Раді Вас бачити!

Дощ. Не часте явище у Сфараді, треба зауважити. Усі семеро мейстрів Дикого сидять у наметі навколо столу. Четверо ріжуться в карти, решта п’ють каву й перемивають кісточки афсарам. Іман, користуючись нагодою, зашиває дірку на штанях.

— Кажуть, Чайці пропонували власний штандарт, а вона відмовилася, — сказав Санчо, продовжуючи розмову.

— Вона ж спить зі Штормом, так? — запитав Зайка. Наймолодший і найнедосвідченіший у житті, він викликав усмішку і в мейстрів, і в інших дикунів.

— Свічку я там не тримав, друже мій Зайко, однак так, такі чутки ходять. Але чув я й те, що пару їй складає комендант. От же якого конкурента пригрів на грудях наш чіф, — реготнув Барбарис. — Красеня! Чуєш, Шпилько, хто гарніший, га? На твій, жіночий смак?

— Порівняно з тобою, Санчо, вони просто жалюгідні невдахи, — сказала Іман і розпливлася в гиденькій усмішечці.

— Сліпий старий і, природно, одружений, у Мерця є коханка зі служби забезпечення, але він цього не афішує. Зате Хмарка свою Карменсіту буквально всюди із собою тягає, є навіть думка, що він із нею одружиться, хоча вона проста геррера. Усі вони поводяться по-різному в цьому плані. Втім, наші афсари взагалі дуже різні. Ось, наприклад, хто твій улюблений афсар, Зайко?

— Чіф, звісно, — усміхнувся Зайка.

— А твій, Пісне?

— А я люблю нашого сеньйора Мігеля, мейстри. Зберігаю йому, так би мовити, вірність, — Пісня зареготав.

— А сам-то, Санчо?

— Наш найкращий афсар, мейстри, це Рись.

— Чому Рись? — Іман навіть стало цікаво, чому Барбарис такої високої думки про Рися.

— Він найрозумніший. І найкращий афсар, хоч, може, й не такий рубака, як чіф. Він знає всі прізвиська, особисто відбирає поповнення, і я не знаю жодного серйозного питання у штандарті, яке б вирішилося без Рися.

— Це тому, що він найкращий друг чіфа, — сказав Сірник.

— Ні, Естебане, це тому, що він Рись, — вагомо сказав Барбарис. — Чи не зварити нам іще кавусі, мейстри? І, може, Зайка метнеться до кухарів, виклянчить для нас чогось приємного до кави?

Іман зав’язала вузлик і перекусила нитку. Що ж, за два тижні й чотири бої вона зробила свої висновки про афсарів. Мрець неприємний, дріб’язковий, не любить людей і готовий відірватися на будь-кому. Хмарка літає у хмарах, у прямому сенсі, і незрозуміло, як він досі живий. Сліпий — старий, жовчний, злючий, але магістр чудовий, суворий, але справедливий. Агат дуже хороший комендант і до того ж герреро яких пошукати, але він якийсь ніякий, попри всю свою приголомшливу зовнішність, ні риба ні м’ясо. Лаура, звісно, королева в усьому, але Іман не впевнена, що Дієго з нею у стосунках. Може, щось там таке між ними і є, може, вони й кувиркаються іноді, але щоб прям стосунки? Ні, не схоже. А Рись… Справді, якщо замислитися, Санчо має рацію. Він дуже розумний і в усе включений. І завжди поруч із Дієго. І Іман не чула жодної плітки, що в нього хтось є. Ой, Шпилько! А чи не це і є секрет знаменитого Шторма? Може, вони не просто друзі, га? Іман усміхнулася сама до себе й понесла штани до рундука.

***

Тренування Іман переносила стоїчно. Дикуни, попри весь свій позірний декаданс і мереживні сорочки, впахували як дияволи і тренувалися разом та окремо кожен божий день, що й дозволяло сто сімнадцятому з таким успіхом кришити тварюк на капусту. І Іман теж тренувалася: з північною чвертю, з усім штандартом, з іншими чвертями по ротації і, звісно, з магістром.

