Раді Вас бачити!

Тридцять дев’ятий штандарт розташований у районі Зарагоси, великого міста на півночі Сфарада, що стоїть на річці Ебро. Вони їдуть уже дев’ятий день, і зараз перед ними розстеляється широка долина, степ і камінь, пил і сухий вітер, і десь там попереду велика річка та міст через неї. Цього разу їх лише двоє, і жодних пригод на річці не очікується. Та й Сліпий не планує там ночувати, вони перетнуть Ебро й будуть у тридцять дев’ятому ще до темряви. Там чекає на них розмова з Пабло Ромеро, герреро, який вижив дев’ять років тому у величезній кривавій битві і пролежав серед бестій понад годину. І Шпилька аж губи кусає з досади, що не може сама подивитися на його суть, побачити цей нюанс, про який говорить Сліпий. Втім, якщо він сам не може зрозуміти, що це, то Шпильці тим паче нічого не світило б, навіть якби вона мала можливість це побачити.

— Далеко ще?

— П’ять миль до мосту й миля після.

— Яка спека, — усоте поскаржилася Шпилька, дістала флягу й попила.

— У горах буде прохолодніше, — сказав Сліпий.

— Показати тобі, як я роблю цю нову відштовхуючу магію?

— Ні. Надто багато людей на дорозі. Потім покажеш.

— Я тренувалася, ти ж знаєш.

— Знаю. Купимо кролика в містечку в передгір’ях. Будеш учитися лікувати рани.

— На кролику? Це означає, треба буде його спершу поранити? Я не зможу, ти що!

— А пиріг із кролятиною жерти ти можеш, чорт забирай? Хочеш навчитися лікувати — значить, навчишся різати його по-всякому.

Деякий час вони їдуть бадьорою риссю і не розмовляють, потім знову переходять на крок.

— Сліпий, розкажи про Терезу.

— Що?!

— Про свою дружину. Як ви познайомилися? Як одружилися? Як ти зрозумів, що кохаєш її?

— Іман, це не допоможе тобі, — сказав Хуан, на диво без звичної жовчі в голосі.

— Не допоможе з чим? — вона вдала дурненьку.

— Не допоможе обрати між Дієго та Енріке. Чорт, дівчинко, ти потрапила в міцні сильця! Енріке Рись і Дієго Шторм! Оце магія, я розумію, — він нарешті скотився до свого традиційного сарказму.

— Мені не треба обирати, — фиркнула Іман. — Я кохаю Дієго і хочу бути з ним. А Рися просто треба грамотно покинути, так, щоб усе виглядало природно і щоб він не нашкодив Дієго.

— Ти не знаєш його, Іман. Його мало хто знає глибоко, і ніхто не знає повністю.

— І що ж ти знаєш про нього такого?

— Він дуже хороша людина.

— Господи, та він же водить тебе на повідку, шантажує, — вибухнула Шпилька, — а ти його захищаєш?

— Ти нічого не розумієш, Шпилька. Я врятував йому життя, і не раз. І знаєш, що він зробив у відповідь? Врятував моє. І теж не раз. Є люди, яких Енріке тримає на повідку, але я не один із них.

— Тоді чому ти робиш те, що він тобі велів? Учиш мене, хоча не хотів?

— Бо мене попросив Рись. Я не стану переказувати тобі нашу розмову, але він мене переконав. Не наказав, що б ти там не думала, — і він пришпорив коня, знову переходячи на бадьору рись.

***

— Звісно, сеньйоре магістре! Зараз я його покличу, — кабо відійшов у гущу геррерос, що тренувалися, і вже за пів хвилини один із них підійшов:

— Вітаю, мейстри! Пабло Ромеро, герреро тридцять дев’ятого штандарта! Кабо сказав, ви хотіли мене бачити?

У тридцять дев’ятому абсолютно все за статутом, і Шпилька цю навичку легко згадує:

— Вітаю! Я мейстер Іман Бланко, стрілець металом, сто сімнадцятий штандарт!

— Магістр Альвієро, — кинув Сліпий і махнув рукою. — Ходімо, поговоримо, Пабло.

Вони відійшли від тренувального майданчика в тінь намету.

— Пабло, дев’ять років тому ти отримав поранення, — почав Сліпий уже звичну промову.

— Так, магістре!

— Розкажи нам про те, що тоді сталося.

— Я герреро західної чверті, надавав підтримку нашим основним бійцям і чвертному афсару, працював по бестіях, поки вони валили нобля. Невдало опинився в зоні досяжності іншого нобля, отримав серію ударів, унаслідок якої нобль проломив мій обладунок і тяжко поранив. Після бою був відправлений до госпіталю, лікувався близько трьох місяців, повернувся назад. Це все.

— Ні, не все, — сказала Іман. — Ти знепритомнів і впав на землю, Пабло. І пролежав серед бестій понад годину. І вони тебе не чипали.

Він подивився на неї пильно, але нічого не сказав, просто дивився.

— Зі мною сталося те саме, Пабло. Мене не зачепили бестії. Поговори зі мною.

