Раді Вас бачити!

Виявляється, щоб вижити, потрібно як слід померти. Померти безперечно, перестати бачити власну кров, чути власний крик, мислити і навіть дихати. Виявляється, у біль можна пірнути, і він дозволить тобі зануритися так глибоко, щоб більше нічого не відчувати. Виявляється, розрубані кістки та розтрощені тканини — це ще не кінець. Але Іман ще тільки мала все це дізнатися. Це і ще дуже багато чого.

***

— Чорний.

Молодший цілитель киває і уже майже відвертається, але завмирає на секунду.

— Майстре, вона дихає. Дивіться!

— Родріго, вона помирає.

— Ні, дивіться! Вона дихає рівно, не хрипить. Це не агонія!

— Родріго, у неї розтрощена вся грудна клітка, вона втратила дуже багато крові, вона помирає.

— Та подивіться ж, сеньйоре цілителю! Кров не тече! Вона дихає рівно! І пульс!

Старший цілитель стискає губи, кладе пальці на шию пораненої.

— Соледад! Давай її в п’яту, нехай нею займеться Білошвейка!

Родріго відвертається, щоб старший не бачив його посмішки. Білошвейка вже точно впорається, неодмінно, недарма його так звуть.

***

— Ти можеш говорити?

Здається, що ні, але Іман проштовхує слово крізь змучені губи:

— Так.

— Ти Іман Бланко, стрілець металом, дев’яносто третій штандарт?

— Так, — їй знову вдається відповісти.

— Відпочивай, — клерк щось позначає у своїй теці та переходить до наступного ліжка.

Іман дивиться вгору, бо повернутися вона не може. Біль у лівому боці нестерпний, але триває так давно, що Іман уже звикла до нього. Вона вижила. Як здивувався би нобль, що дістав її, якби дізнався. Втім, ніхто не знає, чи здатні тварюки дивуватися.

***

— Ти можеш говорити?

Питання таке оригінальне, чорт забирай! Майже таке ж цікаве, як «як ти себе почуваєш?» або ще ось «оціни свій біль за шкалою від одного до десяти».

— Так.

— Ти Іман Бланко, стрілець металом, дев’яносто третій штандарт?

— Так.

— Ти можеш описати обставини свого поранення?

— Так, афсаре. Мене дістав нобль.

— Ти ж стрілець, не герреро. Як так сталося, що тебе дістав нобль?

— Так сталося, що герреро на той момент уже закінчилися, афсаре.

— Хто командував штандартом на момент твого поранення, Бланко?

— Ніхто, афсаре. Уже ніхто не командував. На момент мого поранення дев’яносто третього штандарта не існувало.

***

— Поворуши пальцями. Зігни руку в лікті. Підніми вгору. Відведи праворуч. Ліворуч. Зроби глибокий вдих. Оціни свій біль за шкалою від одного до десяти.

— Сорок два.

— Дуже смішно, Шпилько!

— Я б посміялася, але не можу, сеньйоре цілителю, грудак болить, — відповідає Іман, усміхаючись.

— Вставай.

Іман підвелася. Процес зайняв не менше двох хвилин і супроводжувався дуже неприємними звуками.

— Добре. Альваресе, переведи її в рехаб.

— Сеньйоре цілителю, дозвольте запитання?

— Ну?

— За що вас називають Білошвейкою? — запитала Іман.

— За діло.

— Я так і думала. Дякую вам, сеньйоре цілителю! Якщо колись я зможу щось для вас зробити, що завгодно, просто скажіть, і я зроблю.

— Зробиш, коли зможеш відсмоктати без допомоги санітарів, твою мать! Альваресе, віддай її М’ясникові, нехай потренується бути вдячною!

***

— Ти клятий м’ясник!

Свята діва, та ти ж афсар, хлопче! Навіть дівчина на протезі так не верещала! Іман може дозволити собі усміхатися, бо Іман уже не боляче в такому положенні. І в такому не боляче, і навіть у такому терпимо. М’ясник піднімає на неї брову, і Шпилька покірно повторює. І ще раз, і ще. Якщо вірити балакучій санітарці Терезі, її скоро випустять зовсім. І вона його більше ніколи не побачить, клятого сеньйора М’ясника.