Сліпий був старий досвідчений мейстер і міг, здавалося, значно більше, ніж звичайний щит. Не будучи стрільцем, він знав про цю магію стільки, що роздавав дуже слушні поради й ганяв стрільців не гірше, ніж щитів. Йому було добряче за п’ятдесят, дружина терпіла його кепський характер, доньки не успадкували його дару, і він цьому факту був несказанно радий. Старша жила з чоловіком у столиці, молодша мала слабкі легені й тому жила біля моря в Альканті з тіткою по матері. І, дасть бог, незабаром теж вийде заміж. Сліпий був старий, але, якщо не дивитися йому в обличчя, визначити це було неможливо. Сили та спритності в нього вистачало на будь-якого молодого, а своєю магією він володів так, що Іман увесь час із заздрістю думала про те, як би навчитися такого ж віртуозного володіння.

Барбарис натякав, що Сліпий не просто так магістр, що є в нього якась таємниця, щось таке, що й робить його таким крутим. Але його натяки були ще більш розпливчастими, ніж сам талант Сліпого, а на уточнювальні питання Санчо не відповідав. Тому Шпилька тренувалася, уважно дивилася й слухала, старанно відпрацьовувала все, що наказував Сліпий, і намагалася побудувати з сеньйором Хуаном добрі стосунки.

— Добре, молодець, Шпилько! — Сліпий схвально кивнув і навіть підняв угору кутик рота, що в його випадку означало теплу усмішку. — Відпочинь п’ять хвилин, — і змахнув рукою в бік колоди, на якій усі відпочивали.

Саме в цей час на колоді сидів Шторм, одягнений в обладунки, спітнілий, із пасмами, що вибилися з вузла, і червоним обличчям, із кухлем води, який подала йому дівчина зі служби забезпечення. Його меч лежав на колінах, шолом — на землі біля ніг, і було видно, що чіф упахується не менше за інших. Іман підійшла, трохи повагалася, чи варто сідати, але все-таки сіла. Галла, дівчина із забезпечення, негайно подала їй кухоль.

— Дякую, Галло!

— Привіт, Шпилько, — сказав Шторм, і це було несподівано.

— Привіт, чіфе, — ввічливо відповіла Іман.

— Ганяє тебе Сліпий, га?

— Звісно, він же магістр.

— Як тобі подобається у сто сімнадцятому, Шпилько?

— Добре, чіфе. У тебе чудовий штандарт, — щиро відповіла Іман і усміхнулася Шторму з усією можливою чарівністю.

Свята діва, вони розмовляють! А в неї ніби вітром видуло з голови будь-які зв’язні думки. Ну ж бо, Іман! Давай, покажи, що ти розумна, що в тебе є цицьки, що він тобі подобається, але не надто, що… Господи боже мій, ти готова навшпиньки танцювати навколо нього!

Шторм дивився на неї своїми казково красивими очима, але, крім чергової ввічливості, у цій їхній розмові не було взагалі нічого, зовсім! І Шпилька не уявляла, як можна це змінити. Як вона може сподобатися Шторму? Стрілець металом, мейстер середньої руки, звичайна геррера, одна з двох сотень його людей? Хіба це можливо? Шторм був на недосяжній висоті, його любили герцогині й принцеси, з ним за руку віталися королі й генералісимуси. Але слава його спиралася ось на це — на тяжку працю між боями й на криваву роботу вздовж Лінії. І Шторм був чіф, чудовий чіф свого штандарта.

— Та вже краще за інших, — хвалькувато зауважив Шторм, а потім ніби щось згадав, і усмішечка злетіла з його обличчя. — Вибач, Шпилько.

Іман раптом розлютилася:

— Та диявол вас усіх забирай! — прошипіла вона. — Так, дев’яносто третій загинув, так, я єдина, хто вижив, так! Це Лінія, це бійня, і ми всі тут стикаємося з нею кожен божий день! Можете ви всі перестати робити таке обличчя? Можете перестати жаліти мене? Я вижила, зрозумів? І перш ніж помру, заберу із собою ще чимало тварючих життів, будь певен! Дістали…

Вона схопилася, залишивши кухоль на колоді, нап’яла шолом, швидко пішла до Сліпого. Дієго Шторм з повагою дивився їй услід.

***

Ранок почався ще до світанку з оглушливого гудка. П’ятнадцять хвилин на збори, і ось вона знову стрибає в сідло.

— Сеньйори дикуни! — кричить Шторм. — Нас запрошують допомогти сусідам, там великий прорив. Давайте рухатися швидко, а то все найцікавіше уб’ють без нас!

Геррерос звично ревуть у відповідь, і Іман теж реве, уже звикла.

— Уперед! — гарчить чіф і мчить до воріт табору.

