Раді Вас бачити!

Сорок два тіла лежать рівними рядами, кожне на своєму невеликому дерев’яному ложі, майбутньому багатті. Дві сотні живих не так акуратно вишикувані в ряди, тим більше що, окрім геррерос, присутня також служба забезпечення. Це дуже короткий захід, на жаль, частий і звичний. Просто зазвичай тіл значно менше.

Іман стоїть поруч зі Сліпим у передньому ряду північної чверті, мружиться на сонце, що сходить. Сліпий сьогодні їхній головний афсар, бо Рися немає. І Іман знає чому його немає.

Ангел і Сірник не стоять зі своїми чвертями, вони стрільці вогнем і візьмуть у процесі безпосередню участь. Цікаво, що відчуває стрілець вогнем, випускаючи свої вогняні снаряди не у ворогів, а в братів і сестер?

Найближче до тіл стоять Шторм і Агат. Старший похоронної служби тупцює біля Агата, поки той підписує останні папери. Зараз тіла згорять, і похоронна служба закінчить свою роботу, прибере й закопає попіл, звільнивши майданчик для наступних церемоній.

— Сеньйори дикуни! — починає Шторм, і його голос далеко розноситься над головами. — Наші брати й сестри віддали свої життя в бою як Стражі Лінії Розлому. Вони були справжніми геррерос, жили як воїни і померли як герої. Полум’я назавжди викреслить їх із цього світу, але не з нашої пам’яті!

Над майданчиком лунає тужливе виття ріжка. Стрільці вогнем виконують свою роботу, над їхніми руками спалахують снаряди, схожі на кульові блискавки. Постріл. Вогняні кулі лягають точно в кожне тіло, першим пострілом підпалюючи двадцять три із сорока двох. Ще постріл. Решта теж спалахують. Штандарт ще три хвилини стоїть мовчки, дивлячись на вогонь, потім Шторм піднімає руку:

— Вільно!

Натовп повільно розсмоктується. Іман прямує до ряду афсарських наметів. Рись не прийшов на церемонію, отже, справи кепські. Шви розійшлися, цілитель штопав його заново і дуже лаявся. Рись шипів і лаявся не менш барвисто. Під шумок Іман утекла, але тепер хвилювалася й відчувала провину, адже це вона кувиркалася з ним, знаючи, що він поранений. Усе через неї!

Вона пройшла центральним проходом до Великого, ковзнула збоку й опинилася позаду ряду афсарських наметів. З цього боку його намет передостанній у ряду. Іман підійшла і раптом почула приглушені голоси:

— Просто зроби, як я сказав.

— Ти взагалі чув мою думку, Рись? Ти вважаєш, що я зовсім не справляюся, га?

— Я думаю, що ти справляєшся з тварюками, от і займайся цим, Дієго.

Тиша, потім Шторм знову заговорив:

— Медіна натякнув, що рана відкрилася не сама по собі. Що сталося?

— З яких це пір я став тобі звітувати? — відповів Рись запитанням на запитання, а потім додав роздратованим тоном: — Іди, займися чимось корисним, потренуйся, чи що. Ступай.

І стало тихо. Що це вона зараз почула? Які стосунки між цими двома, якщо Рись дозволяє собі говорити з чіфом таким тоном? І оце останнє «ступай»! Наче все навпаки, наче чіф не Шторм, а Рись! З глузду з’їхати!

Іман обійшла намет і зупинилася перед входом:

— Афсаре Вальєнте? Можна мені зайти?

— Заходь! — і в голосі така непідробна радість.

Іман увійшла. Рись напівлежав на купі подушок, одягнений лише в спідні штани й туго перебинтований.

— Іди сюди! — він простягнув до неї руку.

Іман підійшла:

— Як ти почуваєшся?

Залишилося ще попросити його оцінити свій біль за шкалою від одного до десяти. Або своє бажання.

— Добре. Чудово, — і усміхнувся, упіймав її за руку, потягнув до себе: — Поцілуй мене, Іман!

— Не певна, що це доречно, — сказала Іман, усміхаючись, і вже зовсім зібралася його поцілувати, але тут зовні пролунав голос Сліпого:

— Рись?!

— Заходь, Хуане, — озвався Рись.

Іман сіпнулася, зробила крок убік і начепила на обличчя максимально нейтральний вираз.

— Енріке, я… О… Е… привіт, Шпилько.

— Привіт, магістре, — сказала вона, не дивлячись на Сліпого.

— Рись, я потім зайду, мені треба поговорити з тобою, зрозумів?

— Я вже йду, Сліпий, — сказала Іман. — Одужуй, Рись, — ледь усміхнулася йому і вийшла.

Ну-мо, а ці двоє про що говорять? Про щось таке ж дивне, як зі Штормом? Іман прокралася за намет і припала вухом, прислухаючись.

