Раді Вас бачити!

В природі яскраво догорали останні теплі дні прекрасної альпійської осені. Золотаво-багряні ліси на схилах Альп зачаровували своїми барвами й залишалося милуватися їх неповторним сяйвом перед сезоном затяжних зимових дощів. Господь дав цій місцевості такий клімат, що не радував ні пухнастим снігом взимку, ні літнім теплом. Тільки одна неймовірна пора, тиха золота осінь, перетворювала всіх навкруги на піднесених романтиків.

У цивільних співробітників дипломатичної установи робочий графік був таким, що обідня перерва тривала аж дві години. І саме тоді парочка Міщенків часто виходила до міста. Інколи щось купити або просто пройтися чарівними вуличками та помилуватися шедеврами архітектури, які тут називали просто будинками. Всі перші поверхи аж кишіли крамничками, де можна знайти дивину з дивини.

Для перекусу, частіше за все, Софія з Максом обирали заклад швидкої їжі, з неперевершено смачними бургерами. Що клав господар до них, окрім свіжих продуктів, залишалося загадкою? І хоч Міщенки були людьми доволі обізнаними й перебірливими та вважали, що між пухких булочок десь застрягла сама душа кулінарного автора.

Сьогодні не планувалося нічого особливого. До Очеретного, з робочими питаннями, завітала чергова іноземна група. Кілька представників дружньої держави всілися за столом навпроти Степана Богдановича, в кімнаті для перемовин. Консул терпіти не міг всіх тих нових заморочок і впевнено почувався лише тоді, коли поруч знаходилася його дипломована перекладачка. Справа була не у відзнаці столичного вишу, а в тому, що Софія передавала йому зміст розмов талановито й вишукано. Ну, а щодо чарівної зовнішності асистентки, то її не соромно було показати найвибагливішим іноземним гостям.

Коли зустріч закінчилась і Софія передивлялася стенограму, Очеретний загадково посміхнувся й запитав:

– Соню-сонечко! А ти вже бачила наше нове диво?

– Яке? Що дружина майора Донченка знову перефарбувала волосся в зелені відтінки? – пожартувала вона.

– От же невгамовна! Тобі б тільки жінок співробітників критикувати. Знаєш, не всім пощастило народитися з такими золотавими косами, як у тебе. Якщо мають можливість, нехай собі вдосконалюються. Ні, я про те, що генерал Галасюк навіщось відрядив сюди свого небожа, наче мені його тут вкрай не вистачало...

– Степане Богдановичу, але ж генерал Ваш добрий друг. Хіба міг підставити? Якщо людина гідна, нехай собі працює. Ось тільки я не пам'ятаю, щоб в нашому згуртованому колективі була десь вакансія, – паралельно з ознайомленням документа, розмірковувала Софія.

– Не серед спеціалістів. Він тільки випустився з військової академії, у себе в Дніпрі, а дядько відразу приткнув гульвісу до мене. Мало йому було розваг на Батьківщині!

– Нічого не поробиш, Степане Богдановичу - «золота молодь», – вже уявила такого собі мажора перекладачка.

– Та ні, він хлопець нормальний, тільки дівчатами жонглювати занадто любить. А тут протокол і суворі обмеження. Ой, біда мені! – доволі відверто бідкався консул.

– Ясно. То я піду?

– Звісно йди, красуне, – радий був висловити свою занепокоєність Очеретний саме тій, що не базікатиме.

У себе Софія поклала папери до сейфа, а в голові чомусь застрягли слова консула про дніпровського ловеласа. Що ж там за дивина прибула до цих тихих місць? Ніколи раніше Соню не цікавили привабливі хлопці. Та наразі, без будь-якої справи, ноги самі понесли перекладачку до брами консульства. Але там несли службу всі знайомі обличчя. Вона спитала якусь дурницю й повернулася до себе ні з чим.

Тільки наступного дня, коли вони з Максом традиційно зібралися на обід до міста, сталася чудасія. Біля головних воріт Міщенків впевнено зупинив новенький командир зміни. У цьому «відшліфованому» в фітнес-центрах та салонах молодикові Софія відразу впізнала того, про кого вчора говорив Очеретний.

Струнке зеленооке створіння, в бездоганній військовій формі, зажадало від парочки службових посвідчень. До цього ніхто так зухвало не бавився своїм службовим положенням, на виході з установи.

Як головний спостерігач за спокоєм території, Макс вже кілька разів бачив на моніторах новенького. Тому миттєво махнув документом і вийшов назовні, але хлопчисько вирішило дійти в нахабстві до краю.

– Будь ласка, Ви можете йти, а де посвідчення цієї леді? – блаженно посміхнувся він і заглянув до очей Софії отими яскравими вогнями, з під густих вій.

Соню його невихованість обпекла вогнем. Вона миттю пред’явила пластиковий документ і намагалася мовчки пройти через хвіртку. Та безсоромній причепі спілкування виявилося замало.

– Перепрошую, але мені здається, що Вам необхідно замовити нове посвідчення, через фото...

