Раді Вас бачити!

За вікном гучно вдарив грім і Софія прокинулась. Вона вислизнула з обіймів Ромки та схопилася за телефон.

– Ярику, синочку, ти вдома? З татом? Ну добре. Я скоро буду, любий мій, – дбайливо промовила в слухавку жінка.

– Все добре? Я чув, що маленький вдома. Але чому ти не увімкнула гучний зв'язок? Я хоча б хвилинку його послухав. Сонечко, сумую страшенно, – щиро зізнався батько дитини.

– Прости, коханий. Я почула той гуркіт і дуже злякалася за синочка, – повернулася в обійми коханця Софія.

– От навіщо ти зараз виправдовуєшся? Хіба ж я не зрозумів? Ти неймовірна жінка та ідеальна мама. Іди до мене! Перед розлукою хочу випити ще разочок. Бо як згадаю, що завтра не побачу, все всередині болить, – продовжував зізнання мужній воїн і чаклував у ній обережно та неквапливо.

– Кохаю тебе, єдиний... Тану й божеволію... – втішалася їх фантастичною близькістю Софія та не могла насититися солодкими стражданнями під ним.

– Сонечко... Ти даєш мені крила. Ось так все життя хочу бути у тобі...

І знову вдарив могутній грім.

Сьогодні сонце більше не порадувало людей своїми променями, а мокрий день перетворився на похмурий вечір. Заповнені по вінця взаємними солодощами, вони тихо під'їхали до будинку Софії. Роман дбав про кохану й тому підвіз її під самий дім.

– Ну, слава Богу, хоч негода розігнала ваших пліткарок, – досадливо зітхнув Галасюк.

– Ромо, мені до них байдуже! А ти, як доберешся, відразу телефонуй. Я вже сумую і кохаю до нестями... – прошепотіла розм’якла від любощів жінка та гаряче віддалася його губам. Від дверей махнула трояндами й зникла.

В такі хвилини яскравий світ перетворювався для скаліченого капітана на пекло й невблаганно давив. Осиротілий, без її погляду, він перетворювався на камінь та відчував себе непотрібним і зайвим. Адже його доля повернулася у свій звичний світ, а Він без неї й дихати не може!

Роман байдуже спостерігав, як краплі дощу стікають по склу. Він тяжко зітхнув та не бажав дивитися на яскраві вікна квартири Міщенків. Господи, чому все так складно? Там, на полі бою все було зрозуміло, а тут звичайний мирний світ його потихеньку вбиває!

Галасюк рішуче завів автомобіль, але з місця зрушити не встиг. Якась тінь, наче привид, майнула перед машиною й Ромка, з нехорошими словами, натиснув на гальма.

– Гей, ти безмозкий чи сліпий? Якого лізеш під колеса? – гримнув у пітьму.

– На жаль, занадто зрячий! І бачу, що тобі ніяк не відчепитися від нашої родини, – почув капітан давно знайомий голос на сидінні поруч, але не здивувався.

Він добре пам'ятав Максима Міщенка ще по роботі за кордоном. І як забудеш того, хто стоїть впоперек щастя? Він сидить такий доглянутий та домашній, наче й не було всіх цих років.

– Вітаю, Максе. Чим зобов'язаний візиту? – удав, що не почув причини появи гостя Ромка.

– Твоїй путані чи моїй дружині. Це вже на розсуд, обирай! – гірко посміхнувся Міщенко.

– За грубість і відгребти можна. Кажи: чого приперся та йди собі, – не виходило бути ввічливим у Романа.

– Відгребти - це добре. Але не мені, а тому хто лізе до мого ліжка, – напружувалася ситуація в салоні.

– Тут правий, відпиратися зайве. Доля з нами гірко пожартувала, Максе. Тільки перепрошувати буде якось по-дурному, – щиросердно сказав суперник.

– Зручно влаштувався! Тобто доля винна, а ти тут начеб-то й ні до чого? А ніколи не спадало на думку, що відбувається з Нею, коли від тебе вислизає? Це ж не жінка вже, а зомбі! Тиняється мов приречена, не спить, не їсть, малого своїм виглядом лякає. Дивні у тебе почуття до сина, волоцюго, – відкрив завісу їх теперішнього сімейного щастя Макс.

– А ти мені лекцію не читай, розумнику! Якщо такий благородний, що ж не відпустиш їх ніяк? – зірвався голос Романа.

– Та забирай, я не тримаю. Але ж вона сама не квапиться до тебе. Можливо, ми їй потрібні обидва? Я - як надійна опора, а ти - як блудливий пес, – знову жорстко зачепив коханця дружини Міщенко.

– Мені гидоту можеш говорити скільки завгодно, але її у підлості звинувачувати не смій! Я за такі слова й порішити можу, та розумію що заборгував тобі. Ти мого сина виростив і з Нею був поруч усі ці роки, – ще похмуріше підсумовував гість.