— Що вона тут робила, Енріке? Знову ставила запитання?

— Ні, просто прийшла мене провідати.

— Ти трахнув мого мейстра, Рись?

— А ти бачиш нас усіх наскрізь, старий брюзга. Навіщо ти прийшов?

— Як ти? Що сказав цілитель?

— Пара тижнів, може, більше.

— Я допоможу.

— Не божеволій, ти знаєш, що це небезпечні ігри.

— Це магія, Рись. Інструмент, від якого людство через свою дурість відмовилося! Я допоможу, загоїться за два дні.

— Сліпий, якщо цілителі побачать, то зрозуміють.

— Хріна лисого зрозуміють! Їм це навіть у голову не прийде! Нікому не приходить!

— Мені прийшло.

— Тільки тобі одному й прийшло. Я допоможу, лягай рівніше…

Іман відступила від намету й затулила рота долонею. Ох ніхріна собі! Диявол забирай! Що відбувається в цьому штандарті, Шпилько?! І ще одне запитання: як змусити Сліпого навчити тебе?

***

— Доброго ранку, сеньйоре цілителю!

— Доброго ранку, мейстре, — Медіна поставив чашку кави на стіл і підвівся. — Що в тебе сталося?

— Нічого такого, сеньйоре цілителю, — сказала Іман. — Я просто дещо дізналася й прийшла подякувати тобі.

— Подякувати? За що?

— За те, що врятував мені життя, сеньйоре Медіно!

— Я? Тобі? Коли?

— У день, коли загинув дев’яносто третій штандарт, сеньйоре. Мені сказали, це ти знайшов мене й зрозумів, що я жива. І що це ти відвіз мене до госпіталю.

— Я нічого не розумію, Шпилько. Це, звісно, було давно, але я чудово пам’ятаю, що там сталося. Таке хіба забудеш, — Медіна похитав головою. — У нас було всього четверо поранених: Кастельйо зовсім легкий, Суарес і Лопес серйозніші, я відправив їх до госпіталю. А тебе я взагалі там не пам’ятаю.

— Та невже? А ти сам до госпіталю не їздив?

— Ні, не їздив, не було потреби, вони були стабільні, з ними Кастро поїхав, помічник цілителя. Я був певен, що тебе знайшли геррерос з дев’яносто шостого.

— Ну, значить, так і є, а той, хто мені розповів, помилився. Що ж, моє «дякую» ти все одно маєш, сеньйоре цілителю, бо якщо раптом що, ти ж мене полагодиш?

— Ти не лізь уперед, і не доведеться лагодити, — усміхнувся цілитель.

— А раз я вже тут, дай мені пустого кореня, будь ласка.

— Зараз, — Медіна зайшов до намету й незабаром повернувся з невеликою пляшечкою. — Ти ж за схемою приймаєш, правда?

— Сеньйоре цілителю, мені двадцять п’ять років, я його відро за життя випила, — усміхнулася Іман, — і, як бачиш, виводком дітей не обзавелася.

— Ну й молодець.

— Дякую! Гарного тобі дня!

Іман засунула пляшечку до кишені і пішла в бік дев’ятого. Отакої! Рись тобі збрехав, Шпилько! Трахався, звісно, чудово, а брехав іще краще! Навіщо брехав? І якщо брехав, то чи варто піти й витрусити з нього правду, чи краще зробити вигляд, що повірила і нічого не знаєш? Іман вирішила поки що трохи зачекати.

***

— Сеньйоро Лауро!

Вона обернулася, здивовано піднявши брови:

— Так?

— Чи можу я з тобою поговорити, афсаре?

— Про що?

— Ти ж була в тому бою, де загинув мій дев’яносто третій штандарт?

— Ну звісно, як і всі.

— Ти, бува, не пам’ятаєш нічого такого? Ну, дивного, чи що? Або як мене поранену знайшов цілитель?

— Господи, мейстре! Там було дещо дуже незвичайне, знаєш: під дві сотні трупів! На цьому тлі ти думаєш, що я побачила б, як тебе цілитель знайшов? І взагалі, з чого ти взяла, що це наш цілитель тебе знайшов? Я завжди вважала, що це дев’яносто шостий тебе витягнув.

— Дякую, афсаре, — Іман ввічливо схилила голову й уже пішла геть, але тут Лаура її покликала:

— Знаєш що? Я згадала дещо дивне. Ми стояли після бою, розмовляли, поки всі займалися своєю справою, ну як завжди. І підійшов Сліпий, покликав Рися, а Рись пішов із ним кудись туди, де найбільше було трупів. Я далі за ними не стежила, у мене свої клопоти були, але ось ця картина, як вони вдвох ідуть між тілами… Дивно це було. Не знаю, що до чого, але ти ж питала про дивне…

— Дякую, Лауро, я дуже вдячна, — сказала Іман.

