Раді Вас бачити!

Вони розійшлися кожен у своїх справах і це було жахливо! Сьогодні, вперше за стільки років, закохані сиділи поруч, весь час міцно трималися за руки, милувалися чарівним сином та знову марили з'єднатися довіку.

– Мамуню! Як вважаєш, ми виграли талантом, а не за підрахунком балів, як там казали? – відверто запитав Ярик.

– Певно що талантом, синку. То в журі так заведено підбивати підсумки, але ти їх не слухай. Слухай свого серця, бо воно в тебе щире й золоте, – притисла сина до грудей Софія й відчувала його тата. – Котику, мамі треба йти на роботу, а ти ж позбираєш тут все, що розкидав?

– Обов’язково позбираю! Я трішечки розхвилювався та все складу, обіцяю, – сором'язливо опустив яскраві зелені оченята переможець.

– Господи! Ти не дитина, а свято, – ще кілька разів поцілувала його в ароматну голівку мама й дивилася на стінний годинник та розуміла, що спізнюється з перекладами до професора.

Вона перевдяглася в буденний одяг, захопила до робочого портфеля ще деякі папери й ніжно вимовила:

– До вечора, моє малятко! Я сподіваюся ти тут не будеш сумувати?

– Мамусечко, коли? У мене купа справ. Прибратися, друзякам про фінал розповісти, ще й тато дописав мені програму, яку я попросив. В ній не терпиться розібратись, – шкодував про катастрофічний брак часу її шестирічний унікум.

На вулиці було спекотно і всюдисущий аромат жасмину п’янив, наче вино. Перекладачка прямувала до зупинки транспорту та підозрювала, що якесь авто супроводжує вздовж бордюру саме її. От, невгамовні мужики! Хіба немає інших справ, як чіплятися до незнайомки? Такі випадки траплялися з нею не вперше й Софія підняла на водія блискавичний суворий погляд... і заклякла на місці. А керманич невинно посміхнувся й натиснув гальма. Далі він зіскочив на асфальт та опинився перед враженою жінкою.

– Ромо, ти ж поїхав? Що тут робиш? – ошелешено вимовила Софія й відчувала співзвучний стук сердець.

– Я не зміг. Сидів і кликав тебе та знав, що почуєш. Відразу телефонувати - це якось банально. А так ти зрозуміла й вийшла, – він молов повну дурню, але Софія не опиралась.

Роман лагідно підсадив її, повернувся до водійського крісла й мовчки взяв її руку. Потім провів нею по своєму чолу так, наче лікував біль.

– Я дуже скучив за тобою, єдина. Мені досі здається, що все це сон. А ще я бачив сьогодні наше земне диво... Скажи, він втомився й відпочиває? – блаженствував колишній Ромка.

– Хто, Ярик втомився? Та це ж нестримна машина руху! Зараз замучить телефон, потім комп’ютер доконає. Але до ночі він мені поклявся прибрати той розгром, що наробив від хвилювання.

– І що виконує поставлені завдання? – поцікавився поведінкою сина командир.

– Завжди.

– Сонечко, він такий чарівний... Наш з тобою син! – заплющив очі Роман, а Софія покрутила головою й зітхнула:

– Будь ласка, поїхали звідси. Пів кварталу знайомих навколо. Навіть є сусідка, що за перехожими в бінокль підглядає.

– Як скажеш, рідна. З тобою я поїду хоч на край світу! – щиро зізнався Галасюк.

– Ні, так далеко мені не потрібно. Я ж на роботі, Ромо.

– Що значить «на роботі»? Ти хіба не до мене вийшла? – знітився сивий красень.

– Ні. На мене дідусь-професор чекає. Відвези, я попрацюю, а потім десь посидимо й поговоримо, – заспокоїла свого романтика ділова жінка.

– А я дурний подумав, що ти мене через простір відчула... – надувся він точнісінько, як маленький Ярик. Софія не витримала й попестила долонею його обличчя. Роман вчепився в її руку й гаряче попрохав: – Поцілуй мене, як раніше, щоб далі дихати щастям.