— Я говорю, — сказав Пабло дуже тихо. — Чому ти думаєш, що вони мали тебе зачепити? Якщо не зачепили, значить, ти така, як я.

— Що ти маєш на увазі?

— Мене не чіпають бестії. І ніколи не чіпали. Я знаю про це з першого року служби. А ти хіба ні?

— Ні.

— Приблизно за пів року після призначення до штандарта в одному бою я дуже невдало опинився в самісінькій гущі бестій і дуже злякався. Я був певен, що мені кінець. І тоді я почав молитися. Я просив бога, щоб вони відійшли від мене, не побачили мене й відійшли, ну, дива просив, розумієш?

— І вони відійшли, так? — прошепотіла Іман.

Сидіти!

— Так. І більше я ніколи їх не боявся, я ніби… Ну, я для них не ціль, не здобич. І ти.

— І я. І ще деякі люди. Дякую, Пабло, ти дуже сильно допоміг.

— Чому? Що конкретно вам потрібно? Навіщо ти приїхала? Як дізналася про мене?

— Я хочу зрозуміти, чому так. Чому ми для них не ціль?

— Не маю уявлення, — він похитав головою. — Взагалі. Але якщо ти розберешся, напиши мені, гаразд? Ти мейстер, і ти вже з’ясувала, що нас таких кілька. Ти розкриєш і причину, я думаю. І тоді напиши мені. Я теж хочу її знати.

— Добре, — кивнула Іман. — Дякую тобі.

***

— Який гарненький, боже мій! Іди сюди, зайчику! Іди до Іман! Як тебе звати? Як тебе звати, скажи?

— Три мараведі, сеньйоре страже, будьте ласкаві, — улесливо занив віллано.

— І он той кошик, із кришкою.

— Ще дві, сеньйоре.

Сліпий простягнув йому монети, повернувся до Іман:

— Давай його сюди, у кошик!

— Ми з Помпоном ще трохи пообіймаємося, магістре, — сказала Іман, тискаючи кролика.

— Не варто тобі давати йому ім’я, — усміхнувся той. — Ой, не варто!

І, нобль би його задер, він був чортівськи правий! Вона перестала ридати після кожного надрізу лише днів за три. Але коли вони дісталися місця, Помпон був живий і здоровий, а Іман уміла закривати судини.

Вони їхали трактом, потім звернули і довго петляли гірськими дорогами, а в самому кінці їхали просто руслом струмка. І приїхали. Зрозуміти, що це таке і де вхід, було неможливо, якщо не знати. Бо ти бачив скелю, порослу кущами й в’юнком. Але Сліпий підійшов просто до скелі, поклав на неї руку й голосно сказав:

— Ábrete al Iniciado!

Просто як у казках про стару магію! Але це спрацювало, в нього під рукою крізь скелю проступили ворота, наче з каменю проявилися дерев’яні стовпи й дошки. І мейстри пройшли крізь них, тримаючи коней за вуздечки.

Всередині було звичайне велике подвір’я, кілька будівель із дикого каменю й дерева, криниця, стайня, загалом, найзвичайніше житлове місце, на кшталт заїжджого двору. У тіні великого дерева біля воріт сидів дуже старий чоловік, вік якого Іман не взялася б визначити.

— Ого, кого я бачу на власні очі! Сліпий! Вітаю, мій хлопчику! — старий підвівся і розкинув руки у привітанні.

— Вітаю, Тінь! — Сліпий низько вклонився й лише потім обійняв його.

— Ти привіз ученицю? Видно, вона дуже талановита, раз ти привіз її сюди, адже вона зовсім юна, — він уважно подивився на Іман, і вона зрозуміла, що дивиться він не на її обличчя, а на суть.

— Ти і маєш рацію, і помиляєшся, учителю. Вона моя учениця, але привіз я її не тому. Бродяга тут?

— Так, тобі пощастило. Він буквально післязавтра збирався їхати.

— Моя кімната вільна?

— Так, Хуане. Ти ж не спиш із нею, ні? Не зраджуєш доньї Терезі? Їй же потрібна окрема кімната? Як тебе звати, дівчинко?

— Шпилька, — сказала Іман, — Іман Шпилька.

— Зараз я покличу Загадку, вона тебе влаштує. Ходімо, Сліпий, вип’ємо кави із Сірим і Водоспадом… — він обійняв Сліпого за плечі та повів до будівель.

Його кінь залишився стояти поруч з Іман та її конем. Жодних служителів не з’явилося, тож Іман трохи розгубилася. І тут із дверей вийшла Загадка. Навряд чи це була хтось інша, бо ця жінка виглядала саме як Загадка. Років сорока п’яти, струнка, повністю сива, одягнена в щось текуче й зеленкувате, дуже красива жінка. Вона спустилася сходами і підійшла до Іман:

— Як тебе звати?

— Шпилька.

— Мене звати Загадка. Ходімо.

— Перепрошую, сеньйоро Загадко, але коні…

— Про них подбають. Візьми свої сумки і ходімо.

Іман пішла за Загадкою, озирнулася і побачила, як обидва коні неквапливо, але абсолютно точно йшли до стайні. Самі йшли, без жодних конюхів. Нічого собі!

