Раді Вас бачити!

Габор Фаркаш, голова Онгрійського Конвенту, сперся кулаками об стіл і глянув важким поглядом.

— І що?

Іштван Немет, якого багато хто вважав найсильнішим магом Онгрії, саме його, а не Фаркаша, відкинувся на спинку свого крісла.

— Це дуже простий висновок, Габоре, і я не розумію, чому ніхто досі його не зробив. Якщо магія — це щось чуже нашому світу, щось понад нормальне, щось, що доступне не всім і має незрозумілу природу, то? Ну ж бо, Габоре! Магія потрапляє до нашого світу ззовні. Це частина чогось за межами нашої реальності.

— Прекрасно! І що це дає нам у практичному сенсі, Іштване?

— Могутність, — сказав Іштван і хижо всміхнувся.

***

— Що зробити? — чарівниця здивовано підняла брови.

— Екстрактор, Оршоля. Екстрактор для чар. Такий механізм, що дозволить брати їх ззовні, ніби насос розумієш?

— Але, Габоре, це означає, що ми повинні мати до цього «ззовні» якийсь доступ, чи не так?

— Саме так. Нам потрібно проробити діру, отвір між нашим світом і тим, що за його межами. Тим «ззовні», де народжується магія. Розумієш?

— Тобі не здається, що це абсолютно божевільна ідея? Тобі не здається, що, якщо, за якимось неймовірним збігом обставин, нам це вдасться, то ми зруйнуємо власний світ? Проробимо діру в посудині, щоб наповнити її вином, а натомість випустимо з неї воду?

— Тому я тебе й покликав. Ніхто краще за тебе не знає, як влаштований світ і як працює його суть. І ніхто не допоможе нам проробити в ньому акуратну безпечну дірочку, таку крихітну, щоб лише брати звідти стільки могутності, щоб ми правили нашим світом, Оршоля! Ми, Онгрійський Конвент!

— І ти, його голова… Король світу, так? Цього ти хочеш, Габоре?

— Неважливо, ми всі будемо богами. Ти, я, Іштван, усі інші. Будемо богами, безсмертними, всемогутніми богами, Оршоля! Подумай про це.

— Ти розумієш, що інші конвенти нам цього не дозволять?

— Коли ми зробимо наш екстрактор, вони вже нічого не зможуть нам протиставити, якісь там маги!

— Ти мариш, Габоре.

— Ні. Я будую майбутнє для нас. Не хочеш стояти поруч зі мною на вершині світу?

— Я не хочу загинути, намагаючись на неї піднятися.

— Облиш її, Габоре. Вона боїться. Я не боюся.

— Іштване! Що ти тут робиш?

— Підіймаюся на вершину. Дивися, я провів експеримент…

***

— Чи не забагато богів для одного світу, Іштване?

— Не забагато. Деякі члени Онгрійського конвенту не годяться навіть ілюзії наводити, не те що бути богами. Нам потрібні сильні маги, справді сильні. Морріган Ілландська, Інгвар Рагнарсон, Ектор Дель Асеро, Фрідріх Штабе. Мстислав ще, але з ним точно будуть проблеми. Може, Амр Мехмед?

— Ти збираєшся розкрити нашу таємницю, наш план найсильнішим магам континенту?

— Без них ми не впораємося. Без них механізм не запрацює, навіть якщо нам вдасться пробити діру.

— Тоді ми повинні не співпрацювати з ними, Іштване. Ми повинні змусити їх. Скористатися їхніми силами й нічого не дати їм натомість. Зробити це несподівано для них, розумієш? Викликати, поневолити і використати.

— Чому?

— Бо ми боги, а вони лише інструмент у наших руках!

***

— Морріган! Гей, ти як?

— Нічого… Нічого… — найсильніша чарівниця Заходу підняла голову, подивилася на побратима по нещастю каламутними очима. — Амре, ти зазирав туди?

— Куди?

— За край, у діру…

— Ні. У мене недостатньо сил.