— Шпилько!

— Ну?

— Спину гну! Зігну, дам тобі одну! Думаєш, я не бачу, що ти халтуриш? Працюй плечем!

— Я працюю, сеньйоре Рікардо.

— Драний нобль тобі сеньйор! Працюй плечем, магічко срана!

***

— Іман Бланко, стрілець металом, дев’яносто третій штандарт! — Іман щосили зображує з себе відважного воїна і пристойного мейстра. Видана в госпіталі формена туніка висить на ній, бо за місяці в госпіталі вона сильно схудла, хоча й до всього не вирізнялася особливою повнотою. Але до всього вона була сильною, спритною, рухалася як хижак, стріляла як диявол і вірила у власне безсмертя. А тепер… Нашивка дев’яносто третього не збереглася, але збереглися портупея і меч, і навіть поясна сумка, що містить якийсь мотлох, і навіть особистий жетон. Але ось питання: чи багато збереглося від самої Іман?

— Ні, мейстре, — каже літній стомлений афсар, не дивлячись на Іман, — твої дані неправильні. Дев’яносто третього штандарта більше немає. Ти єдина, хто вижив зі свого підрозділу, Бланко.

Іман здогадувалася, що загинуло багато, дуже багато. Але щоб справді всі? І Перес? І Бичок, найкращий щит у цій частині Лінії? І чіф Вальсаро? Усі її брати й сестри? Всі?! Це неможливо. Вона не збирається думати про це зараз. Ні, не зараз.

— Прорив був такого масштабу, що їх ледве вдалося зупинити в межах Лінії. Якби не Шторм, узагалі незрозуміло, чим би все скінчилося.

Ну звісно, Шторм. Герой серед героїв. Найкращий боєць у цій частині Лінії, та що там, усієї Коаліції стражів. Великий, славетний Шторм, чіф Дикого сто сімнадцятого штандарта. І його дикуни, такі самі скажені. Іман бачила його кілька разів і щоразу дивувалася, як в одній людині могло зібратися стільки всіляких чеснот. Так, він був знаменитий, сильний, відважний. І, свята діва, який же він був красивий! Ідеальна смаглява шкіра, ідеальне обличчя, величезні очі, чорні, як сама пітьма, волосся, як воронове крило, плечі, руки… Все, слина вже капає в тебе з губи, Іман, заспокойся. Для ясності: Дієго «Шторм» Карранса був найкращим чоловіком у світі. Тож не дивно, що саме він зупинив прорив.

— І що ж мені тепер робити, афсаре? — запитала Іман. Уперше за ці місяці вона справді не знала відповіді.

— Те саме, що й завжди, мейстре. Стріляти. Ось, — він простягнув їй пару товстих жовтуватих паперів, дрібно списаних і прикрашених синіми печатками, — твої призначення, Бланко. Тебе призначено до сто сімнадцятого! Вітаю!

Іман витріщила очі. Сьогодні неможливий день, і все, що відбувається, неможливе. Стрільця металом середньої руки після тяжкого поранення не можуть призначити до одного з найкращих штандартів сфарадської армії. Це нонсенс, за призначення до Дикого люди гризуться на смерть!

— Цього не може бути, афсаре, — сказала Іман обережно, — гадаю, сталася якась помилка.

— Жодної помилки, Бланко. Тобі просто пощастило. Не дивися так, я не знаю чому. Я просто виконую свою роботу. У тебе є дві доби на збори, у неділю тебе чекають у таборі сто сімнадцятого. Після мене зайди до скарбника, отримай свої гроші. І будь розумницею, не помри в першому ж бою після всього, що вклала в тебе рідна держава за п’ять місяців у госпіталі! Можеш бути вільна, мейстре! — і змахнув рукою, вказуючи Іман на двері.

