Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
В ранковий час господар приготував каву, попив на самоті й пішов працювати. А Софія обережно вибралася з дитячої, але не для того, щоб побажати Максу гарного дня. Вона відчувала неймовірне хвилювання через Ромку.
Зазвичай, десь на в'їзді до Дніпра, щоб не будити дзвінком, він тихеньку звітував повідомленням. А вже пізніше закохані починали обмінюватися зізнаннями, як вони встигли засумувати одне за одним.
Тільки сьогодні телефон настирливо мовчав. Софія безперервно набирала Романа, але тупий гаджет наче заклинило. Він стверджував, що абонент наразі не може відповісти на дзвінок.
Здавалося, навіть крихітна дитинка всередині Софії переживає за татом і нагадує про себе періодичним різким болем. Приймати знеболювальне жінка не бажала та намагалася терпіти, але від страждань додалася ще й лихоманка. Світ невблаганно крутився і токсикоз марудно нагадав про себе.
Доки Він був поруч нічого такого не відбувалося, але стрімке занепокоєння викликало відразу всі симптоми, котрих жінка не пам’ятала з часів першої вагітності.
Ось вона необачно зачепилася за поріг ванної кімнати й з розгону впала на холодну плитку. Нещасна встигла схопитися за живіт так, наче захищала останній дарунок коханого й скрикнула від нестерпного болю. На цей звук з дитячої вибіг Ярик і, побачивши маму в жахливому стані, перелякано кинувся на допомогу:
– Мамусю, що сталося?
Софія глянула на сина, тяжко зітхнула й відключилася...
Прокинулась вона в лікарні. Лежала в палаті серед сірих стін, а за вікном світило сонце. Пацієнтка з сусіднього ліжка натиснула кнопку для виклику персоналу. Скоро у синьому фірмовому костюмі медзакладу до кімнати увірвався привітний лікар і присів поруч на стілець. Він уважно глянув на личко хворої, перевірив пульс і запитав:
– Як почуваєтеся? Уже ліпше?
– Не знаю. А де я? – поки нічого не розуміла Софія.
– У лікарні. Будь ласка, не хвилюйтеся. Все добре. Ваш хлопчик молодчина, вчасно підійняв ґвалт. Інакше Ви могли втратити багато крові, а це неприпустимо. Добре, що вчасно доставили й прооперували. Через кілька днів будете абсолютно здорові. Наразі відпочивайте!
– Перепрошую, лікарю, а що в мені такого оперувати? – виходить геть нічого не пам'ятала Софія.
– Звичайний викидень. Таке буває, – знизав плечима медик.
– ...Як викидень? Господи, я втратила наше маленьке диво! – забилася в істериці Софія й лікар покликав медсестру, аби та ввела заспокійливе.
Наступного разу Софію розбудив Ярик. Він крутився біля подушки мами й урочисто сповістив:
– Татусю, мама прокинулась!
На стільчику, як і належить законному чоловікові, сидів Макс. Він лагідно подивився на бліду дружину й запитав:
– Що ж ти нас так лякаєш, мамо?
– А чому ви тут? – не дуже ввічливо відгукнулася Софія.
– Ви подивіться на неї! А де ж нам бути, коли ти тут? Ярик сусідів підійняв на ноги та врятував маму. І тепер весь час просить поцілувати сплячу красуню, щоб розбудити, – терпляче, так наче й не було тієї гучної сварки між подружжям, пояснив Міщенко.
– Мамо, можна? – наблизилася до бідолашної точна копія Ромки й Софія не змогла йому відмовити. Вона простягнула до сина обидві руки й залилася гіркими сльозами. І це ж вона ще геть не здогадувалася, що окрім дитинки, навіки втратила їх тата...
Зате Макс був у курсі печальної події. Хоча для нього не такої вже й печальної. Коли Ярик не розгубився й помчав до сусідки, тьоті Зіни, та стрімголов викликала швидку й звісно набрала чоловіка Софії. А Міщенко забув про всі родинні негаразди й кинувся додому.
