Раді Вас бачити!

Намет Сліпого мало чим відрізняється від намету Рися, хіба що кількістю книжок та відсутністю ліжка. Живе він із дружиною зовсім в іншому наметі, а тут у нього ніби робочий кабінет. Магістр сидить у кріслі за своїм столом, зчепивши пальці перед собою, і дивиться на Іман таким поглядом, ніби хоче пропалити її наскрізь.

— Ну.

— Сліпий, пробач, що… Ну, що Рись…

— Розумієш, ти володієш магією, якої мені ніколи не опанувати, Шпилько.

— Але я можу опанувати ту, якою володієш ти.

— Він сказав, щоб я тебе вчив, і я буду. Не моя проблема, якщо ти нічого не навчишся.

— Добре.

Магістр мовчки дивився на неї ще хвилину, нарешті опустив долоні на стільницю.

— Що ти знаєш про магію, Іман?

Виявляється, для багатьох речей кристали чар не потрібні. Виявляється, заборонена магія не страшна, і опанувати її неважко. Принаймні вже за тиждень Іман може розгорнути щит. Він хріновий, слабкий, тримається погано й недовго, але Іман Бланко, стрілець металом, може розгорнути щит! А от бачити суть у неї категорично не виходить.

— Якби в тебе вже не було прізвиська, я назвав би тебе Гострозорою, — глузує Сліпий.

— На сьогодні все, магістр, — сказала Шпилька, — мені треба йти.

— А що, до Великої Рись тебе сьогодні не випустить?

— Рись мною не командує, — зло сказала Шпилька й одразу пошкодувала про сказане, — Так що до Великої я обов’язково прийду.

За цей тиждень Іман не лише навчилася розгортати щит, вона також стала майже своєю у Великому наметі. Це подобалося всім — Лаурі, з якою Іман обговорювала всілякі жіночі речі, Агату, бо, поки Іман базікала з Лаурою, Агат міг розслабитися і пограти в більярд із Дієго. Мерцю, з яким Іман вступала в злі й кумедні словесні баталії. Хмаринці та його Карменсіті, бо їм взагалі було на все на світі начхати, зокрема й на Іман. Сліпому та його дружині Терезі, бо Іман добре грала в бридж, і, як сподівалася Іман, чіфу Каррансі. Принаймні він наливав їй випити, жартував і сміявся, підтримував розмову та навіть намагався навчити її грати в більярд.

Кому її присутність не подобалася, то це Енріке Рисю. Вона просто бачила, яких зусиль йому коштує нікому не показати, що між ними щось є. Він удавав, що такий самий доброзичливий, як і решта, але час від часу при нагоді торкався її, і часом це був легкий дотик пальців, а іноді стикалися такі місця, що вже Іман коштувало великих зусиль не відволікатися.

І зараз іде вона зовсім не до Рися, вона йде до себе в дев’яту, щоб сходити до лазні й перевдягнутися, і заплести гарну косу, і навіть мазнути повіки блискітками, так вдало купленими в Базовому. Звісно, сукню, як у Лаури, Іман собі не дозволить, але в разі чого начепити обладунок поверх мережива й батисту дуже навіть може. Тож вона чепуриться, чепуриться заради Дієго, і їй анітрохи не соромно ні перед собою, ні перед Рисем.

— Мейстер Шпилько, куди це ти зібралася? — підколов її Барбарис.

— Заздри мовчки, Санчо! Там на неї чекає десерт, можливо, навіть морозиво.

— Ангеле, ти погано розумієш, якого роду десерт цікавить нашу Іман у Великому наметі!

Мейстри ржуть, Іман скорчила гидку пику:

— Сподіваюся, думки про те, як я жеру морозиво разом з афсарами, хоч трохи вас розважать, мейстри! — і зобразила блазнівський уклін.

І щойно вона вийшла на один із центральних проходів, як її гукнув чіф:

— Іман! Привіт! Ти до Великої?

— Привіт, чіф! Якщо не виженуть, — Іман чарівно усміхнулася.

