Раді Вас бачити!

Сфарад — остання (ну або перша), найзахідніша країна Лінії. Саме на його узбережжі Лінія закінчується, впирається в океан. Вісімсот миль крізь усю країну Лінія звивається від океану до гір, а за горами на зміну сфарадським геррерос приходять уже галлійські шевальє. І добре б Лінія була собі рівною, ні! Вона звивається, наче річка, і робиться від цього набагато довшою. І від Каенкського Базового табору, що розташований у центрі країни, до Кадішського на узбережжі понад п’ятсот миль. Десять днів путі! І потім ще десять назад. Загалом, та ще приємна прогулянка.

Велика дорога величезна і повна людей. Візки гуркочуть туди й сюди, вершники плетуться кроком або мчать галопом, люди йдуть уздовж тракту, запилені й утомлені подорожні. Іман, Хуан і Дієго їдуть то кроком, то риссю, дотримуючись звичного маршового темпу. Їдуть із сьомої ранку, вже понад шість годин, і час би вже відпочити та пообідати.

Вранці їх проводжало багато людей, починаючи з дружини Сліпого і закінчуючи начальником служби забезпечення. Рись, звісно, теж там був, цілком закономірно. Тиснув руки Шторму і Сліпому, поплескав Іман по коліну, побажав їм щасливої дороги. Дуже натурально все це виглядало, якщо не знати, що буквально за п’ятнадцять хвилин до від’їзду він затягнув Шпильку в намет, де зберігалося тренувальне спорядження, і так цілував на прощання, наче намірявся задушити. І в ці кілька хвилин Іман чомусь зовсім не думала, як проведе три тижні разом із Дієго, а думала, що сумуватиме за ось цим, за губами і язиком, і руками, і всім Енріке разом, тим, що дарує їй стільки задоволення, тим, що хоче її так само сильно, як і вона його.

Але все це залишилося в таборі, а вони на дорозі. Іман їде ліворуч від Дієго, іноді вони перекидаються якимись зауваженнями, але нормально говорити складно, тож розмови доведеться відкласти. Ось хоча б до обіду відкласти.

— Сеньйори, чи не час нам відпочити й пообідати? — запитала Іман, запримітивши вдалині яскравий вимпел над колодязем.

— Звісно, Іман, — кивнув Дієго.

— Я бачу колодязь, — Іман змахнула рукою, — ми могли б пошукати місце десь неподалік, щоб набрати води та вмитися, і коней треба напоїти.

— Це точно, — сказав Сліпий, — хочеться вмитися і дати дупам відпочити.

Взагалі Іман не дуже любить коней, з ними багато клопоту, але нічого не вдієш, доводиться возитися. Напоїти, розпрягти, випустити на траву, і тільки потім можна відпочивати самим. Вони заглибилися від дороги в лісок, де прохолодно і не чути дорожнього шуму, розклали на траві свої ковдри, витягли хліб, сир, хамон та овочі, пообідали ліниво, напівлежачи.

— Господи, як же я втомився! — застогнав Сліпий, витягуючись на ковдрі, — у мене болить кожна кісточка…

— Не вдавай, магістре, — усміхнулася Іман, — ми занадто добре тебе знаємо, щоб у це повірити.

— Я старий.

— Але міцний не по роках, — реготнув Дієго і теж приліг, закинувши під голову руки. Щільну білу дорожню туніку він зняв і навіть чоботи стягнув, і лежав тепер в одних лише бриджах. Іман, звісно, очей від нього відвести не могла.

Ну, будьмо чесними, тіло у нього, звісно, шикарне, бо він герреро. Але відмінне тіло є і в Енріке з тієї ж причини. А от обличчя! Господи, яке ж воно гарне! Мужньою, дивовижною красою. Особливо губи, такої форми, така усмішечка їх вигинає, боже! І чудово окреслена щелепа, і породистий ніс із тонкою спинкою і рухливими ніздрями, і високі вилиці, і чорні очі під соболиними бровами. Господи, який же він має бути неймовірний у ліжку… Іман, заспокойся! Краще скажи щось смішне чи хоча б цікаве.

— Ночувати будемо в сто двадцять шостому, у чіфа Хорхе Домінгоса, — сказав Дієго, — хороший герреро, і штандарт його хороший. А далі звернемо лівіше, зріжемо трохи, об’їдемо вигин Лінії, тож ночувати, ймовірно, будемо просто в лісі.

— Боже, боже, мої старі кості! Спати під відкритим небом на голій землі, — продовжив скаржитися Сліпий.

— Ще година, і треба буде рухатися далі, — сказала Іман, поглядаючи на сонце.