Софію якраз повезли рятувати, а її телефон просто розривався. Номер був відомий. З Хортиці телефонував пан Очеретний. Кількість дзвінків зашкалювала й Макс відповів. Саме тоді Степан Богданович сповістив жахливу новину для Софії. Та слава Богу, що не вона прийняла дзвінок. А вихований Міщенко чомусь замість «земля пухом» відповів «алілуя» й вимкнув телефон.
Та розумниця вже починала відновлювати пам'ять і щось шукала очима, а потім тривожно запитала:
– Де мій телефон?
– Розбився, коли ти падала, – заради її ж блага, збрехав Макс. Він прекрасно усвідомлював, що в такому стані звістка про смерть коханця дружину точно доб'є.
– Тоді дай свій! – безсоромно зажадала вона.
– Соню, не зараз. Тобі треба відпочивати, – спокійно попрохав чоловік і вже скоро їх з сином вирядили з палати. Та на прощання Ярик обійняв матусю й прошепотів:
– Я залишив тобі свій телефон під подушкою. Мамусю, будь ласка, одужуй швидше. Ярик буде без тебе дуже сумувати.
– Дякую, мій рідненький! – притулила його до себе Софія і як тільки родина зникла за дверима, почала набирати номер, що згорів у вогні.
В народі кажуть, що добрими намірами вистелена дорога до пекла. Ось так і маленький хлопчик намагався зробити для мами добро, а вийшло геть навпаки!
За кермом авто, на шляху додому, Макс повертався думками до отриманої вранці інформації. А ще думав про те, що родина ходила якимось зачарованим колом і, не дивлячись на його старання, проблеми повторювалися знову. Тільки здається тепер все закінчилося назавжди! Це добре.
Сказати, щоб він тріумфував не можна. Міщенко - людина порядна й радіти передчасній смерті навіть такого нахаби, було не в його правилах. Головне, щоб коли Софія дізнається про смерть дніпровського звабника, обійшлося без божевільні. Така перспектива Макса звісно жахала.
А Софія тихо встала, начепила халат і пішла прогулятися до парку. Вона ще знаходилася під препаратами й тому ніякого болю не відчувала. Жінка всілася на лавочку й набрала пана Очеретного. Степан Богданович не знав номера Ярика, але відповів миттєво.
– Господи! Софіє, куди ти зникла? Я тобі цілісінький день телефоную... – такого голосу від старого консула вона ще не чула.
– Богдановичу, я в лікарні, а свій телефон випадково розбила. Навіщо Ви мене шукали? – здивовано спитала колишня перекладачка.
Тепер старий і мудрий дід, що довго був хорошим дипломатом задумався, а потім відповів питанням:
– Тобі в лікарні вже допомогли? Макс розповів?
– У Вас щось сталося? І Ромці я ніяк не можу додзвонитись.
– Ой, леле... То ти іще не знаєш? Тримайся, дівчинко! Роман потрапив вранці в смертельну автотрощу. Буквально на порозі в місто. Його немає більше... Страшна біда прийшла до нас... – захлинався голос старого в трубці.
Жінка, що сьогодні втратила дитинку тепер почула ще й про те, що вона більше не наречена, а вдова!
– Алло, Софієчко? Алло...
Але перекладачка зробилася глуха й не чула більше Очеретного. Після цієї звістки вона не істерила, а неквапливо закотила очі й сповзла на землю. Можливо так бажала потрапити у морок, де зараз був її коханий. Та знову опинилась в набридливій палаті. Ці сірі стіни її настирливо не відпускали.
Сусідка читала книжку, а Софія від’єднала голку крапельниці та пішла до гігієнічної кімнати. Вона розгублено пошукала щось навколо й навіть сумно посміхнулась. Знайшла на підвіконні склянку та хвацько вдарила об стіну. Посипалося скло. Софія підняла шматочок і вимовила:
– Прости мене, синочку, у тебе є хороший тато. А я піду туди, де Він мене чекає. Коханий, я іду до тебе...
І впевнено пройшлася гостреньким склом по венах.