— Ну ходімо разом, — і навіть галантно запропонував їй лікоть. Звісно ж, Іман одразу взяла його під цей лікоть.

— Як думаєш, сьогодні буде розлом? Занадто довга тиша.

— Не знаю, Дієго. Ніхто не знає.

— Тільки заради бога нікуди не лізь!

— Добре, — і знову усміхнулася.

Боже, Іман, ти заглядаєш йому до рота, ніби він вивергає не слова, а діаманти! Але він усміхається тобі, і це щиро. Як же підштовхнути тебе, сеньйор Дієго? Як?

— Дієго, — Рись виник незрозуміло звідки, — Дозволь я ненадовго вкраду мейстра Іман, — і подивився на Шпильку, — Прийшла пошта.

— Ох, як чудово! Вибач, Дієго, я просто чекаю листа. Побачимося у Великому, — і трохи стиснула пальцями його передпліччя, перш ніж відпустити.

***

— Шановний магістр Альвієро! Як ми й домовлялися, я зібрала для вас відомості, які, гадаю, вас і цікавили. Серед усіх випадків, які ми з вами виявили в статистичних книгах, я відібрала по-справжньому дивні, і їх лише шість. Утім, якщо в запропонованих мною випадках не знайдеться того, що ви шукаєте, я з радістю надам вам решту тринадцять. Не стану навантажувати вас оригіналами документів, коротку довідку щодо кожного випадку додаю до цього листа. Із радістю зроблю для вас іще щось! Навідуйте мене хоч іноді, шановний мейстер! Щиро ваша, Вікторія Дельгадо, архіваріус.

— Дуже добре, — кивнув Рись, коли Іман дочитала листа, — що ж там усередині?

— Візьмемо по два аркуші та прочитаємо, — сказав Сліпий, — ось, тримай.

На кілька хвилин у наметі запала тиша, і порушила її Іман:

— Це воно! Воно, диявол мене забери! Слухайте! Пабло Ромеро був тяжко поранений під час бою, що тривав понад дві години! Він виявився єдиним пораненим, який вижив, утратив свідомість і не міг рухатися! Його знайшла поховальна команда! Примітка статистика-аналітика: вижив серед бестій?!

— Дай! — Сліпий вихопив аркуш у неї з рук, — Знайшли… направили… лікування… реабілітація… служить! Він служить у тридцять дев’ятому! Йому лише сорок два роки!

— У мене теж, — сказав Рись, — Мейстер, стрілець вогнем, спіткнувся, впав, вдарився головою, відключився, опритомнів після бою, підвівся серед трупів тварюк, справив фурор.

— Який штандарт?

— Двісті третій, біля самого океану!

— А в тебе?

— Помер і воскрес, опритомнів під час приготувань до спалення. Помер, на жаль, із незрозумілих причин, цілитель стверджував, що отруївся.

— Читаємо далі!

— Ще один! Поранений ноблем! Знайдений живим! Штандарт сто сімдесят сьомий!

— Туфта, невдале самогубство.

— Хм. Мейстер Іман Бланко. Сеньйора Вікторія любить кумедні жарти!

— Отже, — сказав Сліпий, складаючи аркуші в рівну стоску, — Троє. І чорт зна де.

— Я можу влаштувати ротацію, їх поставлять поблизу, але на це піде пів року, — сказав Рись.

— Я напишу рапорт на відпустку за сімейними обставинами і поїду туди, — сказала Іман.

— Сама? Ти з глузду з’їхала?

— Я поїду з нею. На заміну пришлють прекрасну спрацьовану парочку, тож буде тільки краще, — Сліпий поклав аркуші на стіл, — поїдемо на захід, до сто сімдесят сьомого і двісті третього, а потім вирішимо, чи їхати до тридцять дев’ятого.

— З вами поїде Шторм.

Обидва подивилися на Рися здивованими очима.

