Раді Вас бачити!

Другого дня Степан Богданович провів ще кілька дружніх зустрічей, а наступного - вся група повинна була повернутися назад до консульства. Тому вечір, для підлеглих, Очеретний оголосив вільним.

– Степане Богдановичу, а можна мені погуляти містом? – спитала дозволу у шефа Софійка.

– От же невгамовна! Та можна, звичайно. Тільки не сама, візьми в провожаті когось із хлопців, – посміхнувся старий і точно знав, що на екскурсію перекладачка піде з Романом. У цьому випадку за дівчину дипломат був абсолютно спокійним.

– Дякую! – весело відреагувала красуня й побігла до номера перевдягтися.

Схопила улюблені джинси й мокасини, щоб легко було ходити. Та не встигла розпушити перед дзеркалом хвилясте волосся, як у двері тихенько постукали. Софія відчинила й побачила Ромку.

– Богданович наказав охороняти поважну особу. Ти не проти? – пританцьовував лейтенант і його яскравий погляд сяяв дитячим захопленням.

– Тю! А казав, що я сама можу обрати компанію? – незадоволено надула губки Софія, накинула на плечі вітрівку і взялася за сумочку.

– Тобто я не годжуся? Хочеш піти з Тарасом? – підіграв їй Роман, але вона наче школярка, показала йому язика й попрямувала до ліфта.

Вони обійшли разом, мабуть, з пів міста. Вже зовсім смеркло, а парочка все ще гуляла чарівною набережною Дунаю та розмовляла про все на світі. Юний офіцер відверто повідав Софії свій біль від втрати найрідніших і серце дівчини боляче стискалося, наче то були її батьки. Так, своїх вона не знала і навзаєм ділилася з Романом бідуванням колишньої сироти.

Від неквапливого пізнання вечірньої Братислави обоє відчували втому. Вони назнімали на згадку купу фото й наостанок зупинилися помилуватись величною спорудою мосту. Сотні різноколірних вогнів віддзеркалювалися в нічній гладі й тому здавалося, наче міст пливе по воді.

Софія мовчки вдивлялася в неймовірну красу, а в її очах мерехтіли хмільні вогники. Дівчина відчувала, що повинно статися щось особливе й не помилилася. Роман нишком стояв позаду впритул до неї, та милувався він не вечірнім містом. Врешті кавалер насмілився, обережно підібрав розсипане волосся й тихенько доторкнувся губами до її щоки. Софія здригнулася, підняла на нього жалібний погляд та прошепотіла:

– Ромо, не можна. Ми чужі.

Але здається юнак був геть іншої думки й спробував пояснити:

– Справді? А твої очі завжди кажуть інше і серце тягнеться до мене. Я відчуваю це. Навіщо ти нас мучиш, синьоока?

– Тому, що ми на видноті, в чужій країні, а ще я заміжня, – перерахувала аргументи неможливого зближення Софія з такою гіркотою, наче боролася з собою, а не з ним.

– І це все, що забороняє нам дихати щастям? – лірично заперечив закоханий.

– Красиво! А простіше кажучи: ти схиляєш мене до зради чоловікові й кличеш у коханки? – тяжко зітхнула перекладачка.

– Та байдуже, як люди це назвали. Але між нами доля! Я відчуваю твоє серце у своєму. Прошу: не заважай їм, – настирливо прохав Роман.

– А як же Макс? – ще намагалася пручатися Софія.

– Хто? Той запрограмований суб’єкт, який не розуміє твою чуттєву душу? Він любить клавіші та монітор. А я ночами марю, що нам під силу разом забути цілий світ.

Чужа дружина слухала його відверті зізнання й знала, що він правий. З останніх сил вона зробила кілька кроків, обійшла кавалера й холодно вимовила:

– Пізно вже. Нам давно треба бути в готелі, Ромо.

– Ясно. А навіщо ж ти дражнила, якщо я не потрібен? – змучено видихнув юнак і справді не розумів тих щирих і відвертих розмов між ними.

– Не потрібен? Та ти ж відібрав у мене розум і душу! Хіба так дражнять? Я без тебе не уявляю білого світу... Коли зранку не побачу, мов нежива ходжу, – не витримала Софія й на її очах з'явилися сльози.

Почувши це Роман спочатку закляк на місці, а потім не питаючи дозволу, оповив дівчину обома руками й прикрив щасливі очі.

– Як гарно! – збуджено прошепотів він і тихо цілував її волосся.

– Ромашко, зупинись! Не можна... – скидала слізки Соня.

– Забудь про заборони. Хіба ж ми винні, що зустріли долю? Пішли до готелю, холодно тут, – турботливо прикривав її стан від річкової вологи блаженний хлопець.

