Раді Вас бачити!

Тепер Софія все частіше мучилася вночі страшною хворобою, що називається безсонням. Її талановитий чоловік цілими днями удосконалював цифровий світ і тому мирно хропів поруч. А вона тихенько вдивлялась у пітьму за вікном та намагалась аналізувати те, на що не мала жодного права.

Звісно вона думала про гарного хлопчину, з витонченими манерами, що так безжально заповнив усі її думки. Його неймовірні зелені очі глибоко западали дівчині в душу й боротися з цим вона не могла! Дивно, але Ромка був геть не схожий на пихатих дурнів, що зазвичай хизуються високим статусом рідні. Навпаки, у спілкуванні він був цікавим та дуже скромним.

Лише одне порушувало його високі моральні стандарти. Лейтенант геть не приховував своєї гарячої прихильності до неї - заміжньої жінки, що старша за нього аж на три роки! Софії здавалося, що це страшенно багато. А ще вона поняття не мала: як реагувати на те, що між ними відбувається.

Сьогодні Очеретний викликав до себе перекладачку й відверто спитав:

– Красунечко, ти зі мною у відрядження поїдеш? Чи мені взяти Валю?

– А куди, Степане Богдановичу?

– До Словаччини. Нас запросили в Братиславу, на день міста. Правда в мене там ще пара зустрічей планується. Тому діловий костюм обов’язковий, але знадобиться й вечірня сукня.

– Як надовго, бо мені треба запитати в чоловіка? – ввічливо поцікавилася дівчина.

– Днів зо два нас тут не буде. Завтра зранку відповіси, добре?

– Обов’язково. А хто ще поїде? – не втрималася Софія.

– Ну, поїздка без особливостей, тому візьму молодняк. А Донченко нехай тут охороняє загальний спокій, – відкрив карти консул.

– Я Вам зранку відразу скажу! – радісно продзвенів голосок перекладачки, а старий лис посміхнувся й напевно знав, що вона погодиться.

Консул добре пам'ятав, як Софія любить подорожувати чарівними європейськими містами. Наприклад, з пів року тому, коли вони вперше побували в Празі, перекладачка була в захваті від казкової краси. І тепер пан Очеретний також мав на меті догодити гарній співробітниці новими враженнями. Та й чому їй не розвіятися трохи після нескінченного сидіння за перекладами?

Звісно на поїздку Софія погодилась. І наразі її блакитні очі випромінювали таке неймовірне сяйво, що насправді здавались яскравішими сонця на небі. Можливо то були враження від пейзажів за вікном, а може через те, що окреме купе для потреб дипломатів, надійно охороняли три молодих співробітники безпеки консульства. Одним з них був саме той, хто вже встиг добре зарекомендувати себе в екстремальній ситуації. Так, лейтенант Галасюк був присутній у цьому відрядженні.

Хтось подумає, що старий дипломат зайнявся звідництвом? Але ж це абсурд! Степан Богданович Очеретний ставився до життєвих фактів просто й зрозуміло. І якщо доля вирішила зблизити двох молодих створінь, то ніяка у світі сила вже не змінить перебігу подій. А люди навколо й поготів!

Денні перемовини пройшли страшенно нудно. Зате ввечері Очеретний, з перекладачкою та охороною, прибули на урочистий захід. Софійка підготувалась дуже відповідально й була приголомшливо чарівною. Її небесні оченята гармонійно доповнювала довга, ніжно блакитна сукня. А тоненькі ниточки перлів, на стрункій шиї, звабливо хитались поміж засмаглих грудей у глибокому декольте. Кілька арабських вельмож, не дивлячись на свій високий статус, безперервно запрошували тендітну перекладачку Степана Богдановича вальсувати з ними.

Коли всі дипломатичні реверанси скінчились, зморена від постійної уваги й напруги Софія просто впала в номері на ліжко. Якийсь час вона лежала, дивлячись на стелю, та краєчком вуха слухала з телевізора на стіні міжнародні новини. Потім приймала душ та блаженно стихла на приємних шовкових простирадлах. Номери в цьому готелі виявились дійсно суперлюксовими, тому дівчина вперше за кілька останніх тижнів, солодко виспалась.

Ранком Софія спустилася на каву й релаксувала на літній терасі готелю.

– Доброго ранку, Сонечко! – почула вона голос Романа. – Можна до тебе приєднатись?

– Та прошу, – знизала плечима перекладачка й зрозуміла, що її спокій випарувався вмить, а серце натомість забилося стрімко й схвильовано.

Перехожих у тихому провулку було мало і нечисленні автомобілі проїжджали вдалині по більш жвавій вулиці. В невеличких горщиках, під вітром на майданчику, гойдалися квіти й дарували ніжні пахощі. Роман чомусь сів збоку та відверто милувався своєю колегою. Софія не витримала й розвернулася до нього:

– Пане охоронцю, я ж так подавитися можу... Чому б тобі не сісти навпроти?

– Вибач, це дійсно параноя охоронця. Я повинен бачити всю площу. Так спокійніше.

– Але ж я не Степан Богданович. Кому я потрібна? – весело розсміялася перекладачка.

Тоді Роман підсів трохи ближче й тихенько сказав:

– Степан Богданович - то службовий обов’язок, а тебе я готовий охороняти безперервно і пильно.

Софійка мовчки опустила очі й тепер вирішила запитати прямо:

– Ромо, навіщо ти це робиш?

– Бо інакше не можу. Ти запала до мого серця і воно то співає, то болить... А душа тягнеться до тебе і здаватися не хоче. Розумію, що безнадійно дурний, але боротися не виходить.

Це було схоже на освідчення. Тут посеред чужої красивої площі, за ранковою кавою він продовжив:

– Ти вчора була просто неймовірна. Як же я хотів хоч на мить доторкнутися до тебе, а ті замотані в ганчір’я дядьки все запрошували з ними танцювати. Вони у своїх шатрах зроду не бачили такої краси. Я ненавидів їх! Скажи ж мені хоч щось...

– Ромо, я не знаю, що повинна сказати. Тобто, що повинна я знаю, але не хочу. А те, що хочу - не можна.

– Чому? – майже скрикнув хлопець, але тут двері готелю роз’їхались і на порозі з’явився консул з двома охоронцями.

– Ось де вони голуб’ята! А ми вас по всьому готелю шукаємо, – невдоволено вимовив пан Очеретний та з юних загадкових облич зрозумів, що не треба було брати цю парочку у романтичну подорож до Братислави.