Раді Вас бачити!

З того часу, як ветеран АТО капітан Роман Галасюк застукав двох дідів за переглядом відео та дізнався про сина, його було не впізнати. Блідий і похмурий воїн, після поїздки до Києва, перетворився на крилатого птаха, що випромінює оптимізм і безтурботне щастя.

Звідкись взялися плавні рухи, струнка спина та нескінченні жарти, якими інструктор сипав навіть на полігоні, де готував бійців. Його сива голова стала впорядкована й доглянута, а загадкове обличчя вкривав колись забутий молодцюватий рум'янець...

Тітка й дядько терпляче не діставали племінника запитаннями. Та хіба не ясно без слів, що він забув про інвалідність і пам’ятає лише ЇЇ, ту що колись скалічила душу, а тепер повертає Ромку до світла. Старі Галасюки позитивним змінам мовчки раділи.

Якось сусід, Степан Богданович, проходив повз та побачив, що Ромка солодко спить за кермом свого позашляховика. Звісно можна було тихо піти, але Очеретний не витримав і скомандував:

– Рота підйом!!!

– ...Богдановичу! Що ж Ви робите? Я такий сон зараз бачив, – з посмішкою здригнувся Роман. А старий дипломат як почув це, то вже зупинитися не зміг:

– Про Софію чи про Ярика?

– Звідки Ви знаєте? – по дитячому засоромився капітан.

– Живу давно, бачив багато. Ромо, а як взагалі справи? Вирішив для себе щось чи так і будеш ганяти ночами до Києва все життя? – тоном вірного друга й наставника поцікавився Очеретний.

– Дякую, що розбудили, шановний пане! Мені до хлопців давно пора, а я тут хропака деру, – саме так відповів Роман і дав зрозуміти, що сусід запитав зайве.

– Ну-ну! Тільки життя воно ж не гумове, Романе. То навіщо затягувати? Вези свою красуню сюди, весілля зіграємо, а з маленьким Галасюком будемо разом налагоджувати контакти, – не дуже злякався суворого погляду капітана дід.

Звісно від генеральші Богданович знав, що Ромка з Софією помирилися й душі одне в одному не чують. Тільки мама боїться травмувати маленького сина й ніяк не насмілиться розповісти дитині про справжнього батька.

Таким чином відсторонений від служби, через важке поранення, капітан вдень готує захисників Батьківщини, а вночі сідає за кермо свого безвідмовного коня і мчить, коли нестерпно бажає ту, без якої жити не може.

– Послухай, Тоню, заради Бога не чіпай його! Ти ж бачиш, що хлопець від щастя не при собі. Він не просто ожив, а наче заново на світ народився. Я пам'ятаю його таким лише тоді, коли за кордоном Софію побачив і вмить закохався, наче здурів, – просив сусідку пан Очеретний.

А мужній воїн ховав у собі гарячі почуття й страшний біль, що перепліталися завжди як згадував прекрасні очі сина. Тоді, від суму й безвиході, він божеволів і телефонував їй:

– Сонечко, я хочу бачити свою дитинку! Не можу я без нього, розумієш? Придумай щось аби ми змогли зустрітися з ним. Тільки не треба більше з мене столичного продюсера ліпити, – якось жадібно заговорив він у слухавку.

А його красуня була ще та вигадниця. Буквально через кілька днів вона йому сказала:

– Ромочко, я знайшла вихід. Ярик дуже патріотична дитина. У нас з ним навіть суперечки виникають, коли я перемикаю канали зі зведеннями з фронтів. А він ображається й каже, що вже дорослий та страшенно переймається про наших захисників. От я й подумала: чи немає в тебе на нашій студії знайомих? Може хтось з побратимів консультував телевізійників? Ярик марить потрапити туди аби побачити техніку й павільйони.

– Дякую, моя розумнице! Звісно є. Я тобі скоро зателефоную... – зрадів мов дитина Ромка й почав діяти. Пройшло лише два дні, а Галасюк вже відрапортував коханій жінці:

– Привіт, Сонечко! Я готовий приїхати завтра годинок в десять ранку, якщо ви з Яриком зможете до телестудії прийти.

– Звісно, Ромо, ми приїдемо. Ярику я скажу вранці, бо як звечора сказати, то й спати не буде взагалі. Для малюка - то справжнє свято. Спасибі, тобі, мій герою! – зраділа Софія, що батько з сином погуляють разом кілька годин, а ще її легенда про телепродюсера підсвідомо продовжиться. Колись була така прямолінійна дівчина, а тепер подвійне життя додало їй хитрощів.

Все, що робилося на Довженка, словами описати важко! Ромка став у цей день ровесником Ярика й забув про свої каліцтва та рубці. Він лазив поміж технікою й павільйонами, без будь-якого консультанта, бо сам знав про тонкощі заліза найцікавіші байки. А хлопчик уважно слухав захопливі історії й не помічав, як інколи чужий дядько притискає його до грудей та носить на руках.

Коли дитина зморилася й Ромка привіз їх до будинку Міщенків, родина приємно розпрощалася, а вже в ліфті малий запитав маму:

– Чому цей дядько такий дивний? Мамо, він мене геть не знає, а поводиться наче свій?

– Чому дивний? Синочку, він сміливий воїн і в нього також є маленький син. Тільки його хлопчик далеко, ось він і сумує за ним. Тепер ти відпочинь, а мамі треба на роботу, – тяжко зітхнула, бо знову брехала Софія. А ще вона надивилася за день на щастя й страждання Романа і це лягало до душі невиправним тягарем.

Далі Софія схопила свій портфель та страшенно поспішала «на роботу». За рогом її чекав позашляховик Романа. Вона швиденько забралася на сидіння й парочка помчала у прихисток Кохання, що став уже звичним місцем для них.

Нагорі вони зголодніло кинулися в обійми й Роман зізнався:

– Вибач, кохана, я спинявся як міг, але виходило погано. Я ж люблю свого прекрасного нащадка так сильно, що раніше й уявити не міг. Він рідненький, теплий і ароматний, мов кошенятко для старого кота. Господи, як мені вас не вистачає там, вдалечині. Інколи просто розум втрачаю... Але за сьогодні низенько дякую тобі!

– Ромочко, не сип стільки солі на роз'ятрені рани! Що мені відповісти? Знову казати, що винувата? Так ми це обоє знаємо. Запропонуй мені вихід, якщо він у тебе є. Бо я також мізки спалюю, коли думаю про нас усіх, – вмить залилася сльозами нещасна.

– Все-все! Не плач. Я зрозумів, що дурний і вимагаю негайних дій. Але ж я їх дійсно вимагаю. Оцих - найсолодших блаженних дій. Щастя моє земне, я тебе одержимо кохаю! Сумую та інколи відчуваю, що хочу летіти через простір, тільки б опинитися в тобі... – змучений тижневою розлукою зривав з чарівної коханки одяг цей ласкавий і ніжний звір.

А вона корилася й благала не спинятися та задовольняти взаємну шалену хіть у чужому ліжку, серед порожніх мрій. Звабливо пестила його могутнє тіло, потворні шрами та вони більше не здавалися їй страшними. Навпаки Софія пестила їх вустами, мов намагалася зцілити, а Ромка відчував шовкові губи коханої жінки й тамував гіркі потоки чоловічих сліз десь у подушці. Ось так вони й провели чергову блаженну зустріч.