— Там інший світ, мейстри. Справжній світ, не просто порожнеча й магія. Там живуть розумні істоти.

— Яка різниця! ЯКА РІЗНИЦЯ!!! Ми всі здохнемо тут, поки прокляті онгрійці будуть всемогутніми богами! Ми здохнемо, як Мстислав! Усі! Усі!

— Заспокойся, Фрідріху. Морріган, ти впевнена, що ці істоти розумні?

— Так. І дуже сильні. Вони абсолютно чужі нам. Але вони розумні, це точно.

— Ми можемо щось зробити? Якось із ними зв’язатися? Покликати їх на допомогу? Попросити їх закрити діру?

— Не знаю, Екторе. Не маю жодного уявлення.

— Ми повинні це з’ясувати!

***

— Я знаю, як зламати екстрактор.

— О, наймудріший Інгвар придумав, як покінчити життя самогубством? Чудова ідея!

— Припини, Фрідріху! Ми не обов’язково загинемо.

— Інгваре, я вірю, що ти придумав, як зруйнувати екстрактор. Але як ми закриємо діру?

— Цього я поки що не знаю. Але, якщо ми не зруйнуємо екстрактор, на наш світ чекає дуже невеселе майбутнє, мейстри. Не знаю, як ви, а я хотів би, щоб мої онуки були вільними людьми, а не рабами онгрійців.

— У тебе є онуки?

— Є. Двоє, Герда та Ерік.

— І в мене є, — усмішка освітила змучене обличчя Амра Мехмеда Мусаїба, найвидатнішого арабського мудреця й мага. — Поки що лише одна, але красуня! Її звуть Іман. Гарне ім’я, так? Означає віра й упевненість.

— Красиве ім’я. У мене немає ні дітей, ні онуків, але я згоден з Інгваром, ми повинні зруйнувати екстрактор.

— Ектору легко міркувати! У мене є діти! І дружина! Я хочу жити! Вижити, зрозуміло вам?! Якщо ви надумаєте щось таке зробити, я скажу їм! Скажу Іштвану й Габору! Бо я хочу жити, чуєте?!

— Ти паскудна істеричка, Фрідріху. Жалюгідний слабак.

***

— Вони зламали екстрактор, так?

— Так.

— І це вона й була? Катастрофа?

— Так. Коли полонені маги зламали екстрактор, накопичена магія вибухнула. Точніше, це не був вибух у нашому розумінні, але наслідки були жахливими. Деякі онгрійці, які перебували зовсім поруч і не чекали нічого подібного, загинули на місці. Полонені ж підготувалися, тож одразу після Катастрофи всі вони були живі. І Морріган вирвала серце Габора голими руками.

— А Іштван?

— Його теж убили. Без екстрактора він мало що міг удіяти проти п'ятьох найсильніших магів континенту. Екстрактор був зламаний, але діра залишилася. А що буває, якщо дірку не заштопати?

— Вона збільшиться, розповзеться.

— Саме так. Розлом відкрився не одразу, Іман. Між Катастрофою і першим розломом минуло шість днів. Увесь цей час звільнені найсильніші маги континенту та кілька вцілілих онгрійців, які приєдналися до них, також і Оршоля Молнар, намагалися закрити діру. Їм це не вдалося, усі вони загинули. Ну, майже всі.

— А звідки ви все це знаєте?

— Із щоденника Ектора Дель Асеро. Він єдиний вижив після всього, що сталося. Він із самого початку не вірив, що діру можна закрити зусиллями людських магів. Тому він пішов звідти, сховався і почав проводити якісь експерименти. На жаль, ми не знаємо, які. Щоденники того періоду втрачені. Є лише останній лист Ектора Дель Асеро. У ньому він пише своєму правнукові, що знайшов спосіб усе виправити, але нічого не пояснює. Пише лише, що посіяв насіння, і воно зійде.

— І що це означає?