— Пусте, — вона усміхнулася. — Ти заходь до нас увечері у Великий, Шпилько. Хочеться, знаєш, іноді поговорити як жінка з жінкою, а Карменсіта до розмов непридатна, — вона засміялася, торкнулася руки Іман й пішла в бік штабного намету.

Ого! Що б усе це означало, Шпилько? І ще це дивне запрошення…

***

— Поміняйтеся! Шпилько, працюєш із Піснею, Ангел із Зайкою. Почали! Стій, Пісне, ну твою ж мать! Іди сюди! — Сліпий узявся вичитувати Пісню, щось йому показувати, а Іман відійшла вбік і попросила води.

Що ж ви приховуєте від мене, афсари? Що це за таємниця така в її виживанні, що Рись так нахабно брехав їй просто в очі? Сліпий і Рись блукали серед трупів. Очевидно ж, що саме вони її й знайшли. Але чому з цього роблять таку таємницю? І чому Медіна нічого про це не знає? І як, диявол забирай, вона потрапила до госпіталю?

— Шпилько! Давай, не халтур!

Іман повернула кухоль і пішла до Сліпого.

***

— Сеньйоре Карлосе!

Мрець обернувся, зміряв її неприємним поглядом:

— Чого тобі?

— У мене є до тебе запитання про той бій, де загинув мій дев’яносто третій штандарт. Пам’ятаєш його?

— І що?

— Я намагаюся знайти й подякувати людині, яка знайшла мене напівмертву та відправила до госпіталю, афсаре.

— Це був не я, — пирхнув Мрець у своїй звичній манері.

— Що ж, може, тоді ти пам’ятаєш, хто це був?

— Ні, — він знизав плечима. — Спитай у Рися, якщо хтось щось і знає, то він.

— Дякую, афсаре!

І коло замкнулося на Рисеві! Агат нічого такого не пам’ятає, він увесь час спілкувався з афсарами дев’яносто шостого. Хмаринка взагалі ні хєра не пам’ятає, бо це ж Хмаринка, він не пам’ятає, яким боком ложку до рота нести. І нічого іншого не лишається, як знову йти до Рися. Хоча! Є ж іще Сліпий. Іман повернулася до дев’ятого, щоб повечеряти. Уб’є двох зайців, бо Сліпий щовечора перед вечерею приходить випити чарочку зі своїми мейстрами. От вона його й спитає.

— За ваше здоров’я, мейстри!

— І за твоє, магістре!

— Добрий ром, Барбарисе!

— Тримаємо для тебе й на поминки, — усміхнувся Санчо.

— Ну, дай боже спокійної ночі, мейстри! Піду у Великий, самі розумієте, обов’язок кличе.

— І куріпки, — підколов його Сірник.

— І на десерт ніби крем-брюле обіцяли, — згідно кивнув Сліпий.

На мейстрів чекали індичка шматками, каша та овочі, у найкращому разі Зайка випросить шматок пирога зі сливами. Але вони не нарікали, їжа була хоч і проста, зате смачна, бо служба забезпечення семнашки завжди на висоті.

— Магістре, приділи мені хвилинку, — сказала Іман і під лікоть відвела Сліпого вбік.

— Так, Іман? Що ти хотіла?

— Скажи мені, магістре, чому шановний афсар Рись збрехав мені у відповідь на безневинне запитання?

— Що?

— Чому цілитель Медіна не пам’ятає, як мене везли до госпіталю, а Рись пам’ятає?

— Що?

— І що такого ви шукали з афсаром Вальєнте серед трупів мого штандарта, магістре?

Сліпий скривився і вирвав лікоть із пальців Іман:

— Я нічого про це не знаю. Взагалі не розумію, про що ти говориш. Якщо тобі щось сказав Рись, то в нього й питай. Іди вечеряти, Шпилько! — і швидко пішов у бік Великого.

Іман дала йому фору в хвилину й рушила слідом, прокралася між наметами до житла афсара Рися й прислухалася.

— Рись! Ти сам? Рись, що ти їй сказав?

— Кому?

— Шпильці.

— Струнку версію про цілителя Медіну.

— Вона її перевірила, Енріке! І притисла мене до стіни, зрозумів? Спитала, чому шановний афсар Рись збрехав їй у відповідь на безневинне запитання.

— Диявол!

— Треба було сказати їй правду, я ж казав!

— Так, звісно, і розповісти, хто її знайшов і як, так?

— Цього можна було й не казати! Ішов собі й знайшов, нічого такого.

— Чого вона не вгамується, Хуане? Що вона намагається дізнатися і навіщо?

— Я намагаюся дізнатися, чому я вижила, лежачи без свідомості серед бестій, — сказала Іман, заходячи.