Раді Вас бачити!

Ранок видався яскравим і сонячним. Софія з'явилася на кухні у доволі піднесеному настрої. Вона щось весело наспівувала, зварила каву й приготувала для них з чоловіком легкий сніданок.

Усміхнений Макс вийшов з ванної кімнати та попрямував до дружини. Він поцілував Софію в щічку й усівся на своє законне місце господаря за столом. Після нетривалого частування, кожен з них був готовий до виконання звичайних денних справ.

– Повернуся, як завжди, пізно, – переглянув вміст робочого кейса Міщенко й на виході пожартував: – Не сумуйте тут без мене!

– Ой не вийде сумувати, тату! Хоч би скоріше пройшов уже той конкурс, бо від репетицій та відбіркових турів я скоро сама затанцюю, – жартівливо відповіла дружина й зачинила за чоловіком вхідні двері.

Вона повернулася до своєї царини аби приготувати сніданок для сина. Софія продовжувала мугикати пісеньку й міркувала:

«Як швидко йде час! Нещодавно наш хлопчик тільки народився, а вже має стільки дорослих справ. У свої шість років і малює, й танцює, і від комп'ютера його не відігнати. Весь в батька... Господи! Що це я про нього згадала? Але ж тато Ярика - Максим і край. Нічого минуле гортати».

Наразі Софія чомусь пригадала, як для них з Максом випадково настав момент істини. Це було, коли Ярик сильно травмувався в садочку. Тоді розгнівана мама ледве не розідрала виховательку на шматки. Вдома вона почала лікувати синочка, а чоловік просто сказав, що для хлопчика то нормально. Дружина звинуватила його в бездушності, та розумник запевнив, що любить малого як власну дитину. Так Міщенко вперше зізнався, що знає про її гріх. Розгублена жінка зліпила все докупи й заговорила про розлучення. Тільки розсудливий програміст повідомив, що не дасть їй такої можливості. Відтоді вони зажили щасливо.

– Синочку, Ярику, йди швиденько до мами! – покликала вона хлопчика.

В цю мить, стрибаючи наче веселе зайченя, до кухні завітала точна копія Романа. Хлопчик був викапаний Галасюк і здавалося, що навіть Софія в процесі участі не брала. Колись вона чула від бабусі, що крихітка схожа на того з батьків, хто при зачатті більше кохав свою половинку. В їхньому випадку суперечки були зайві. Та й навіщо визначати ступінь закоханості, в єдину шалену ніч під європейськими зорями, коли її чарівний результат сидить за столом і весело розмахує ніжками?

– Чого це мій скарб так сяє? Наснилося щось хороше? Ану, розповідай! – поставила перед малим вівсянку з медом Софія.

– Так! Мені наснилося, що ми всі були на морі. Мамо, там повзали такі маленькі смішні черепашки і я бавився з ними. Пісок був гарячий, а ви з татом на ньому засмагали, – щиро ділився нічними спогадами син, а Софія стояла й милувалася зеленим поглядом Романа...

«Та що ж це зі мною діється? Шість років я його згадувала хіба що в день народження Ярика, а тут наче прорвало» – лаяла себе в думках жінка. Добре, що телефон задзвонив.

– Приємного, синочку! Їж добре, не спіши. Я відповім і повернуся, – дістала вона з сумочки мобілку та щиро посміхнулась: – Степане Богдановичу, доброго ранку! Рада Вас чути.

Цей чоловік також був відлунням «європейської балади». Якось склалося, що після повернення додому Міщенки з паном Очеретним весь час залишалися на зв'язку. Старий хитрун часто кликав їх в гості на Хортицю, але Софія боялася нової зустрічі з Романом і знаходила дотепні відмовки.

Наразі вона вийшла на балкон, помилувалася свіжим ранком і продовжила:

– Як почуваєтеся, пане консул? Чому давно не телефонували? Я скучила за Вами.

– І я за тобою скучив, красуне! Але ти не бажаєш відвідати старого. За турботу дякую, зі мною все добре. Ганяюся за внуками по дачі. Недавно рибину впіймав величезну, я скинув тобі фотку аби похизуватися. Бачила?

– Так, бачила. Ви молодець. Тільки голос у Вас загадковий і підказує, що телефонуєте Ви у справі. Прошу, миттю кажіть! – жартівливо наказала Софія.

– Ох, дівчинко! Твоя суперспостережливість феноменальна! Та є одне питання, тільки не знаю, як сказати... – важко зітхнув Очеретний.