Вона віддала короткий і різкий статутний уклін, розвернулася на підборах і карбованим кроком покинула кабінет. Сто сімнадцятий штандарт. З глузду з’їхати! Просто з глузду з’їхати!

***

Базовий табір насправді вже давно не табір, років сто як. Це містечко. Білі, рівні, чисті й чепурні коробки штабу, зразково-показові, звісно. За ними починаються будівлі простіші — сірі коробки казарм, у яких ночуєш, поки перебуваєш у базовому таборі, безлика тісна кімнатка, ключ від якої отримуєш на вході, коротка пауза між бойовими, можливість побути в деякій подобі цивілізації, привести себе до ладу, прикупити всілякого потрібного і, звісно, відвідати один із півтори сотні борделів, що розкинулися широким півколом на південь від штабу. Бо на півночі починається Лінія.

Іман отримала мішечок монет у скарбника, отримала знаки розрізнення семнашки в інтенданта, отримала ключі від кімнати в коменданта, отримала перепустку до лазень і якось навіть втомилася від усіх цих отримань. Піднялася на другий поверх, поклала на ліжко свій худий речовий мішок, виглянула у вузьке вікно, подивилась на запилену розпечену вуличку, на неквапливо гуляючих відпускників-герреро і штабних афсарів, що діловито поспішають у своїх справах, на дам під мереживними парасольками, по яким не зрозуміти, чи то афсарські дружини, чи найкращі працівниці Золотого Гільєрмо.

Насамперед треба все купити. Потім треба віддати форму на підгонку. Потім треба сходити до лазні. І тільки потім можна буде піти до шинку та напитися до безтями, бо напитися до безтями — це єдине, про що вона зараз мріє. Напитися так, щоб перестати думати про дев’яносто третій. Про кров, бризки крові, ріки крові, калюжі крові, переламані тіла людей і бестій упереміш і про потворне чорне забрало нобля, який заносить над Іман свій меч. Як їй вдалося вижити? Треба знайти сеньйора Білошвейку, неодмінно знайти й відсмоктати йому без допомоги санітарів.

Іман лягла на ліжко, втупившись у стелю. Вона пролежала так бозна-скільки днів і ночей, нерухома, в калюжі власного болю. Вона більше не хоче туди. Не хоче більше ніколи бачити, як із розлому хвилею виливаються у світ бестії, а слідом за ними з виглядом господарів світу ступають величезні ноблі. Не хоче один за одним вихоплювати з портупеї кристали чар, випускаючи в тварюк сотні смертоносних голок, металевих шипів, продовження її рук і волі, того самого, заради чого її знайшли, навчили й замкнули в цій в’язниці під назвою «порятунок світу від тварюк Розлому». Іман Бланко, стрілець металом. Вона більше не хоче ним бути.

У двері постукали, і відразу ж у щілину під ними просунули аркуш паперу. Цікаво, який саме заклад товаришує з місцевим комендантом? Щоб відволіктися від власних важких думок, вона підвелася й підняла листівку.

Найкращі жінки й чоловіки на цій ділянці Лінії, ну звісно. Будь-які ваші фантазії стануть реальністю, ну звичайно. Ого! Проведіть ніч із найвідомішими герреро Сфарада! Кармен Гуідад, зовсім як справжня! Неперевершений Дієго Шторм! Оце пропозиція, га, Шпилько? Витратиш половину платні на палкі обійми підробленого сеньйора Дієго чи потерпиш до справжнього? Шпилька поклала листівку на підвіконня, засунула мішечок із грішми за пазуху і вирушила виконувати необхідне. Підробний Шторм, безумовно, зачекає, а справжній чекати не буде.

***

Коня їй, звісно, не належить. Поки що. Вона, безумовно, його отримає. Потім. А зараз вона зі стогоном покидає підводу, тягне за собою важезний баул. Їй видадуть обладунки, виділять ліжко, а коли почнеться заваруха, то, звісно, підведуть і коня. Вона цінна, вона стрілець, нехай і не вогнем, а металом, так навіть краще, менше шансів влучити у своїх. Але все це буде потім. А поки вона стоїть перед широким проходом до обнесеного частоколом табору сто сімнадцятого і спостерігає неймовірно талановито намальований яскравими фарбами величезний член у капелюсі з пером і афсарському еполеті, який бадьоро стирчить догори перед написом «ДИКИЙ 117». Ця вивіска разів у три більша за офіційну: «Штандарт 117. Армія Стражів Лінії Розлому, Сфарад».

