Раді Вас бачити!

Обоє подивилися на неї з такими обличчями… Сліпий одразу ж відвів очі, а Рись — ні.

— Навіщо?

— Тому що це ненормально, Рись. Ти й сам це знаєш.

— Ми тобі розкажемо, але ти маєш розуміти, що це дуже важлива таємниця, і якщо ти комусь розкажеш, то підставиш не тільки мене й Сліпого.

— Рись!.. — прошипів Сліпий.

— Помовч, — обірвав його Рись. — Ти розумієш, що наражаєш на смертельну небезпеку саму себе? Ти впевнена, що хочеш дізнатися?

Іман кивнула.

— Що ти знаєш про магію, Іман? — спитав Рись і подивився на Сліпого.

***

Хуан Альвієро, як і всі інші діти з магічними здібностями, потрапив до Колегіуму у вісім років. І мейстри визначили, що він щит. Тому він учився бути щитом, зрозуміло. Але одного разу побачив те, чого бачити був не повинен.

Майбутні спостерігачі тренувалися на майданчику, а майбутні щити чекали своєї черги. Хуан слухав, слухав, що каже своїм вихованцям їхній наставник, і просто заради сміху зробив це. Ну, зібрав свою магію в такий спеціальний ніби вузол і подивився крізь нього. І побачив! Світ світився. Це було щось середнє між зором і нюхом, кожен предмет навколо нього мав своє світло-колір-запах, а люди виглядали як цілі фонтани й водоспади ось цього, що він побачив. Хуану вже було десять, він був розумним хлопчиком, тому нікому нічого не сказав.

Він утік із нудного уроку історії Катастрофи, пробрався у двір і причаївся за колоною. Наставник стрільців розповідав про викликання снарядів, а Хуан слухав. Потім пішов у відомий йому закуток під сходами, витягнув із кишені припасений кристал і пустив чари по венах. Над його рукою з’явився крихітний шматочок металу.

Дуже важко усамітнитися в Колегіумі, але Хуану вдавалося, зрештою він навчився викликати метал, камінь і вогонь. І зрозумів, що йому потрібно більше.

Звісно, Колегіумом ходили казки про магів, які займаються забороненим і володіють знанням, але то були казки, страшилки, не більше. Так думали багато дітей, але не Хуан. Йому було дванадцять, він нікому нічого не казав, а тільки слухав і робив висновки. Зрештою він підійшов до хлопця останнього року, такого самого щита, відвів його в закуток, щоб ніхто не бачив, і викликав метал.

Веласкес привів його до мейстра Сантоса. Так Хуан навчився зцілювати рани, лагодити речі й відчувати Розлом. Але найкраще йому давалося бачити суть. За це мейстер Сантос прозвав його Сліпим.

***

— Тебе знайшов Сліпий, він тебе побачив магічно, зрозуміла? І покликав мене. Ми порадилися й вирішили, що тебе треба відправити до госпіталю і стежити за твоєю долею, бо ми дійшли того самого висновку, Іман. Ти вижила серед бестій, а це ненормально. Тож можеш подякувати Сліпому, саме він зупинив кровотечу та зростив деякі важливі частини.

— А Рись підклав тебе на підводу до поранених дев’яносто шостих, і ти поїхала до госпіталю. А після госпіталю, звісно, була призначена до нас, бо хіба можна відмовити афсару Рисі? — Сліпий подивився на Енріке дивним поглядом і якось пожував губами, ніби хотів щось додати, але не став.

Оце історія, мейстер Шпилька! Оце, мать її, історія! Магістр, який володіє забороненою магією. Афсар, який знає про це. І ще дівчина, що вижила там, де вижити не повинна була.

— І навіщо я вам? Що ви планували зі мною робити, афсари? — криво усміхнулася Іман.

Навряд чи Рись планував із нею трахатися, коли провертав усю цю історію з її порятунком і призначенням у Дикий, це радше побічний ефект. Отже, була інша причина.

— Проста цікавість, Іман. Ми хотіли подивитися на тебе, може, нам вдалося б зрозуміти, чому ти вижила, — сказав Сліпий.

— І що? Є версії?

— Ні, — сказав Рись, — нам це більше не цікаво.

— Мені цікаво, — заперечив Сліпий.

— І тобі не цікаво, Хуане, — сказав Рись таким тоном, який Іман уже чула раніше. Таким особливим тоном, який відчувається як наказ. — Не смію тебе більше затримувати, магістре.

Отже, Енріке Рись, магістра нашого ти теж тримаєш на короткому повідку. Цікаво, кого ще? Хоча є речі й цікавіші!

— Стій. — Іман поклала руку на передпліччя Сліпого. — Навчи мене, магістре. Будь ласка.

— Ні, — виплюнув Сліпий. — Навіть не думай. — Він висмикнув руку і вийшов із намету.

Ну звісно, звісно! Іди, магістре, і мовчи. Я все тобі сказав, Шпилька, тільки от це «все» — зовсім не все!

Іман обернулася до Рися:

— Ти мені брехав!

— Я хотів захистити тебе. І Сліпого.

— І себе?