– Тобто Ви вважаєте, що за сезон я постарішала до невпізнанності? – скипіла перекладачка. Руки засвербіли й ледве не дали ляпаса генеральському родичу. Але ж він не зробив нічого забороненого чи неправильного. І взагалі на них зараз дивилися кілька камер.

– НІ! Я такого й на думці не мав. Згідно з правилами, строк придатності збіг, – задоволено грав красивими очима лейтенант.

– Бачу, Ви в академії часу не марнували та всі правила на зубок вивчали. Яка неймовірна увага! – продовжувала розпалюватися Софія.

– Ну, досить! Будемо вважати, що познайомилися, – втрутився в суперечку Макс, взяв дружину за руку й вони попрямували старою бруківкою до центру міста.

– Ти ба, яке воно нахабне! – гаряче обурювалася Софія.

– Розбещена дитина вирішила привернути твою увагу і їй це вдалося. Не впізнаю свою залізну леді! – щиро посміхався Макс. Звідки ж йому бідолашному знати, що чаклунка доля вже перетнула їх світи та готує таємничий і невідворотний шлях, один на трьох?

А ввечері, коли Софія самотньо сиділа у своєму закуточку з перекладами, вона почула шурхіт в коридорі. Спочатку подумала, що то чоловік вирішив провести її додому. Та вона пам'ятала, що сьогодні Міщенка не відірвати від телеекрана. Коли її вболівальник смакує фінал вищої ліги, дружина там зайва.

– Перепрошую, я не завадив? – почула перекладачка знайомий голос і здивовано підняла очі. Перед нею стояв той самий нахабний мажор, котрий намагався зіпсувати їм з Максом обідній апетит. Наразі він з'явився без кашкета і випещене та впорядковане волосся хлопця вигравало під променями люстри.

– Прийшли мене заарештувати за невідповідність дати в документі? – нагадала йому Софія, що пам'ятає денний інцидент.

– Ні, я прийшов щиро перепросити за свою дурну витівку. Просто Ви така чарівна, що я не стримався. А вже чіплятися в присутності Вашого чоловіка - було надлишком нахабства. Прошу простіть мене, будь ласка, я більше не буду! Якщо зможу, звичайною. Хоча не гарантую, – пританцьовував яскравий юнак і настирливо намагався сподобатися співрозмовниці.

– Дивне вибачення, якщо дозволите. Але я його приймаю. Тільки більше не називайте мене старою, добре? – купилася на його грайливий настрій Софія.

– Клянуся! Тим більше, що старою Ви будете років через сто. А наразі випромінюєте юність і красу, – ще відчайдушніше фліртував лейтенант. – До речі, вдень я навіть не представився та порушив геть всі правила етикету. Мене звати Романом.

– Тепер зрозуміло: звідки у Вас стільки романтичності. Що ж, дуже приємно! А мені вже представлятися не треба? – непомітно для себе втягувалась у цей словесний бадмінтон дівчина.

– Ні. Та якщо дозволите, я сам Вас представлю. Ви яскравіші за сонячне сяйво, я ніколи не зустрічав такої краси...

Після почутого Софія залишила папери та здивовано підняла на нього погляд. Зазвичай у таких випадках вона миттю припиняла бесіду, але диво сьогодні впевнено крокувало далі.

– Це ж хто Вас навчив так талановито лицемірити, гувернантки з Парижа? – поблажливо всміхнулася.

– Та не було в мене ніяких гувернанток. Хоча дядько з тіткою муштрували на славу. А про Вас я сказав істинну правду, – образився юнак.

– Вибачте, Романе, а чому весь час Ви говорите про дядька й тітку? Де ж були Ваші батьки? – продовжувала цікавитися біографією новачка Софія.

– Який точний вислів: були та загули... Я військовий від діда-прадіда. Мої тато з мамою не повернулися з чужої війни. Малим я поклявся зрадити династії та не вийшло. Але сьогодні я щиро радію, адже саме через погони Вас тут зустрів.

Це вже скидалося на якийсь цілеспрямований квест. Та Софія, навчена контролювати емоції в роботі перекладача, запитала:

– Романе, а що це було?

– Сам не знаю. Просто коли бачу Вас, всередині перевертаються хвилі й просяться назовні так, що не втримати. Дуже хочеться дивитися й розмовляти без краю...

– Все. Вважайте, що надивилися й наговорились, – відчула незрозумілу тривогу в своїй душі перекладачка та вирішила припинити сеанс зізнань. – Йдіть, будь ласка, мені треба працювати.

– Дивно, Степан Богданович раніше рабовласництвом не страждав, – продовжував крутитися біля дверей лейтенант.

– Ні, це я сама. Вдома Макс дуже гучно вболіває, а тому краще перечекати тут, – раптом зізналася в домашніх негараздах Софія геть сторонній людині й здивувалася ще більше.

– А, футбол! Зрозуміло, – посміхнувся хлопець і додав: – А мене Ви проганяєте, бо не хочете бачити?

– Вгадали. Та й служба Вас здається зачекалася, – не підіймала збурених звичайною бесідою очей перекладачка і марно прохала здоровий глузд допомогти їй.