Загадка показала їй кімнату, радше келію — крихітну, кам’яну, з віконцем-бійницею, вузьким жорстким ліжком, столом і стільцем.

— Можеш сходити до лазні, будівля найближча до криниці. Вечеря після заходу сонця. По тебе прийдуть.

— Дякую, сеньйоро Загадко.

— Будь ласка, — сказала та й вийшла, прикривши за собою двері.

Яке дивне місце! І дивні мейстри. Чи можна називати їх мейстрами? Незаконні маги, у яких кіньми займаються невидимки…

***

Їх було четверо. Старий Тінь, красуня Загадка, приблизно ровесник Сліпого з голеною головою й непримітний чоловічок невиразного віку. Вони сиділи за столом, усі в ряд, як екзаменаційна комісія, але на столі перед ними стояли вино та закуски, а не відомості й папери. Сліпий сидів на табуреті збоку, поруч із Тінню, і нервував, хоча жодного іспиту Іман складати не мала.

— Іман, підійди, — сказав Сліпий, і вона підійшла до столу впритул.

Четверо майже хвилину мовчки дивилися на неї з безпристрасними обличчями, потім заговорив непримітний:

— Скільки тобі років?

— Двадцять шість.

— Звідки ти родом?

— Ель Кампейо, на узбережжі поблизу Валентії.

— Хто твої батьки?

— Батько рибалка, мати шиє.

— У тебе є брати чи сестри?

— Немає.

— Що ти відчула, коли доторкнулася до бестії?

— Нічого.

— Чому вона зупинилася, коли ти доторкнулася до неї?

— Я подумала, що вона як великий собака, так сказав Феліпе, який до них торкався. Великий собака, і я подумала, що… я скомандувала їй: «Сидіти».

— І вона?..

— Послухалася.

— Знаєш, що в тебе в суті?

— Щось дивне, як мені пояснив Сліпий.

— Так, дивне. Ти боїшся ноблів?

— Їх усі бояться.

— А ти?

— І я.

— Ти знаєш, хто твої предки? Прадіди?

— Ні, не знаю.

— Чому тебе називають Шпилькою?

— Я гостра і вічно кудись лізу.

— Ти знаєш, що означає слово «Іман»?

— Ні.

— У тебе бували дивні сни?

— У всіх бувають.

— Ти пам’ятаєш, як прийшла до тями в госпіталі?

— Так.

— Що ти пам’ятаєш?

— Біль.

— Є запитання, на яке ти відмовишся відповідати?

— На це.

Мужичок подивився на Сліпого:

— Якщо ти сумніваєшся, то ось.

— Добре, дякую тобі, Бродяго.

Іман сама від себе не очікувала, але раптом сказала:

— Може, хтось зволить пояснити мені?

Усі подивилися на неї з цікавістю, а Сліпий — із таким виразом, ніби говорив: «З глузду з’їхала? Замовкни!»

— Охоче, — сказав Бродяга. — Ми найсильніші маги Сфарада. Я голова Конвенту, член Всесвітньої ради магів. Ми побачили й почули достатньо. Тепер Сліпий навчатиме тебе історії Катастрофи, і, коли ти все дізнаєшся, то зрозумієш, що саме в тебе в суті. Можеш іти.

— Зрозуміліше не стало, — сказала Іман.

— І ще довго не стане, — сказав Бродяга й замовк, просто дивився на неї.

Іман глянула на Сліпого, той усім своїм обличчям вказував їй на двері. Що ж, вона розвернулася й вийшла.

***

У двері постукали.

— Заходьте, — озвалася Шпилька, не встаючи з ліжка. Вона пролежала так годину чи більше, дивлячись у темряву. Вона думала про кожне запитання, яке їй поставили. Чорт, як шкода, що з нею немає Рися! Він би точно щось зрозумів.

— Не спиш? — спитав Сліпий, заходячи.

— Думаєш, я зможу заснути?

— Я навчу тебе, трохи пізніше, це простий прийом, але буває просто необхідним. Давай поговоримо, — і поставив на стіл пляшку вина.

— Давай. Що це було? Допит?

— Вони на тебе дивилися і слухали. Їм цікаво. Бродяга зустрінеться з Пабло й Феліпе, подивиться на них.

— Думаєш, вцілілі захочуть?

— Він подивиться на них так, що вони навіть знати не будуть, Шпилька. Бродяга — найсильніший маг Сфарада, він може сидіти поруч із тобою в сортирі, а ти й знати не будеш. Вони вважають, що їхня версія правильна й доведена, але все одно подивляться на інших тих, хто вижив.

— І яка ж версія?

— Щоб її зрозуміти, ти маєш дізнатися багато чого. Що ти знаєш про Катастрофу?

— Те саме, що й усі. Маги Онгрії робили щось, це не вийшло, і сталася Катастрофа, утворився Розлом. Ну й далі три століття історії Лінії й Коаліції, звісно.

— Це все було після Катастрофи, Іман. Але що ти знаєш про те, що було до?