– То вже якось скажіть, не лякайте, – прохала його розумниця-перекладачка.

– Добре, як на сповіді розповім. Ті відео, з дельфінарію я приніс показати дідові Ярика. Сидимо, милуємося, нікому не заважаємо. Аж раптом примчав наш вояка. Влітає й бачить в телевізорі, на пів стіни, свою маленьку копію... Я думав, що він нас відразу порішить! Цей шалений, як з АТО повернувся, став взагалі неконтрольованим. Соню, прости дідів, прокололися ми. Реакція вже не та, знаєш!

– ...І що ж він говорив? – присіла на стілець Софія.

– Ну, що він говорив - тобі того знати не треба. Кричав, що ми старі маразматики й приховали від нього сина. Відразу збирався на Київ. Та ми так-сяк зупинили. Тільки тепер він вимагає твій контакт. Але ж і я не з дешевок. Без дозволу ні за що не дам.

– Ма-а! Мені тут все мити, чи ця тарілка з-під салату ще потрібна? – почулося з кухні.

– Це Ярик там у тебе хазяйнує? – тепло спитав Степан Богданович.

– О, так! Він мій коханий помічник, – гордо зізналася Софія.

– Точно як Ромка колись. Вибач! То, що мені тому божевільному сказати? – розумів свою провину дипломат.

– А що тут скажеш? Давайте мій контакт. Буду якось відбиватися від нашого героя. Насправді він правий. Синочку скоро до школи, а рідний батько не в курсі, що має дитину.

– Хіба не я тобі казав, що так воно й буде? Добре, наразі бувай! – попрощався Очеретний, а Ярик почув розмову й прибіг:

– Мамо, то Степан Богданович? Передавай від мене вітання!

– Іншим разом, синочку. Він вже поклав слухавку, – обійняла Софія малечу й наче телепортувалася в номер готелю, в ту саму ніч, коли Ромка навіки поріднив їх оцим прекрасним створінням. – Іди вдягайся, я зараз підійду.

Вони були разом так недовго, але знала Софія Ромку як себе. Якщо вже Галасюк почув про сина, треба чекати чого завгодно, тільки не тиші й спокою. Вона не помилилась! Через кілька хвилин на екрані з'явився невідомий виклик.

– Алло, я слухаю, – доволі сухо відповіла господиня в трубку.

– Ну, здрастуй, Сонечко! – його голос звучав так само лагідно й привітно, наче не було всіх цих років і біди.

– Привіт, Романе! – вона намагалася не тремтіти, але все тіло відчувало, наскільки він безмежно дорогий.

– Хочу поставити дурне запитання: у нас з тобою є син? Чому ти стільки років не казала? – зараз Софія чула того Ромку, що стояв біля мосту в Братиславі.

– Прости... Я втекла, наче злодійка і боялась, – зізналася вона.

– Кого? Мене боялася? Та хіба ти забула, що я ніколи й нічим не зможу тебе скривдити? Знаєш, це дуже образливо, – зірвався його голос і Софія розуміла, що вони обоє плачуть.

– Прости дурепу...

– Ні, таких вибачень я не прийму. Хочу бачити вас обох і негайно! – почула командний тон жінка.

– Ромочко, не треба хлопчика травмувати. Він невинний і нічого не знає. Зі мною що хочеш роби, а його турбувати правдою не смій, – наказувала чи молила Софія, вона й сама не знала.

– Ти себе чуєш взагалі? Я звісно контужений, але не дурний. Немає в мене права з'являтися через стільки років і бовкати: здрастуй синочку я твій тато... – голос Ромки здригався та він продовжив: – І тобі гріх мене боятися та чекати, що буду грубим або різким. Ти, мабуть, забула за ці роки, що небо нас вінчало. Де вже мені змагатися з ним?

– Ромо, навіщо ти згадуєш про неможливе? Але якщо хочеш, приїзди. Я також не маю права забороняти, – не вийшло у Софії сперечатися.

– Ти справді дозволяєш? Дякую! Хочу відразу прилетіти, але у мене тут молоді вояки під опікою. Випущу новий загін і обов'язково приїду. А перед тим домовимося, що про «невідомого» синочку сказати. Бачиш, Сонечко, не відпускає нас минуле. Все як я й хотів... – телефон замовк, а Софія хлипала на власному балконі, адже її життя знову розірвалося на шматки. Вона відчула Його через простір і розуміла, що їх почуття не підвладні ні відстані, ні часу!