— О, повір, мені не потрібен захист, — сказав Рись і усміхнувся усмішкою хижака, чиє ім’я носив. І Іман побачила, що в цьому він не бреше.

— І що далі? Вам не цікаво, так? Зробимо вигляд, що нічого не було?

— Як хочеш. — Він зробив крок до неї, поклав долоню їй на щоку. — Якщо в тебе є ідеї, як дізнатися причину, то давай дізнаємося. Я хочу бути з тобою, Іман. Що потрібно для цього зробити? Я зроблю.

Ах ти драний кіт! Бути з тобою? Після всього, що вона щойно дізналася? У Іман зараз голова вибухне! Гей, стій, Шпилько! Сліпий не хоче тебе вчити, га? Може, є спосіб це змінити?

— Зроби так, щоб Сліпий мене навчив.

— Добре, — тихо сказав Рись і нахилився до неї. — Він тебе навчить, — і поцілував. І попри все поцілунок був чудовий. Іман не відштовхнула його, не відчула жодної відрази. Він був такий… Важко сформулювати. Вона просто його хотіла, знову. Знала, що саме отримає, і хотіла це отримати. Хотіла Енріке Рися.

— Зроби так, щоб я кінчила… — прошепотіла Іман, зчепивши пальці в нього на шиї.

— Добре… — і його руки вирушили виконувати обіцяне.

***

Він не хотів її відпускати, заважав одягатися, вигадував причини, говорив усякі такі речі, від яких мурашки бігали по спині й хотілося ще, і ще, і ще. Тим більше що вечір плавно перетік у пізній вечір, майже ніч. Він не хотів її відпускати, але вона все одно пішла. Вона не Сліпий і не Шторм, і не бозна-хто ще в нього в кулаці. Над нею він цієї влади не має! Хоча, можливо, поки що не має, і саме зараз щось таке робить, щоб отримати.

Розберися в собі, Шпилько. Ти ж бачиш, що в спробі розвіяти захоплення Штормом ти зв’язалася не з тим афсаром. Енріке Рись, який стоїть у тіні неперевершеного Дієго, виявився ще тією скринькою з секретом. І ти ризикуєш, продовжуючи це. І чи не ще сильніше ризикуєш, якщо вирішиш припинити. І, може, саме тому в тебе стають дибки волоски на шкірі, коли він нависає над тобою, коли ти чуєш його запах, коли ще навіть нічого не почалося. Просто ти його хочеш.

Досить! У тебе є питання важливіші! Чому, чорт забирай, тебе не зжерли бестії? Як це дізнатися? Насправді, можливо, це не таке вже й рідкісне явище, га? Може, є люди, які теж це пережили? Може, вони навіть знають причину? Тільки як цих людей знайти — ось питання? І ще одне: якщо вони не зжерли тебе тоді, то що буде, якщо ти знову опинишся серед них? І ніби у відповідь на її думки тишу табору розрізав сигнал.

***

— Сеньйори дикуни! Сьогодні той рідкісний випадок, коли спостереження передало координати місця, де розлом відкриється найближчим часом. Тобто в нас є шанс побачити його на власні очі! Поквапимося! — прокричав Дієго.

— Вперед! — гарчить Рись, і північна чверть першою вилітає за ворота слідом за чіфом і своїм чвертним афсаром.

Поки вони мчать кам’янистою рівниною, місяць освітлює їм шлях, але, коли влітають у гайок, темрява засліплює їх, і швидкість падає до кроку. Час минає, вони просуваються в зону ймовірного розлому крізь ліс, який знають дуже добре, просто-таки напам’ять, але темрява заважає не стільки людям, скільки коням. За всю цю прірву років, що минули після Катастрофи, на цій ділянці Лінії Розломи відкривалися буквально всюди, і, якби тіла тварюк не зникали, притягнуті тим місцем, звідки вони з’явилися, то стражам довелося б пересуватися по пояс у кістках тварюк. Але вони зникають, буквально за кілька годин після смерті, зникають, ніби просочуються крізь тканину буття. Є навіть теорія, що вони там оживають і знову лізуть у Розломи, і що люди весь час б’ються з одними й тими самими тварюками. Іман вважає, що це цілковита маячня.

Вона порівнялася з магістром:

— Сліпий?

Він мовчки зміряв її крижаним поглядом.

— Як ти думаєш, магістре, багато у світі людей, які вижили серед бестій?

— Не знаю, — гавкнув Сліпий. — Стріляй, мейстере, метал тобі в горлянку, а для розмов знайди інший час!

— Сеньйори дикуни, ми на місці! — пролунав гучний голос чіфа. — Готуємося зустрічати гостей!

І починається: геррерос спішуються, конюхи забезпечення забирають коней, чіф швидко й тихо обговорює щось із Рисем, потім над лісом розлітаються накази:

— Строєм підковою, Лаура, підійди ближче! Мрець, з твого боку скелі, будь уважний! Хмаринка, зайди далі за Чайку і будь напоготові!

Рисю жодного наказу Дієго не віддає, зате Рись командує своїм людям:

— У потрійну лінію шикуйсь! Підкову тримати! Мейстри, на позиціях! Північна чверть до бою готова!

