Раді Вас бачити!

Господи боже і Свята Діво! Як же болить дупа! Іман ненавидить коней, дороги, свою дурну манеру докопуватися до причин, усю цю ідіотську витівку з поїздкою аж на узбережжя і з особливим цинізмом ненавидить Шторма, який, здається, дупи своєї взагалі не відчуває. Вони звернули з Великої дороги приблизно за годину після того, як покинули гостинний сто двадцять шостий. Народу на цій дорозі значно менше, пейзаж такий же одноманітний, і вони скачуть і скачуть і скачуть, знемагаючи від спеки, пилу і особливо від болю в ногах та дупі. І перерва на обід не допомогла, а, здається, зробила тільки гірше, бо після неї Іман знадобилися всі її душевні сили, щоб знову вилізти на клятого коня, у тортурний механізм сідла.

— Сеньйори, сьогодні на радість нашим дупам у нас є шанс зупинитися трохи раніше і відпочити трохи більше! — проголосив Сліпий, розглядаючи карту. — Карта каже нам, що зовсім скоро ми під’їдемо до річки Санкара і зможемо переночувати на її березі! Що ти думаєш, Дієго?

— Приймається без заперечень, магістре. Іман, ти ж не заперечуєш?

Заради бога, тільки б злізти з проклятої тварини!

— Ні, я не заперечую, сеньйори, я повністю згодна, — відповіла Іман, заледве стримуючись від стогонів чи від лайки, або від того й іншого разом.

Приблизно за сорок хвилин вони перетнули Санкару стародавнім кам’яним мостом і звернули праворуч вздовж русла, від’їхали трохи та нарешті зупинилися. І все пішло своїм чередом: кінські клопоти, розстелені ковдри, багаття, яке розпалив Шторм, кава, яку зварив у маленькому казанку Сліпий, проста дорожня їжа.

— Дякую, Сліпий, ти просто наш рятівник! — сказав Дієго, допивши останній ковток. — І взагалі ти великий молодчинка, ночувати біля річки — чудове рішення. Я зараз поплаваю просто з невимовною насолодою! Підемо?

— Тільки не я, — закрехтів Сліпий. — Вмитися ще куди не йшло, але добровільно лізти в холодну воду всім тілом? Ні вже, купайтеся самі.

— А ти, Шпилько? Така ж боягузка, як твій магістр?

Річка. Берег річки. Сонце вже закотилося, але темрява ще не опустилася остаточно. І річка. І руки Енріке, і губи Енріке, і їхні тіла, сплетені в теплій воді, і як вона немов висить у невагомості, і кінчає, скрикнувши, і луна цього звуку над спокійною водою… Господи, боже ти мій! Що, якщо Дієго… Боже мій, це буде в сто разів краще, в тисячу разів краще, ніж із Рисем! Не сумнівайся навіть, Шпилько! Дієго Шторм, найкращий чоловік у світі, точно кращий за якогось там Рися. Навіть якщо ти й хотіла Рися, Іман, це не важливо. Насправді тобі подобається Дієго!

— Заради того, щоб помитися, я подолаю свій страх, — сказала Іман, усміхаючись.

Коли вона підійшла до води, одягнена лише в спідню сорочку, з рушником і милом, то виявила там Дієго, який шумно хлюпався десь посередині русла.

— Ти ж умієш плавати, Шпилько? Пливи сюди!

Ти вмієш плавати, Шпилько? Чи тобі більше подобається, коли Рись тримає тебе на руках? Припини думати про це! Дивись, це Шторм, якого ти хотіла ще до того, як побачила наживо!

— Там глибоко?

— Так! І вода чудова, прохолодна, не такий суп, як біля берега!

Іман поклала рушник, пішла до води, акуратно переступаючи по каменистому березі. Вода тепла. Така ж тепла, як… Та ти припиниш чи ні? Іман увійшла по коліна, потім до середини стегна. Сорочка здулася навколо стегон, підхоплена водою. Іман глибоко вдихнула і, відштовхнувшись від дна, попливла. Ого, у неї виходило! Не все ще вона забула з уроків мейстра Інесс! Вона пливла не дуже впевнено, але все ж просуваючись до середини, до Дієго, що пірнав і хлюпався, наче тюлень.

— Правда тут добре?!

Добре, так.

— Дієго, я не дуже впевнено плавлю, я попливу назад, добре?

— Стій, пливи сюди! Тут під водою великий валун, дивись! — і раптом піднявся з води аж до живота. — Давай! — і простягнув їй руку, потягнув на себе, поки вона не зачепилася ногами за слизький, але цілком надійний валун.