— Доброго ранку, геррерос! Ось моє призначення.

Двоє вартових виглядають приблизно як член на вивісці. Від офіційної форми в них хіба що нашивки на рукавах: червоний тарч, дві золоті одиниці й сімка. В усьому іншому вони вдягнені наполовину як кримінальос, наполовину як шляхетні дони і ще наполовину, хоч математика цього й не схвалює, як досвідчені герреро.

— Доброго ранку, герреро, — відповідає, очевидно, старший варти, кидає косий погляд на простягнуті папери й змахує рукою, — проходь. Комендант у червоному наметі, он там, бачиш?

Червоний намет складно не помітити. Поки Іман повільно тягнеться до нього, волочить свій баул, вона встигає помилуватися геррерос семнашки. Так само, як і вартові, вони найменше схожі на бійців сфарадської армії. Як і всюди в польових таборах, у цьому панує певний декаданс із нальотом натужних веселощів. В одному кутку десяток хлопців у шовкових сорочках із мереживами й оксамитових бриджах розвалилися в розкладних брезентових кріслах, відпочивають у затінку намету з келихами в руках. В іншому кутку голі до пояса і дуже міцні хлопці тренуються з довгомірною зброєю під наглядом убіленого сивиною кабо. У третьому кутку трійка поважних сорокарічних жіночок теревенить біля колодязя, і все б нічого, якби ці жінки не були на вигляд сильнішими й ширшими за багатьох герреро. Загалом, за винятком повного ігнорування форменого одягу, семнашки займалися в таборі тим самим, що й усі інші, — чекали настання чергової напасті.

Біля входу до червоного намету коменданта вартових немає, тож Іман не залишається нічого іншого, як просто увійти.

— Вітаю! Мейстер Іман Бланко, стрілець металом, згідно зі штабним призначенням прибула!

Комендант підводить на неї неправдоподібно світлі горіхові очі. Йому років тридцять п’ять, і він зовсім не схожий на коменданта. Він схожий на герреро, і до того ж хорошого. Каштанове волосся в нього до плечей, передні пасма зібрані на потилиці, ошатна темно-вишнева туніка облягає широченні плечі, породистий ніс і тоненька чорна смужка вусів, важка щелепа. Красивий чоловік, диявол забирай! Ще один красень, до пари дону Дієго, так? Прямо очі розбігаються, га, Шпилько?

— Вітаю! Рауль Хорадо, божою милістю комендант цієї богадільні. Називай мене Агат. А тебе як називають?

— Шпилька, сеньйоре коменданте.

— Драний нобль тобі сеньйор, мейстре Шпилько. Хочеш жити з магами в загальній чи з жінками?

— З магами, сеньйор… е-е-е, з магами в загальній, Агате.

— Намет номер дев’ять. Старший намету — щит Барбарис. Ти вже доповіла магістру?

— Ні, афсаре!

Комендант скривився.

— Свята діва, чого ти так репетуєш? Де тобі вдовбили ці дурні манери, Шпилько?

— У дев’яносто третьому, афсаре.

Він підвів на Іман погляд, і його обличчя стало таким співчутливим і сумним.

— Вибач мені, — сказав він глухо. — Мені дуже шкода.

Іман мовчки знизала плечима.

— Загалом, як улаштуєшся, підходь до Великої, здебільшого всі афсари тусуються там. І, Шпилько… Якщо що, звертайся.

— Дякую, аф… Агате.

Іман вийшла назовні. Ти диви, всі прямо знають про дев’яносто третій. Прямо всі знають, мабуть. Штабний так дивився, і цей комендант теж. Цікаво, чи не цей факт став причиною її появи тут? І як ще магістр подивиться…