— Є безліч тлумачень, але жодне з них поки що не підтвердилося, — Сліпий замовк і налив ще вина. Іман машинально зробила ковток і все дивилася на нього, чекаючи продовження.

— І як це все пов’язано зі мною? З нами, тими, хто вижив?

— Бродяга вважає, що ви — сходи, результат того, що посіяв Ектор.

— Чому він так вважає? — запитала Іман пошепки.

— Бо він впізнав нюанс твоєї суті, Шпилька. І коли він це сказав, я теж згадав, де я його бачив.

— І?!

— У ноблів.

***

Вони виїжджали пізнім ранком, сонце сяяло над горами, вищі маги Сфарада проводжали їх біля воріт, усі, крім Бродяги.

— Бережи себе, Сліпий, — сказала Загадка і обійняла його.

— Не роби того, про що тобі буде соромно мені розповісти, Хуане! — старий Тінь ляснув його по плечу. — І приїжджай частіше, а то ж я й померти можу, — і змовницьки всміхнувся.

— Я приїду, учителю, — сказав Сліпий і взяв руку Тіні обома своїми. — Бережіть себе!

— Дівчинко, — звернувся Тінь до Іман, — будь обережна і відважна, зрозуміла мене? Слухай своє серце та думай головою, перш ніж щось робити. Великий Ектор покладає на тебе надії. Він, і всі ми, і весь наш світ.

— Ви так кажете, ніби я якась обрана, як у казках, — усміхнулася Іман.

— Ти просто волею випадку єдина, хто знає про себе більше за інших. Можливо, Бродяга привезе когось із твоїх двійнят, якщо можна так висловитися. Тоді вас, таких розумних, стане більше. Але ти все одно перша на цьому шляху, Іман. Будь обережна!

— І відважна, я запам’ятаю, — вона усміхнулася.

— І ще. Там, куди ти повертаєшся, є щось важливе особисто для тебе. Воно тебе гризе. Що б це не було, тобі треба перестати боятися. Зрозуміла мене?

— Не впевнена, що зрозуміла, але я думатиму про це всю зворотну дорогу, мейстере Тінь! Дякую вам! — і вона теж обійняла старого.

Попереду були десять днів зворотної дороги, спека, пил, кам’янисті долини, великі дороги, мозолі на дупі й, зрештою, табір сто сімнадцятого. І двоє, що чекають на неї там.

***

— Сліпий, — сказала Іман, коли вони звернули з великої дороги до табору, — як мені бути?

— Не розумію твого запитання, Іман.

— Усе ти розумієш. Вони ж зараз будуть там. Обоє!

— І що?

— І я не знаю, що мені робити.

— Зістрибнути з коня, обійняти Дієго, бо він друг і чіф, обійняти Енріке, бо він друг і афсар твоєї чверті, тепло привітатися з іншими, взяти сумки і піти в дев’яту.

— Але ж вони обоє підуть за мною.

— Я затримаю одного з них. Кого?

— Енріке.

— Не поспішай, Шпилька. Давай домовимося так: того, кого ти захочеш залишити зі мною, ти поплескай по плечу, зрозуміла? І я його відволічу.

— Відволічи Енріке.

— Поплескай його по плечу.

— Добре.

Шпилька, навіщо ти Сліпому брешеш? Почала ж із правди, а потім скотилася до брехні. Ти ж насправді не знаєш, кого ти хочеш бачити більше, побачити першим. Скільки не зображуй із себе донью Карранса.

Решту шляху вони проїхали мовчки.

Геррерос біля воріт вітають їх з усмішкою. Хлопчисько на побігеньках, звісно, біжить до штабної, служба забезпечення кудкудакає з приводу коней, з’являється, звісно ж, Тереза, потім особисто Барбарис виходить її обіймати, і нарешті з’являються Дієго та Енріке. Вони йдуть разом, швидко йдуть і усміхаються обоє. І від усмішки Дієго їй стає тепло, вона красива й відкрита, як і сам Дієго. А від усмішки Енріке їй стає спекотно. І мокро.