— Постій тут, хоч охолонеш трохи, — і красиво пірнув з валуна в глибину, поплив під інший берег, розбризкуючи чорну в напівтемряві воду.

Іман постояла хвилину чи дві, подивилася, як він дістався протилежного берега, розвернувся і так само гучно поплив назад.

— Дивись, що у мене для тебе є! — і встав на валун поруч з Іман, височіє над нею на голову, мокре волосся прилипло до шиї, мокрі губи усміхаються. — Лілія! Рідко зустрічав їх! Красива квітка, так? Тобі пасуватиме, красива квітка для красивої дівчини! — і вставив водяну лілію їй у волосся.

Іман глянула на нього знизу вгору, а він раптом перестав веселитися і уважно подивився на неї. Крізь мокру сорочку її груди було видно більш ніж добре, і шия, і плечі, і трохи прочинені губи, і біла лілія в чорному волоссі.

— Попливли до берега, — сказав Дієго стиха, — я простежу, щоб ти не потонула, — і подивився кудись убік, — і залишу тебе саму, не буду заважати…

***

Увечері наступного дня вони їхали кроком.

— Ми повертаємося на Велику дорогу, сеньйори, — повідомив Сліпий, знову розгорнувши карту поверх кінської шиї.

— До якого штандарта?

— Найближчий сто сорок п’ятий, але я б доїхав до сто сорок шостого, якраз до темряви і прибудемо.

Сто сорок шостий штандарт! Господи, вона не подумала про це! Не подумала, що виїдуть вони якраз туди, до Південного рукава, бо саме так називалася дорога, якою вони їхали! Виїдуть у зону відповідальності штандарта сто сорок шість, дідько б його вхопив!

— Так, я згоден з тобою, Сліпий, не будемо втрачати час, зупинимося в сто сорок шостому. Забув я, хто там нині чіф?

Чіф там усе ще Карлос «Вуглик» Гутьєррес, хороший чіф. Перевів її і слова не сказав. У дев’яносто третій перевів, у якому вона і стріляла потім п’ять років. Після того як її перевели. Зі сто сорок шостого…

Іман Бланко народилася двадцять п’ять років тому в містечку під назвою Ель-Кампейо, на березі моря. Звісно, її батько був рибалкою, а мати працювала у місцевого дона, займалася шиттям та білизною. Народжуючи Іман, вона щось там собі пошкодила, тож ні братів, ні сестер у Шпильки не було. З самого раннього дитинства вона звикла все робити сама, відповідати за себе сама, тому що батько був у морі, а мати — в замку. І вона була одна, коли за нею прийшли мейстри. У дівчинки з магічними здібностями немає іншого шляху й іншого вибору, окрім цього.

Ось усім відомі факти: майже триста років тому онгрійські маги вважали себе могутнішими, ніж сам Господь Бог. Ніхто достеменно не знає, що вони зробили, відомо тільки, що сталася Катастрофа. Сама тканина світу розірвалася, або, якщо завгодно, розломилася, і з розлому хлинули тварюки. Перший розлом був величезний, перш ніж він закрився, тварюки знищили неймовірну кількість людей. Люди зітхнули з полегшенням, упевнені, що це назавжди. Однак він відкрився знову. Відкрився, випустивши кілька тисяч тварюк, і схлопнувся. Потім ще один, і ще. Все менші, все коротші, все далі й далі від місця, де все почалося. Крізь усю Онгрію, в Астрії на заході та Сківії на сході, далі й далі, поки Лінія Розлому не розсікла континент і не вперлася в океан. І всі держави, крізь які вона проходила, і всі сусідні держави, і всі далекі держави теж увійшли до Коаліції стражів Лінії. І армія Коаліції затулила весь світ від загрози тварюк.

Все це, звісно, дуже цікаво, якщо читати про це в підручнику. А ось якщо у тебе раптом виявляються магічні здібності, то все стає абсолютно інакше. Вища магія заборонена, ніякої магічної науки не існує вже понад два з половиною століття, але діти зі здібностями народжуються постійно, і з цим треба щось робити. Наприклад, навчити їх найпростішого і найкориснішого: спостереження, атаки чи захисту, і відправити на Лінію винищувати тварюк. Вибір, кажете? Немає жодного вибору. Це або смерть.

Їй було вісім, коли її забрали до Колегіуму, вона провчилася там десять років. Батьки приїжджали двічі на рік. Вона погано пам’ятає своє дитинство у містечку біля моря. Все, що вона пам’ятає, все, що зробило її нею, — це Колегіум. Десять років, половина життя. У вісімнадцять вона закінчила Колегіум і отримала призначення в сто сорок шостий штандарт.