– Я гадала, що на сьогодні ти отримав достатньо щастя? – ще тяжче зітхнула бідолашна, адже пам'ятала ці слова, сказані ним біля мосту на Дунаї.

– Так, я найщасливіший батько на землі. Але колись я ще був Коханим... – сумно пояснив Ромка.

– Коханим? Чому ж був, ти й досі такий! – впевнено відповіла чужа дружина й натякнула, щоб він не втрачав надії.

– Що ти сказала? Я й досі... Прошу, якщо це правда, повтори! – збуджено заглянув він до очей Софії.

– Може не зараз, Ромо? Їдьмо, бо я вже й так спізнилась, а дідусь любить пунктуальність, – впертості Софії ніколи не бракувало й Роман зірвався з місця:

– Керуй, куди?

– Зараз на світлофорі вліво, а далі весь час прямо... Ось тут зупинись. Я швиденько, будь ласка, не злись! – зіскочила на тротуар перекладачка й весело пішла до хмарочоса. А Ромка затягнувся сигаретою й обпалював очима її сліди.

Дивно, але Софії відповіла дружина науковця. Вона сказала, що чоловік затримується на кілька днів в Оттаві. Виходить сьогоднішній дивовижний день продовжується, бо їм знову поталанило.

– Ромо, а я вже звільнилась! Уявляєш, дідусь застряг за кордоном і ми можемо десь пообідати, – грайливо підійшла вона ззаду й тихо доторкнулася до сильного плеча.

– Серйозно? Значить Бог нас все-таки бачить! – шалено зрадів Роман і дбайливіше влаштував свій скарб на сидінні. – Куди тепер накажеш, Сонечко моє? Я ж не помилився?

– Знаєш, є одна ідея, – пропустила Софія його інтимне уточнення. – Прямуй он за тим авто. Тут поруч існує один підвальчик, кухар у них просто фантастично готує, а я зранку голодна страшне.

– І часто ти в нього буваєш? Бо я вже ревную, – повеселішав гість.

– Та інколи буваю. Тільки він старий, а ревнощі тобі не пасують, Ромо. Ось просто тут повертай до них у двір, – зі знанням місцевості, показала рукою жінка.

Вони їли страви майстра з таким апетитом, наче не бачили їжі декілька днів. Обоє хтиво поглядали в очі та намагалися стримати грішні думки, коли хтось облизував губи. Парочка говорила насичено й багато, аж доки не напхала животи й тепер нестерпно бажала більш утаємничених розмов.

– Я почув стільки цікавого, але не про НАС. Дозволь пригадати нашу НІЧ, хоча б трішки... – молив її казковим поглядом чоловік.

– Ось про що ти наразі мрієш? Значить простив? – заглянула Софія йому в саму душу.

– Прощати, за що? Ти подарувала дурню таке щастя, якого я й уявити не смів. Ми батьки неймовірно прекрасної дитини! – танув у ній вдячними очима воїн.

– Але ж ти через мене стрілявся, Ромо? Я втекла й залишила ні з чим. Як таке вибачити й забути? – поринула до жахливих спогадів Софія.

– Звідки ти про це знаєш? А старий розпусник, дядя Стьопа... От козел! Він у мене отримає на горіхи, – обурився розкритою слабкістю Ромка.

– Я знаю про тебе все. Степан Богданович - молодець. Завдяки йому, я завжди була з тобою поруч, – сумно посміхнулася Софі.

Парочка розрахувалася за смачний обід, а на вулиці Галасюк моментально вчепився в телефон. Ось він отримав дзвінок і відповів:

– Так, замовляв. Адресу скиньте й дані карти. Дякую, вже надсилаю.

– Ромо, а що це ти зараз робиш? – не розуміла його бурхливої фінансової діяльності Софія. Тоді її окрилений гість загадково посміхнувся й відповів:

– Тепер, чарівна леді, Ви підпорядковуєтеся моєму керуванню. Хочу запросити й Вас кудись. До речі, столичний сервіс на висоті. Це приємно й похвально!