А в готелі вже панувала нічна тиша. М’які доріжки на поверсі ховали їх кроки, аж раптом Роман здивовано сказав:

– Оце так! Як же я раніше не помітив? Слідкують за пожильцями, наче не готель, а режимний об'єкт. Ти іди, будь ласка, я підійду пізніше.

– Чому? Яке їм до нас діло? – бурхливо відреагувала сп'яніла від очікування красуня.

– Прошу, йди! – повторив він.

Спочатку Софія подумала, що то жарт, але Роман розвернувся й пішов у бік свого номера. Тобто це все, чого він хотів? Навіщось домігся її зізнання й тільки? Яке витончене варварство!

В номері перекладачка, не тямлячи себе від гніву, розкидала одяг по килиму та прийняла холодний душ. Потім забралася до постелі, тільки заснути не могла. Та ще й вітер за вікном заважав розслабитися...

Хвилиночку, який вітер? Коли вони гуляли містом, був повний штиль. Може птахи? Так і вони давно сплять у своїх гніздечках. Тоді що то за дивний шурхіт? Софія злякано визирнула в шибку й мало не скрикнула... За склом, на невеличкому карнизі висотної будівлі, стояв Роман і безтурботно посміхався.

«Обійшов камери, божевільний!» - майнуло в голові дівчини й вона миттю відкрила вікно.

– Ромо, ти здурів? Швидше забирайся всередину. Бо як не вб’єшся, то заарештують. Наш фасад виходить вікнами на площу.

Та здається закоханий сміливець очікував саме такої реакції. Він жваво забрався на підвіконня, зіскочив на підлогу й випалив:

– Здурів, відразу як тебе побачив. О, Господи, яка ж ти гарна...

Через його каскадерські вибрики Софія забула, що стоїть посеред кімнати в коротенькому прозорому негліже, але вдягатися було дещо запізно. Ромка поглинав її очманілим поглядом та спробував наблизитися, а потім глянув на свої руки й весело розсміявся:

– Долазився, сажотрус! Камер натикали, а фасад не чистять. А що це за хаос?

– Ти пішов і я розізлилася!

– Чому? Думала я не прийду? Та після таких слів я й по канату пройшов би. Підставляти нас не хочеться. Старий як дізнається про нашу змову, мене власноруч повісить. Він тебе любить і береже. Вибач, я на хвилинку...

Хлопець кинувся до ванної кімнати, а повернувся звідти чистенький і лише в плавках. Софія збуджено милувалась його струнким засмаглим тілом. Вона здогадувалася, що під формою Ромка нівроку, але наразі її погляд безсоромно сповзав на чималу опуклість поміж стегон, а серце вискакувало з грудей.

– Запаморочливо красива... Хочу цілувати... Не можу далі бути чужим, – ковтав повітря шокований вистражданою нагородою молодий чоловік. Обоє, наче змовилися й робили по одному кроку назустріч та відверто милувалися тілами.

Дивовижно наскільки цей розбещений жіночою увагою красунчик міг бути делікатним і лагідним. Його казкові вуста примушували Софію втрачати розум. Насолода від злиття ніжних пелюсток поглинула їх безжально й остаточно.

– Ми рідні, не чужі... Кохатиму тебе довіку. Я хочу захід сонця, чарівні ночі та всі медові ранки прожити у твоїх обіймах, – пестив Роман шовкову шкіру жаданої жінки.

Він зробив це непомітно й спокусливо так, що Софія застогнала від солодощів у собі й зрозуміла, що донині взагалі не жила на землі. Ромка наповнював її собою глибоко та ніжно і дурманив отрутою блаженних поцілунків.

– Не дарма кажуть, що існує лише одна-єдина... Я знав, що це ти - краса з якою я небом вінчаний.

– Як влучно ти вмієш пояснити, що діється між нами. Ромашко, ти моя біда і радість. Та я завдячую тобі Коханням... Воно тепер у мені скрізь, – вслухалася у шепіт свого тіла і танула під ним Софія.

– Уже не скажеш, що чужий? Ми стали зіронькою для світів, – продовжував заповнювати жінку своїми чарами досвідчений коханець.

Потім заглянув до її покірних, сп'янілих від кількох оргазмів, осяяних очей та влив до розтривоженої піхви гаряче сім'я. Бідолашна і зойкнути не встигла, лише блаженствувала мокра і щаслива, що він без дозволу таке зробив.

Вся загадкова і чарівна ніч минула для закоханих створінь, наче єдина мить. Та що на них чекає далі? Повінчані на небі, вони повинні розібратись: куди і з ким йти по землі. Де взяти відповіді на важкі питання?