з Вами було цікаво працювати. Не переймайтеся, заяву я відразу напишу...

– Хвилиночку! Яку саме? Щось я старий заплутався. Про переведення чи про звільнення? – присів до свого крісла консул.

– Я взагалі не знаю, що робити!!! – заголосила збурена гормонами жінка. – Степане Богдановичу, мені всіх шкода. Ось Ви найрозумніший та й то не знаєте. А я коли думаю, що їх двоє, а в мені третій сидить... Просто немає сил! – рюмсала перекладачка.

– Добре, перестань. Не нагнітай, крихітці це зашкодить. Маєш ще трохи часу для прийняття зваженого рішення, але воно повинно бути лише твоїм. Скажи, я можу чимось допомогти? – дбайливо запитав сивочолий дід.

Софія подумала ще якусь мить, а потім її погляд став наче камінь.

– Можете, Степане Богдановичу. Відправте Ромку кудись, а нам з Максом допоможіть швидше потрапити на Батьківщину...

– Що? Ти при своєму розумі, дитино? Тільки-но планувала з Ромкою створити родину й на тобі! Він про дитя ваше знає? – оторопів від її слів досвідчений дипломат.

– Ні, й не дізнається ніколи. Так йому менше болітиме. Степане Богдановичу, Ви запитали чим можете допомогти? Будь ласка, допоможіть. Я сама не справлюся, – дійсно нагадувала блаженну Софія.

– Добре, твоя воля. Тільки не пошкодуй, адже Ромка таке фатальне рішення погано сприйме. Ти ще не знаєш цього відчайдуха. Та я нещасного відволічу. На, пиши... – поклав перед підлеглою папір Очеретний. Коли тиха жінка попрямувала до дверей він додав: – Бог тобі суддя і вибач! Нехай дитя росте здоровим.

Консул дотримав слова й відрядив лейтенанта Галасюка супроводжувати секретні документи на Батьківщину. Ромки в консульстві не буде кілька днів і за цей час Міщенки зможуть покинути країну, без бойових дій.

Що розповіла Софія законному чоловіку ніхто не знає та він поводився спокійно й супроводжував її, наче тінь. Вже на вокзалі втікачка не витримала. Вона пішла до дамської кімнати, сіла на ослінчик і натиснула Його контакт.

– Привіт, моє Сонечко! Скучила? Бо я страшенно скучив, скрізь бачу лише тебе. До Дніпра планував та не заїду. Хочу відразу полонити все, що в тобі...

Від цієї натхненної промови Софія відчула в усьому тілі гострий біль так, наче їх дитинка вже бажала вибратися назовні.

– ...Чому ти мовчиш? Не сумуй, я скоро буду! – продовжував шаленіти щасливий голос в трубці.

– Ромочко, прости мені... – залилася сльозами грішниця.

– Про що ти? Я тебе безмежно й нестримно кохаю! – останню мить радів він.

– За щастя прости, за кохання, за біль... Не спіши сюди, бо в консульстві мене не побачиш. Ми з Максом на вокзалі, додому прямуємо назавжди.

– Не треба так моторошно жартувати! Я ж можу померти від подібних слів, – підтвердив слова консула лейтенант.

– Я не жартую, ми звільнилися і їдемо. ПРОСТИ... Я кохатиму тебе довіку, а ти знайдеш ще собі щастя серед світу, – обливалася сльозами Софія.

В трубці спочатку стало тихо, а потім знищений її словами Ромка прошепотів:

– Щастя? Без тебе? Але ж ти погодилася, що ми небом вінчані... Що скажеш зроблю, тільки не їдь!

Софія вимкнула телефон і розуміла, що наразі втратить свідомість. Повз проходила якась жінка й запитала англійською:

– Вам допомогти?

Та нещасна тільки кивнула головою, наче забула мову. Не відчуваючи тіла, вона вийшла до Макса і скоро вони вже гойдалися на диванах м'якого купе потяга, що віз подружжя додому.

Навіщо доля так жахливо пожартувала, з'єднавши на прекрасну мить очі зеленоокого гусара з синьоокою квіткою, вдалечині? А тепер насолоджується десь, поглядаючи на їх пекучий невиправний біль.