– Продовжуєш гратися у шляхетність, аристократ хрінів? Не пнися, я не оціню! Слухай, а може нам її навпіл розділити? Мені голову, я колись цінував її розум. А тобі звісно потрібен низ, – геть розходився з цинічними жартами законний чоловік.

Ромці хотілося задушити його голими руками, але він подумав хвильку, запалив цигарку і відповів:

– Так, дійсно ситуація патова. Якщо Софія не захоче - силувати не буду. Відступлюсь, бо кохаю єдину на землі.

– Яка трагедія? Зараз розплачусь! А те, що вона після втечі від тебе, довго перебувала на обліку у психіатра, не казала? Я лікував, адже хлопчик потребував адекватної матері. Любов малого допомогла їй повернутися до здорового глузду. Але ж ні, ти знову приперся її катувати! Мені б тебе вік не бачити та я прийшов розповісти й попередити, щоб зник раз і назавжди. Мовчки, без реверансів! – грізно закінчив фразу Макс.

– Я так не зможу! Дай нам попрощатися, – раптом безсоромно попрохав Галасюк.

– Зможеш, якщо кохаєш. Я ж стерпів цю вашу Шекспірівську драму, заради сина, що вважає мене рідним батьком. А в тебе варіантів купа: одружитись або застрелься знову. Сам вже якось обери. Чого мовчиш? Підозрюю, що дійшло і згоден? – поспішав з висновками законний чоловік.

– Не лести собі, генію! Це рішення я присвячую їй, бо не знав про муки бідолашної. Слово моє ти маєш, тільки пообіцяй, що захистиш її від біди. Як не впораєшся, повернуся й спитаю, – приречено сказав Роман.

– Марнославство з тебе так і лізе! Жили без тебе і ще поживемо. Тепер прощавай навіки та забудь шлях до наших країв! – недбало гримнув дверима Міщенко й зник у під’їзді.

А Ромка залишився сидіти нерухомо. У нього в голові билися зізнання чоловіка про муки Соні, після втечі. Кохана ні словом не обмовилась, не пожалілась, а прийняла його всім серцем... Та ось чоловік проганяє геть і Він пообіцяв. Але ж, Господи, як виконати обіцяне?

Зараз Галасюк тихо котив вулицями, та згадував їх веселі вояжі містом. З кожним кілометром його душа помирала, хоча сам він ще був живий. В реальний світ Романа повернув автомобіль, що вимагав пального. Вигнанець побачив заправку й поруч яскраву рекламу кафе.

«Наберуся в дорогу. Може, не доїду?» - розгублено подумав він та вже сидів за барною стійкою.

– Чого бажаєте, пане? – ввічливо запитав хлопчина на розливі.

– Поки Hennessy подвійну налий, а там побачимо, – байдуже промовив гість.

Бармен вештався на робочому місці, наче робот і Ромка пробурмотів:

– Це ти у війську так рухи відшліфував, хлопче?

– Та ні, я тільки інститут закінчив, а тут підробляю потроху. Чому Ви запитали про військо?

– Дивився, як ти наливаєш. З такою точністю стріляють, козаче, – пояснив відставник.

– Облиште! Вся моя зброя – джигер. Хоча Ви праві, інколи нетверезі тут влаштовують ще ті бої.

– От би всі воювали лише нетверезими, в барі. Будьмо! – підійняв чарку Роман, але випити не встиг. Відчув легкий дотик до плеча й закляк з думкою, що то Софія...

Галасюк стрімко повернувся й побачив перед собою розмальовану повію.

– Привіт, красунчику! Що сумуєш на самоті ? Бажаєш розради від біди? – з готовністю простягнула до нього руки шалава, але Ромка відсахнувся й констатував:

– Стахановка з ліцензією? Ні, дякую, мене більше цікавлять мужики.

– Ого! А по прикиду й не скажеш. Та пригостити дівчину ти ж можеш?

– Налий їй що бажає, – байдуже зітхнув вигнанець і додав: – Що ж ти своє життя на трасі марнуєш?

– Ха-ха! А що мені на будівництво накажеш піти? – гидко розсміялася лялька у стрінгах та в цей час Роман почув свій телефон. Він глянув на екран і забув про все на світі. Там була Вона... Нещасний кинув плату за обох і вибіг надвір:

– Кохана! Сонечко, якби ж ти знала, як я хотів тебе почути, – хапався за соломинку Роман.

– Скажи, що ти ще не поїхав! А якщо так, то все одно вернись, – захлиналася сльозами Софія.

– Зараз буду! А чому ти плачеш? Він тебе бив? Будь ласка, потерпи... – шаленим розворотом Галасюк спрямував автомобіль назад до міста й з його пам'яті зникли обіцянки, які нещодавно отримав Максим Міщенко.