— Ох…

— Заради бога, Сліпий! Не вдавай! — сказав Шторм. — Я, наприклад, у повному захваті від можливості вибратися з табору, проїхатися Сфарадом, на людей подивитися…

— Себе показати, — підколола його Шпилька.

— А хоч би й показати, — він змахнув руками, ніби демонструючи себе, — невже нема на що подивитися, а, мейстер?

Іман розсміялася:

— Боюся, шанувальниці нашого легендарного чіфа створять такий щільний натовп, що мені на тебе подивитися не вдасться!

— Нічого, зате ти зможеш помилуватися, як у нього обгорить пика, зітреться дупа об сідло і як він стогнатиме дні через три при самому лише вигляді коня! — з’язвив Сліпий.

— Ти злий і нудний, Хуане! Геррерос не стогнуть у сідлі, тільки в ліжку, — і так пограв бровами двозначно в бік Іман.

Заспокойся, він жартує!

— Не пам’ятаю, я занадто давно одружений, — фиркнув магістр.

Вони ще посміялися, перекидаючись безневинними жартами, але сонце рухалося по небу, а отже, і подорожнім час було рухатися далі.

Сто двадцять шостий штандарт — міцний середнячок, нічого легендарного, але справу свою геррерос знали, і Хорхе «Мавр» Домінгос був чіф цілком шанований. Над воротами табору не висів ніякий чепурний член, тільки офіційна табличка. Дієго, Хуан та Іман під’їхали до них уже майже в темряві.

— Добрий вечір, геррерос! — звернувся Дієго до вартових. — Нам би поговорити з чіфом Мавром.

— Звісно, афсаре! Як доповісти?

— Дієго Карранса.

Вартовий витріщив очі й відсунув рогатку:

— Прошу, чіф Шторм!

Хорхе Мавр був афсар поважний, сильно за сорок, широкий, як ворота, прикрашений сивиною і шрамами. Вони обнялися з Дієго, довго плескали один одного по плечах і спинах, обмінюючись компліментами та висловлюючи радість зустрічі. Потім чіф Хорхе познайомився з магістром Хуаном і навіть галантно поцілував Іман ручку, що, враховуючи весь день у сідлі, а отже, у шкіряних рукавичках, було, мабуть, не найприємнішою справою.

Потім їх поселили у так званому тимчасовому наметі, показали, в якому боці лазні, і запросили випити до Великого:

— Афсарську вечерю ви пропустили, сеньйори, тож доведеться вам задовольнитися звичайною їжею в їдальні, але після того чекаємо на вас на чарочку рому, чіф Дієго! Не часто до нас потрапляють такі знамениті гості!

Найбільше Іман хотілося помитися. До лазні вона буквально бігом побігла і довго розтиралася мочалкою, після цілого дня в сідлі ноги здавалися чужими, а дупа боліла так, наче її відлупцювали. Вона вийшла, на ходу витираючи вологе волосся, і трохи не зіткнулася зі Штормом:

— Ой! Пробач, чіфе!

— Ну що ти, Шпилько, це ти мені вибач, — і посміхається.

Волосся у нього пряме і не таке довге, як у Рися, але це не важливо. Він знову в одних бриджах і чоботях, і краплі на шкірі зблискують у рухливому світлі смолоскипів.

— Ходімо, доведеться начепити туніку і сходити до Великого. Складемо пару байок для місцевих афсарів під дармовий ром чіфа Хорхе, га?

— Звісно.

Господи, Іман Бланко, що з тобою таке?

У Великому вони провели понад годину. Чіф Хорхе все намагався вивідати мету їхньої поїздки, але Дієго відбрехався службовою потребою і в подробиці не вдавався. Афсари сто двадцять шостого, всі як один квадратні дядьки за сорок, захоплено слухали щебетання чіфа Шторма і тягнули ром. Іман ледве не задрімала в кріслі, поки сиділа і витріщалася на Дієго, майже не чуючи, що він там розповідає. І потім вони нарешті пішли назад до намету, Іман впала на ліжко й відключилася.

І прокинулася серед ночі від сильного бажання відвідати вигрібні ями на найдальшому краю табору. Чорт, треба було зробити це дорогою з Великого! Вона натягнула чоботи, накинула ковдру на плечі замість шалі й вислизнула з намету.

Невелике багаття горіло, якщо можна так висловитися про жалюгідну пару язичків полум’я. Біля багаття на колоді сидів Дієго, дивився у вогонь, крутив у руках щось металеве, блискуче. Він підвів на Іман очі й одразу їх опустив, ввічливо не акцентуючи на меті її походу. Через десять хвилин, коли Іман повернулася, він так само сидів наодинці біля вогню.