— Що? Ви ж обидва розумієте, хто насправді керує Диким? Чи ні? Я не можу поїхати, тому поїде Шторм. Його знає вся Лінія, що допоможе вам без проблем потрапити туди, куди треба. І він дуже хороший боєць, ви будете в безпеці. Я скажу йому, щоб не ставив запитань. Ну або розповімо йому, якщо хочете. Дієго можна довіряти.

Шпилька, у тебе сьогодні Різдво, не інакше! Мало того що ти, ймовірно, дізнаєшся щось важливе, ти ще й проведеш кілька тижнів у дорозі з Дієго Штормом! І що, як повернешся його дівчиною?

— Я поговорю з Дієго і будемо готуватися. Поки рапорти, поки заміна, мине кілька тижнів. І Шпилька, я тебе прошу, у бою нікуди не лізь!

***

Вони вирушають завтра вранці, навіть якщо відкриється розлом. Бо штандарт поведе в бій Енріке Рись, а мейстрами північної чверті попрацюють два чарівні молоді хлопці, стрілець вогнем і щит, порівнянний за силою з Барбарисом. А Шпилька, Сліпий і Шторм сядуть на коней і поїдуть великою дорогою вздовж Лінії аж до самого обрію. Для всіх інших причини поїздки в усіх трьох були різні: Іман їхала до батьків у район Альмерії, Сліпий — у магістерських справах до Колегіуму, а Дієго — на весілля близького родича до Сегільї. Але виїжджали вони всі разом.

Шторму розповіли правду, не вдаючись у подробиці. По ньому було абсолютно незрозуміло, наскільки йому хотілося чи не хотілося в цьому брати участь, чи примусив його Рись, чи просто попросив. Він усміхався, кивав і не заперечував, навіть факт виживання Іман серед бестій його, здавалося, не зацікавив. Рапорт йому підписував сам голова відрізку, женераль-афсар Фернандо Ігнасіо Дель Кабрера-і-Мендоса. Сліпий вислухав від своєї дружини багато всього цікавого, але залишився непохитним і написав рапорт. Ну а в Шпильки взагалі не було жодних проблем, бо рапорт їй підписали Сліпий і Шторм.

Після обіду вона зібрала речі, спакувавши до сідельних сумок купу потрібного. А перед вечерею до неї прийшов Рись. У нього в наметі був накритий стіл, і вони поїли яловичини під найсмачніше сухе вино. А потім, звісно, був секс, секс до небес, такий, що Іман побоювалася, як вона завтра сяде в сідло. А тепер вони лежали поруч, вона влаштувалася в Енріке на грудях, а він обіймав її та гладив по спині кінчиками пальців.

— Тебе так довго не буде, Іман. Я вже сумую.

— Виклич мені заміну з Базового, Золотий Гільєрмо буде щасливий надати тобі послугу.

— Ти думаєш, крім цього мені нічого від тебе не потрібно?

Чорт, слизькувата тема. Ну що тобі було варто промовчати?

— Енріке, розкажи мені про Дієго. Чому тебе слухається Сліпий, я розумію, але чому Дієго? Як так сталося, що знаменитий чіф Карранса, легендарний Шторм, ходить у тебе на короткому повідку?

— Це довга історія, Іман, може, краще я наочно покажу тобі дещо з тієї книги Фернандо де Рохаса? Пам’ятаєш, ми вже дещо робили?

— Ти думаєш, крім цього мені нічого від тебе не потрібно?

Він розсміявся і поцілував її в маківку:

— Добре, я тобі розповім. Давним-давно…

Енріке Алонсо Дель Вальєнте був другим сином. Не лише другим сином, а й другим сином дуже небагатого, заштатного, можна сказати, дона. Вони навіть жили не в замку, а просто у великій віллі серед гір, і клаптик належної їм землі та містечко Вальє — усе це ледь могло прогодувати навіть першого сина. І щойно Енріке почав це розуміти, як перед ним постав вибір. Вибір усіх других синів, усіх невдах за народженням: шукати себе біля підніжжя трону, у тиші монастиря чи на Лінії. У нього був вибір, і він вибрав бути героєм.

