Раді Вас бачити!

День починався як звичайний, але ближче до полудня життя внесло свої корективи.

– Степане Богдановичу, Христом-Богом прошу, відправте цього франта назад до дядька в Дніпро. Я ж його колись сам пристрелю, а в мене діти! – волав в кабінеті консула начальник служби безпеки й здавалося геть не контролював себе.

– Кириле, заспокойся! От чого ти на хлопця нападаєш? Слава Богу, нічого не сталося. Чи ти такий засмучений, що він першим зреагував на ситуацію? Тоді менше крутись біля дівчат з канцелярії та частіше ходи до тренажерної зали, аби знімати стрес і відпрацьовувати пильність. За що мені його звільняти? Я цілий-цілісінький та й дитині він життя врятував, – гучно пояснював підлеглому стан речей сивий консул.

– Ну, прямо герой дня, не інакше! Він повинен був контролювати свій кут огляду, а не пертися поперед батька... А якщо я Вам не підходжу - звільняйте. Я накази звик виконувати чітко, – продовжував істерити майор Донченко, сам до кінця не розуміючи істинних мотивів свого гніву. Зате Степан Богданович був людиною мудрою та тільки посміхався у пишні вуса.

– Ти, майоре, панянку на виданні з себе тут не корч. Разом сюди приїхали, разом сподіваюся і в заміну підемо. А малому я не догану, а подяку виписав. Тобі ж щиро раджу: тримати особисті емоції при собі. Вони роботі заважають. Наразі вільний!

– Слухаюся, Степане Богдановичу, – відточеним, як для параду рухом розвернувся майор і вийшов від шефа.

– Ох вже мені ці душевні пристрасті! – зітхнув Очеретний і заплющивши очі, покроково пригадав вранішній інцидент.

Він простягнув вперед обидві руки, наче знаходився на огляді у невропатолога й зрозумів, що кінчики пальців таки тремтять. Дипломат сидів у своєму зручному кріслі та знову бачив перед собою строкатий натовп на площі. Кілька представників держав, що вже віддали шану традиції на міському святі, відійшли вбік. А потім шум двигуна й пошарпане авто, що раптом з’явилося з вузького провулка.

Біля Очеретного, з листівкою в руках, саме крутився місцевий хлопчик. Лейтенант Галасюк дійсно зреагував блискавично. Опинившись поруч з шефом, легенько відштовхнув його вбік. А сам оповив малого руками та в перевороті відкотився бруківкою, рятуючи дитину від каліцтва чи навіть смерті. Далі всі служби дружно накинулися на порушника, витягнули з авто й поклали на землю. Згідно з процедурою загрози теракту, людей з площі скоро випровадили. А горе-терористом виявився звичайнісінький наркоман і його забрала поліція.

Тільки майор Донченко біснувався вочевидь не через порушення одним з його підлеглих стандартного протоколу безпеки. Річ у тому, що на площі разом з колективом дипмісії була й перекладачка Софія, яка першою нагодилася до лейтенанта. Вона почала обтрушувати пилюку з його форми та захоплено дякувати за «подвиг», котрий взагалі-то був його звичайною роботою. Дівчина прикладала до здертої щоки лейтенанта свою хустинку і весь час на шляху до консульства переймалася його станом.

Важко сказати: хто крім майора та консула встиг здогадатися, що між цими двома промайнула іскра? Звичайно у Степана Богдановича не було жодних підстав для осуду поведінки підлеглих, бо факт закоханості не внесеш ні до якого протоколу. А Кирило Донченко скаженів тому, що давно «хворів» небесними очима заміжньої перекладачки. Але з ним дівчина була підкреслено ввічлива та недоступна, мов гранітна скеля.

Тому після сьогоднішнього інциденту на площі майор просто марив здихатися яскравого конкурента. А високоморальна Софійка вранішньою поведінкою дійсно порушила багато норм і правил. І все-таки найважливішим для Степана Богдановича було те, що тієї драми не бачив чоловік перекладачки. Адже він був «всевидячим оком» на території консульства й на виїздах не бував.

Надвечір Очеретний викликав до себе лейтенанта:

– Сідай, Романе.

– Даруйте, пане консул, але наказ про своє звільнення я хотів би почути стоячи, – витягнувся у бравій стійці хлопець і настирливо вдивлявся в стіну перед собою.

– А хто тобі сказав, що в переліку моїх недоліків присутня чорна невдячність? – запитав у лейтенанта Очеретний. – Нашу пригоду цілісінький день по ящику крутять всі місцеві канали. Я й не здогадувався, що такий фотогенічний.

– Тобто я не звільнений, Степане Богдановичу? – забриніли в голосі Романа радісні нотки надії.

– Ну, якщо сам не попросишся, звичайно, – підступно посміхнувся консул.

– Нізащо не попрошусь! З якого це дива? Я ж тільки почав звикати до неймовірної місцевої краси, – зізнався той і Очеретний раптом тяжко зітхнув:

– Головне, щоб ти до неї не занадто звикав, бо я й передумати можу.

Племінник генерала був не тільки красенем, а й мав гострий розум та вмить розпізнавав натяки.

– Ні в якому разі, Степане Богдановичу. Все в рамках законності, – ще рівніше виструнчився юнак і тільки тепер згадав, що рука все-таки болить. Та при одній лише згадці про «неймовірну красу», яка так гаряче переймалася сьогодні його здоров'ям, знітився й опустив очі: – Вибачте, я можу йти?

– Вільний, гуляка чортів! Тільки я тебе прошу: ну не прирікайся ти з Донченком. Бо поводитеся, як два півні на городі.

– Та навіщо він мені здався? – знизав плечима Роман.

– Йди кажу. Там лікар на тебе зачекався, – по-батьківськи посміхнувся Очеретний.

Саме тепер Софійка бігла до начальства з перекладами. Одна мить і вони випадково зіткнулися в коридорі так, що дівчина зачепила травмовану руку охоронця.

– Вибач, Ромко, я така незграбна! Ти як взагалі? – взяла вона його за здорову руку й побачила на собі сліпучий щасливий погляд.

– Було так собі, але тепер прекрасно! Твій дотик мене лікує, – щиро відповів лейтенант і перекладачка сором’язливо опустила очі та зізналася:

– Господи, я ще й досі бачу, як ти котишся з малим по бруківці. Дуже страшно було!

– Сподіваюся, за малого? – грав своїм чарівними очима військовий.

– Дурний ти, Ромчику, та ще дуже маленький! – гаряче відреагувала Софія й відчувала, як зрадливо калатається серце. Але проникливий погляд хлопця вже розгадав її стан та від того запалав ще яскравіше:

– Як шкода, що ми зустрічаємося лише отак випадково, посеред коридору. Наче кара якась! Тільки: «Здрастуй і прощавай»...

– Таке життя! – розвела руками Софія та відчула себе ще більш дивно. – Вибач, мушу бігти, Богданович чекає. Ти одужуй, будь ласка.

– Навіть не збираюся, – прошепотів вслід красуні-перекладачці Ромка, та вже забув і про руку, і про лікаря.