— Чому ти не спиш, чіф? — запитала Іман, підходячи. — Так пізно вже.

— Не спиться, — знизав плечима Шторм. Зараз він не був ні блискучим, ні легендарним, а таким втомленим і, здається, не дуже щасливим.

— Хочеш ще рому? У мене є ціла фляга.

— Та ні, я просто взагалі погано сплю, — сказав Шторм. — Мало сплю, зате багато б’юся, — і посміхнувся.

Хочеш, займемося коханням, Дієго? Ох, як би вона хотіла йому це сказати! І зробити йому так добре, щоб цей його вираз обличчя змінився на звичне їй нахабне й задерикувате обличчя легенди. Зробити дещо, чого її навчив Енріке…

— Підеш спати? — він подивився на Іман своїми красивими очима, і Іман негайно похитала головою:

— Та ні, посиджу з тобою, якщо ти не проти.

— Сідай.

Пару хвилин вони просто сидять поруч, дивлячись у вогонь.

— Що ти думаєш про цих людей, Іман? Ну, про тих, хто вижив, як ти?

— Уявлення не маю. Я й про себе уявлення не маю, чіф. Як я вижила? Я нічого не пам’ятаю, пам’ятаю тільки нобля, величезного, чорного, страшного. І як він мене вдарив клинком, і біль. А потім одразу госпіталь.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося таке пережити.

— Я не уявляю, як ви це робите день у день? Ну, геррерос. Щоразу виходите з ними на бій! Вони ж страшні до істерики, небезпечні, смертоносні, величезні! Навіть бестії жахливі, а вже ноблі…

— До всього звикаєш.

— Ти справжній герой, Дієго.

— Ні, зовсім ні. Я просто б’юся з тварюками. Дуже давно б’юся, звик.

— Розкажи мені, як це?

— Ти ж сама геррера, Іман. І вбиваєш їх багато років.

— Я стріляю здалеку. А ти підходиш прямо до них.

— Ну, я біжу вперед, поки не досягаю першого ряду бестій, і потім крізь них прорубуюся до нобля. І добре, якщо я не один. Тому що самому нобля дуже складно звалити. Зазвичай зі мною Рись або Агат і ще кілька геррерос. Ми б’ємося. Нобль здихає. Ми прорубуємося до наступного. І так, поки ноблі не закінчаться, поки прорив не зупинено.

Занадто просто, Шторме. Занадто просто те, що ти кажеш!

— Невже тобі не буває страшно?

Дієго підвів на неї очі:

— Страх не личить герою, Іман.

Вони знову мовчать, він дивиться у вогонь і крутить щось таке, що це?

— Що це? — Іман киває на блискітку в його руці.

Дієго відкриває долоню. На долоні лежить афсарський значок, знак розрізнення.

— Це мій страх, Іман.

Що це означає?

— Коли я приїхав у сорок четвертий одразу після Академії, чіф Гарсія призначив мені ментора, афсара Едуардо Рамоса, Червоного Едуардо. У моєму першому бою він змусив мене битися, перемагаючи страх. У моєму третьому бою він загинув, рятуючи мене. Це його значок. Коли мені стає страшно, а мені стає страшно набагато частіше, ніж хотілося б, я згадую Червоного Едуардо. Зазвичай це допомагає.

Ого! Легендарний Шторм, чіф-легенда? Та ти людина! Жива людина!

— Коли я вперше вийшла в бій після Колегіуму, мені теж було страшно. І досі страшно в кожному бою. Ми робимо нашу роботу, не звертаючи на цей страх жодної уваги, ми всі, стражі Лінії. Едуардо пишався б тим, яким героєм ти став, Дієго.

Він знову подивився прямо на неї, і Іман раптом перестала бачити його красу, а тільки очі, такі… Не героїчні зовсім.

— Я став героєм, Іман, але в цьому… Я не… Чорт, що за розмови на ніч? Іди спати, Шпилько! — і сховав значок Червоного Едуардо в кишеню.

Іман встала, постояла кілька секунд, дивлячись прямо на Дієго, загорнулася щільніше у свою ковдру. І нарешті сказала:

— Я пишаюся тим, що б’юся поруч із тобою, Шторме. Ми всі, дикуни сто сімнадцятого, пишаємося цим. Ми віримо в тебе, і ти — наш значок Червоного Едуардо. Коли мені стає страшно, я знаходжу тебе очима, як ти б’єшся з ноблем. І це допомагає.

Вона розвернулася і пішла в намет. Дієго Карранса дивився їй услід своїми неможливо красивими очима.