— Знаєш, кого не буває у штандартах? Перших синів. Багатих, знатних, впливових. Усі вони залишаються носити свої розкішні мундири при дворі й у штабах, займатися політикою, марнувати життя у столицях. Усі вони начебто афсари, начебто геррерос, однак жоден не нюхав тварючої крові. Я не заздрю їм, аж ніяк. Погано не те, що такі, як вони, існують. Погано те, що такі, як вони, навчаються в тих самих військових школах з такими, як я,

Між п’ятнадцятим і двадцять першим роком Енріке довелося несолодко. Багаті й могутні могли дозволити собі все найкраще, найняти найкращих фехтувальників, бувати в Академії двічі на місяць, не жити в казармі або жити, але займати цілий поверх, і, звісно, після закінчення навчання вони отримували призначення в найтепліші місця. Їх не могли вигнати, не могли покарати, вони тримали цей світ за яйця. І, природно, чорна кістка на кшталт Енріке Вальєнте не вважалася в них за людей. І були ті, хто просто з цим мирився. Але не Рись.

— Коли тобі п’ятнадцять, дуже складно, знаєш, філософськи дивитися на образи. Але воювати з ними відкрито я не міг, бо варто було їм поворухнути пальцем, і я вилетів би з Академії. Тому я думав головою, Іман. Моя улюблена гра — шахи. Моя улюблена книга — «Державець» Макіавеллі. Моє улюблене заняття — смикати за ниточки. Щоб вижити там і не зламатися, мені довелося навчитися багато чого. Того, що набагато потрібніше, ніж тактика та стратегія, яких нас навчали в Академії. І зрештою я вийшов звідти Рисем, і це не про котика на м’яких лапках, — він усміхнувся, як справжній хижак.

— І тебе призначили сюди?

— Ні, мене призначили до сорок четвертого, найгіршого штандарта на Лінії. Постарався мій давній ворог, дон із триповерховим прізвищем. І там я познайомився з Дієго.

— І яким він був тоді?

— Гарним.

— І відважним?

— Радше самогубцем.

— І він командував північною чвертю?

— Південною.

— А ти?

— Західною. Але потім Дієго став головним афсаром у сорок четвертому, другим після чіфа. І клятий чіф Гарсія нічого не міг із цим удіяти. Дієго став Штормом.

Він був приголомшливо гарний і бився як лев, але при цьому був дуже й дуже недалеким, простим як підошва чобота, не звертав уваги ні на що, крім тварюк, вина й гарних жінок. Рись заздрив його красі та тому, як легко йому все давалося. Тоді Рись був ще надто молодий, щоб чесно зізнатися собі, що легко давалися Шторму лише жінки. Ноблі, друга велика любов Дієго, діставалися йому кривавим потом. Рись завжди бився розумом, Шторм — руками. Рись залишався в тіні, Шторма неможливо було не помітити. І несподівано для самого себе Рись перейнявся до Дієго найщирішою симпатією.

Шторм ним захоплювався. Порівняно із самим Штормом Енріке Рись був просто недосяжним, розумним і по-справжньому небезпечним. Вони подружилися, пили вино, розважалися і билися з тварюками, і в якийсь момент Рись запропонував Шторму стати легендарним чіфом Каррансою. І Шторм ні на мить не засумнівався, що Рись на таке здатен.

— Я створив його, Іман. Усі легенди про нього. Усе, що він робить і говорить. Усі його подвиги й блискучі операції. Усі промови, які він виголошує бійцям і королівським особам. Усе це створив я. Люди вважають його неперевершеним, блискучим герреро, але блискучий — дуже влучне слово. Він блищить, але не золотий. Він слухається мене, бо за десять років це ввібралося в його кров. Він знає, що все, що я кажу, має сенс і працює. Він знає, що, якщо перестане робити те, що я кажу, дуже швидко втратить усе. Я не тримаю його на повідку, Іман. Я його друг.

Ти і є він, Енріке. Ти — легендарний чіф Дикого штандарта. І тепер Іман не розуміла лише одного: чому Рись сам не став чіфом Вальєнте? Але навряд чи він відповість.