Іман помічає Рися, він їде слідом за Дієго, але в якийсь момент обертається, вона бачить його обличчя під піднятим забралом, кінь танцює під ним.

— Погнали, Шпилько, — кидає Сліпий, пришпорюючи коня. Ну що ж, погнали.

Вони скачуть на межі кінських можливостей і вже за двадцять п’ять хвилин вилітають на сусідню ділянку, і дуже скоро бачать прорив, двісті одинадцятий вже веде бій. Жодних хитрощів, дикуни злітають із коней і врубаються в чорну хвилю тварюк, заходячи зі східного флангу. Іман стріляє, Сліпий працює щитом, усе до зубовного скреготу звично, наскільки може бути звичною ця бійня.

— Шпилько! — репетує Сліпий, і вона негайно перемикається на центр бою, слухняна його жесту.

Метал летить, прошиваючи тварюк, що навалилися на Шторма й Рися.

Чайка виринає звідкись збоку і приєднується до них, у божевільній м’ясорубці переднього краю.

Величезний герреро падає, чорний зазубрений клинок нобля ввійшов йому просто в горло, у щілину під невдало перекошеною бармицею.

Естебан підпалює іншого нобля, той оглушливо реве, намагаючись збити з себе полум’я.

Постріл! Кристал! Метал! Приціл! Постріл!

Перекотитися ліворуч, звільняючи дорогу резерву. Підібратися ближче, ковзаючи між закривавленими трупами. Нічого не прогавити, стежити уважно, Шпилько!

Метал! Приціл! Постріл!

***

— Шпилько, ти в порядку?

Рись порівнявся з нею, його кінь значно більший, і Іман доводиться підняти голову, щоб на нього подивитися. Сталь його обладунків укрита тварючою кров’ю, шолом він зняв, і волосся розсипалося по плечах, і в сідлі він сидить якось дивно.

— У повному, — відповіла Іман.

— Гей, Рись! Чого ти тормозиш? — гукнув його Мрець.

— Чого тобі, Мерцю?

— Дивуюся, що ти не попереду з чіфом, — сказав афсар Гомес і розтягнув губи в неприємній усмішечці.

— Їдь, склади йому компанію, — сказав Рись, і це несподівано прозвучало як наказ. І, на подив Іман, Мрець мовчки відвернувся і зробив, як Рись сказав, пришпорив коня та рушив уперед до Дієго.

Деякий час він мовчки їхав поруч із нею, потім нарешті сказав:

— Ти добре стріляла, — і пришпорив коня, поїхав уперед колони.

***

Усі семеро лежать на ліжках нерухомо. Зайка не хропе, тобто теж не спить. Ніхто нічого не говорить, навіть Санчо. Іман перебирає пальцями зав’язку нижньої сорочки і дивиться в стелю. Зовні день, яскравий, сонячний день, сонце щосили намагається розпороти намет і вдарити Шпильці по очах. У кожного з мейстрів хтось загинув. У кожного, навіть у Іман. Герреро Алехандро Фрегат не був їй ні батьком, ні братом, він просто одного разу врятував її в бою. А сьогодні загинув, і вона не врятувала його у відповідь. Хіба це біль порівняно з дев’яносто третім? Як не дивно, ще й який біль.

Господи, упокой душі дітей твоїх! Іман заплющила очі та почала перелічувати всіх своїх загиблих, беззвучно ворушачи губами. За сім років на Лінії список виріс до таких розмірів, що займав багатенько часу…Валентія, Ектор і Алехандро. Тепер добре було б перехреститися, але їй не хочеться.

Зайка першим порушує тишу, ставить запитання:

— Скільки всього, Санчо?

— Сорок два. Завтра буде спалення.

— Цікаво, скільки у двісті одинадцятому?

— Більше вісімдесяти. Зокрема обидва мейстри північної чверті.

— Бідний чіф Рогатка!

— Так. Копито, у нас є ром?

— Є, Барбарисе. Зараз.

Хав’єр приніс пляшку, Зайка виставив склянки, мейстри розібрали їх і випили мовчки, не цокаючись.

— Все, — сказав Санчо, зі стуком поставивши склянку на стіл. — Все, чуєте? Досить! Пісне, де твоя гітара? Що мають співати переможці, га?

І найближчі кілька годин вони натужно зображають переможців, аж доки не стають ними насправді, якось непомітно перейшовши межу між горем утрат і полегшенням тих, хто вижив. На сьогодні все. Решту доведеться довідчувати завтра, на спаленні.