Вона зіскочила з коня, дозволила Барбарису зняти сумки, привіталася з Терезою, і тут вони підійшли.

— Сліпий! Шпилька! З поверненням, мейстри! — вигукнув Дієго, розкриваючи обійми.

— Привіт, чіф! — сказала Шпилька, обіймаючи його. — Як ви тут? Ще не всіх тварюк без нас перебили?

Тут настала черга Сліпого, він відпустив дружину й ступив до Дієго, вони почали вітатися, а Іман повернулася до Рися:

— Привіт, Рись!

— Привіт, Іман, — сказав він, усміхаючись, і обійняв її, обійняв трохи довше, ніж слід було, і трохи міцніше.

— Ходімо вип’ємо за ваш приїзд?! — запропонував Шторм.

— Заради бога, афсари, — сказала Іман, — пустіть дівчину до лазні! Давайте вип’ємо за годину, га? — і занесла руку, завмерла на секунду і… ляснула Шторма по плечу.

— Звісно, звісно, Шпилька, — відповів той. — Приходьте до Великої, як закінчите, гаразд?

— Так, — сказав Сліпий. — Дієго, у мене є до тебе одна справа, послухай, — і взяв його під лікоть, відвів убік.

Шпилька повернулася в бік дев’ятого намету й буквально наштовхнулася на Рися:

— Замов у кухарів мій улюблений сир, Енріке, — і усміхнулася. — Я помиюся і…

— Добре, — сказав Рись. — Іди.

І подивився так… Ніби їй мало всього іншого!

На її подив, він за нею не пішов, вона спокійно прийшла до дев’ятої, перевіталася зі своїми мейстрами, зібралася до лазні, неквапливо до неї дійшла, побалакала з Марісоль, яка трапилася назустріч, перекинулася жартами з банщиком, увійшла до намету, зробила крок до жіночого відділення… І тут він з’явився, мов рись. Вискочив із засідки буквально, схопив її й затягнув на афсарську половину, де були індивідуальні кабіни, вона й пискнути не встигла. А потім не змогла, бо він закрив їй рота поцілунком, і вони жадібно цілувалися кілька хвилин, поки вистачало дихання, а потім він її відпустив, ну, не всю, а тільки губи:

— Я ж просив тебе не їхати так надовго, Шпилька, — прошепотів Рись.

— Ти навіть не уявляєш, що ми дізналися, — прошепотіла Іман у відповідь.

— Начхати мені, — відповів він і знову поцілував її, і стиснув, і огладив її всю. Долоні його миттю опинилися в неї під шаллю, він стягнув бретелі її сорочки, відкриваючи собі можливість взятися за її груди, і зовсім не заперечував, коли вона засунула руку йому за ремінь.

— Ти що… — пальці, господи! — Рись… — так, будь ласка! — Почують же…

— А ти не шуми, — і опускається на мокру лаву, відсунувши убік таз, що голосно задзвенів, і підтягує її до себе, а вона розсуває ноги і сідає на нього верхи, і це так солодко, що вона все-таки стогне, хай і тихо.

Вони на секунду завмирають, насолоджуючись цією миттю, а потім починають рухатися, і роблять це так злагоджено, ніби спеціально тренувалися. І вона закидає голову, рот її широко відкритий, а очі заплющені, і здається, що неможливо стримати стогін, не видати жодного звуку, ні скрику, ні шепоту його імені…

— Енріке…

Як же добре, як їй добре з ним! Навіть вічний гидкий єхидний внутрішній голос заткнувся й не капає їй на мізки щодо Шторма. Що там зі Штормом, яка різниця, коли в неї всередині найкращий член у її житті, неймовірний, найяскравіший секс, найсолодші п’ять хвилин, до болю, до судом!..

— М-м-м… Рись… Що ти зі мною робиш?!

— Я кохаю тебе, Іман, — шепоче їй у шию, — просто я кохаю тебе…