— Східна чверть до бою готова!

— Західна чверть до бою готова!

— Південна чверть до бою готова!

І раптом настає тиша. Штандарт готовий до бою, а розлому немає.

Іман бачила, як відкривається розлом. Удень бачила, а от уночі не доводилося. Проте, як і вдень, відкриття розлому супроводжується звуком. Це негучний тріск, такий, як буває, якщо довго, до іскор, гладити кішку. Тихий, але стражі відчувають його всім тілом, і від цього звуку мурашки біжать вздовж хребта.

Потім з’являється знак. Удень це ніби чорна ламана риска, намальована поверх реальності. Уночі вона видна не гірше, ніж удень, чорна якоюсь іншою, потойбічною чорнотою.

Потім за частку секунди пролом розширюється до кількох футів, за краєм світу видно вируючу чорноту, і ніби частинки цієї чорноти хвилею виливаються в реальність бестії. А потім нобль, перший нобль, величезний, вищий за найвищу людину на дві голови, озброєний чорним клинком, закутий у чорну броню, і його моторошна морда схована під забралом моторошного шолома. Усе це займає не більше кількох секунд, і наприкінці цієї крихітної миті геррерос кидаються в бій, а Шпилька, природно, починає стріляти.

Кристал! Метал! Приціл! Постріл!

Тварюк багато, уже дев’ять ноблів вийшло з розлому, а бестій не злічити. Якщо розлом не схлопнеться протягом найближчої хвилини, їх стане надто багато.

— Сигнал! — кричіть чіф, перекриваючи шум бою.

Сигнальник штандарта підпалює свій смолоскип. Вдень це червона ганчірка на довгому гнучкому держаку, уночі до держака прив’язують клоччя, просочене нафтою. Сигнальник креслить високо вгорі димну руну, і на вежах уздовж Лінії один за одним спалахують кольорові вогні. Буквально за хвилину сусідні штандарти отримують сповіщення. Допомога прибуде хвилин за сорок, і хотілося б до цього дожити.

І тут, на щастя, розлом схлопується. Нічого видовищного, він просто зникає, розчиняється над спинами останніх тварюк, що вийшли.

Іман рахує ноблів: шістнадцять, чимало. Що більше ноблів, то складніше вирізати бестій. Геррерос із чотирьох боків атакують тварюк, попереду північної чверті пліч-о-пліч рубаються Шторм і Рись.

Кристал! Метал! Приціл! Постріл!

Іман подалася праворуч, прослизнула вперед, ближче й ближче до бестій. Їй потрібна тварюка, що відбилася від стада, залишилася сама, така, щоб Іман не надто ризикувала, наближаючись до неї.

Кристал! Метал!

Іман готова до пострілу, але не стріляє. Вона підбирається он до тих двох, вони трохи осторонь бою, крутяться на місці, поки їхній нобль намагається відбитися від шістьох геррерос. Ближче, ще ближче… Одна з бестій піднімає морду і дивиться, здається, просто на Іман.

Приціл! Постріл!

Одинадцять снарядів лягають точно в ціль, прошиваючи бестію наскрізь. Тварюка виє й смикається, її товарка звертає на Шпильку свою пильну, кровожерливу і тупу увагу. Господи, оце ти накоїла, Іман! Вони надто близько, надто близько, вона не встигне відступити назад, і часу на кілька пострілів теж немає, поранена тварюка шкребе лапами землю, ціла присідає на задні лапи, готується стрибнути просто на Шпильку.

Кристал! Метал! Приціл! Постріл!

Тринадцять снарядів у другу тварюку. Іман пробує відійти, відбігти назад і раптом розуміє, що в неї за спиною кілька тварюк і пара геррерос, які з ними б’ються. Вона опинилася просто в м’ясорубці, просто всередині бою, і нікуди тікати! Твою мать, Шпилька! Твій експеримент ризикує стати останнім у твоєму житті!

Кристал! Метал! Приціл! Постріл!

Перша тварюка нарешті падає, друга скалиться на Іман.

А потім нізвідки, з бою, з темряви й крові виникає Дієго Шторм і одним точним ударом розрубує другу тварюку навпіл. Він обертається, під забралом їй не видно його обличчя, але вона чомусь знає, що Дієго злиться.

— Вали назад! — викрикує Шторм і заходить ліворуч, убиваючи ще кількох бестій і звільняючи їй шлях назад, туди, де працює Сліпий. Іман біжить назад, добігає до магістра, розвертається до бою обличчям.

Кристал! Метал!

Дієго сходиться з ноблем, б’ється сам, геррерос загрузли у хвилі бестій.

Приціл! Постріл! Кристал! Метал! Приціл! Постріл!

Нобль сильно смикається, коли вона всаджує десять снарядів рівно в одну й ту саму точку, пробиваючи тварюці шолом, а Дієго кількома потужними ударами збиває його на землю, і місячне світло спалахує на клинку, коли Шторм опускає свій меч в останньому смертельному для нобля ударі.

Знову спалахує смолоскип сигнальника, з лісу з’являються нові стражі, це прибуло підкріплення. Слава богу й святій діві!

Кристал! Метал! Приціл! Постріл!