— Згадав, чіф Гутьєррес! Ще й прізвисько таке смішне, Вуглик!

Він хороший чіф, правда. І магістр Видра теж хороший, стрілець металом, просто-таки кровний родич! І четвертний афсар західної чверті теж хороший, уважний. А найкращий, звісно, був її щит, Даніель «Чернець» Морено. Він був старший за неї на сім років, був досвідченим і сильним щитом і ще був дуже гарний собою та привабливий. А Чернецем його прозвали за те, що жодної спідниці не пропускав, звісно.

Даніель окрутив її за пару тижнів, багато часу не знадобилося. Вона так його кохала, господи! Жити без нього не могла! Тягалася за ним, давала йому скрізь і по-всякому, в рот заглядала, всі бажання миттю виконувала. Дурепа малолітня! Все думала, як він із нею одружиться через десять років, коли за законом можна буде взяти перерву в службі й народити. Все мріяла, як вони будуть щасливі.

Через пів року з поповненням приїхала красива відчайдушна геррера, і Даніель, звісно, тут же проклав до неї доріжку. І Іман раптом дізналася, що в усьому штандарті не було жодної симпатичної дівчини, яку Даніель не трахав би в якийсь період своєї служби. І що, поки вона будувала матримоніальні плани, він трахався ще з трьома чи навіть чотирма красунями. І почалися найважчі півтора року в її житті. Вона його кохала, мучилася, все намагалася йому довести, що вона найкраща, що вона одна йому потрібна, з нею однією він буде щасливий, а він цим користувався на повну. І вона б досі валялася у Даніеля в ногах, якби не та сама красива геррера, Ракель. Вона якраз Даніеля наскрізь бачила і, крім веселих потрахушок, жодних справ із ним не мала. І вона дивилася, дивилася, як Іман мучиться, а потім попросила чіфа зробити перевід. І поїхала Шпилька аж у дев’яносто третій, і більше ніколи його не бачила, Даніеля Чернеця.

Може, його там і немає більше? А хороших людей вона була б рада провідати… Але якщо він там є… І вона його побачить… І що тоді буде з нею? Попроси їх обрати інший штандарт, Іман! Давай, вони погодяться. Але ж запитають чому, Шпилько! І що ти відповіси?

— Шпилько, ти чого така тиха сьогодні? Не захворіла?

— Ні, магістре, все в порядку. Все добре…

***

— Чіф Карранса, яка честь для мого штандарта приймати тебе!

І ось ця вся традиційна карусель із рукостисканнями, обіймами та балаканиною. А потім чіф Вуглик піднімає на неї очі й упізнає:

— Шпилько! Чорт забирай, мейстер Шпилька власною персоною!

— Вітаю, чіф Гутьєррес! — Іман широко усміхнулася і з радістю обняла Вуглика.

І все повторилося — тимчасовий намет для гостей, лазня, вечеря, чарочка у Великому. І треба було піти привітатися з мейстрами, звісно, все-таки вона прослужила з ними два роки… Вона доросла жінка, більше не та дівчинка, об яку він міг витирати чоботи. Вона, зрештою, коханка афсара Рисі. Якби він тут був! Якби він тільки тут був! Тоді їй не було б страшно, тоді вона взагалі нічого не боялася б і пішла би привітатися з половиною табору, а не сиділа би біля багаття біля тимчасового намету, не кусала б губи і не вдавала б, що все в порядку.

— Шпилько, у тебе все гаразд? Ти якась така дивна сьогодні весь день, — сказав Дієго, присідаючи на полотняний табурет поруч із нею.

— Все в порядку, чіф, — відповіла Іман.

— Шпи-и-илько! Що це ти тут сидиш? — запитав Сліпий п’яним голосом, з’являючись із темряви.

Е, та ти набрався, магістре! Ну звісно, з магістром Видрою спробуй не напийся. Іман мимоволі усміхнулася.

— Я думав, ти давно напиваєшся зі своїми тутешніми мейстрами, а?! Хто у тебе був щит? Він тут?

— Не знаю, Хуане. Ти правий, треба піти привітатися, — сказала Іман і встала.

Вона просто привітається з іншими. Просто привітається, бо так треба зробити. Нічого страшного не станеться, вона просто скаже їм «привіт». О, вона чудово знає, куди йти. Намет три, там жили мейстри-чоловіки, а Іман жила з жінками в шостому. Проходом повз зброярню. Ліворуч. Намет три, вимпел із трикветром. Багаття горить, мейстри п’ють вино. Ще крок, і вони її побачать. Ну ж бо, Іман! Його навіть немає там, дивись!

— Вітаю, мейстри!