Раді Вас бачити!

Захід сонця забарвлює небо в кольори яловичої вирізки, заливає табір примарною кров’ю. Сьогодні все здається Іман кривавим і зловісним, навіть краса небес. Іман сидить на лаві в самому центрі табору і спостерігає штандарт сто сімнадцять зсередини. Сьогодні вранці в кривавій бійні загинуло стільки хороших людей, але життя все одно триває. Хтось кудись іде, щось несе, голосно регоче або сидить із сумним обличчям, зі знанням справи обговорює обладунки чи вихваляється вбитим ноблем, п’є вино або ром, або ось іде зі стурбованим виглядом і пачкою паперів, як Агат. Красивий Агат, так, Шпилько? Але не Агат тобою цікавиться, правда? Не Агат.

І хоч він нічого не сказав і, по суті, не зробив, але Іман же не сліпа. Рись, звісно, і близько не Шторм. Але й ти не черниця, Іман! Скільки часу в тебе не було мужика? Порахуй-но, ну? Дев’ять місяців! То що тобі завадить трохи розігнати кров, відчути себе живою? І можна ж заплющити очі й уявити, що це не Рись, а Шторм.

Боже, Іман, невже в тебе немає інших проблем у житті?

І вона подумала про речі серйозніші, про питання, які варто ретельно обміркувати. Як вона взагалі сюди потрапила? У знаменитий сто сімнадцятий? Якщо подумати і згадати, про що говорив штабний, то фатальний для дев’яносто третього прорив зупинив Шторм. І, якщо подумати далі, дикуни збирали поранених. І, ймовірно, саме вони й привезли її до госпіталю. І що це тобі дає? Нічого. Ну вижила ти одна-єдина з усього штандарта, припустімо. Де зв’язок? З іншого боку, надто товстий натяк для простого збігу.

І до речі. Чому вона взагалі вижила? Її дістав нобль, вона впала, природно. Впала на землю, просто до ніг бестій. І вони її не торкнулись? Бестії вбивають не так, як ноблі, ними рухає насамперед жага крові, і лише потім воля ноблів. Бестії розривають тіла своїх жертв, жеруть, вимазуючи чорні морди кров’ю, виють, упиваючись. У Колегіумі їм це викладали, у бою вона побачила це сама. Якщо ти поранений, але здатен рухатися, в тебе є шанс, якщо ні — вони розірвуть тебе, Іман кілька разів бачила це на власні очі. То чому вона вижила в мить, коли не було кому її врятувати? Як швидко з’явився Шторм зі своїм штандартом? І що відбувалося між тією миттю, коли вона відключилася, і тією, коли її підібрали?

Гей, Шпилько, а ти ж можеш про це дізнатися! Ти просто зараз можеш дізнатися! Піди та спитай!

***

Заходом сонця милуються не лише геррерос. Стіл і плетені крісла винесли на п’ятачок перед Великим наметом, афсари п’ють каву, Сліпий і Хмарка димлять товстими й надзвичайно смердючими сигарами, Мрець розкладає пасьянс, Шторм просто сидить, милуючись заходом сонця, більше нікого немає.

— Добрий вечір, афсари, — сказала Шпилька, підходячи.

— Привіт, Шпилько, — сказав Сліпий дружньо й випустив хмару синього диму. — Ти до мене?

— Ні, магістре, радше до чіфа, — сказала Іман і усміхнулася Шторму.

— Це щось важливе? — протягнув Дієго ліниво. — Мені доведеться заради цього вставати й тягтися до штабної?

— Не думаю, чіфе. У мене до тебе одне запитання, якщо дозволиш.

— Давай, — дозволив Шторм вальяжно і сьорбнув кави.

— Наскільки мені відомо, той самий прорив на ділянці дев’яносто третього ліквідували групи швидкого реагування, зокрема сто сімнадцятий. Це так?

Дієго перевів розслаблений погляд із рожевих хмар на Шпильку:

— Так, справді. Слухай, я ж навіть не подумав, не пов’язав одне з одним! Ми просто примчали, разом із дев’яносто шостим перебили тварюк, і, власне, все. Як розумієш, з рештою розбиралися спеціальні служби.

З рештою розбиралися? Трупи збирали, хочеш ти сказати? Не може бути, щоб її знайшли ці самі служби. Вона б не дожила, Білошвейка і так витягнув її з того світу.

— А скільки поранених було в сто сімнадцятому після того бою?

— Ну ти й спитала, Шпилько! Звідки ж я пам’ятаю? Це треба Рися питати, він веде записи. Покликати його?

— Не варто, — втрутився Сліпий. — Сама сходи до нього, Шпилько. Йому не варто зараз тинятися табором.

Чому? Навряд чи це питання буде доречним, тому Шпилька його не ставить.

— Знаєш, куди йти? За Великим другий від краю, одразу за моїм, зрозуміла? — підказав Шторм.

— Знайду, — сказала Іман. — Дякую, чіфе.

І не втрималася, усміхнулася йому знову, кокетливо прибираючи пасмо з обличчя, і зраділа, що вдягнена не у формену туніку, а в нову батистову сорочку, яку купила в неділю в мандрівних маркітантів, таку фентезійну, з глибоким вирізом.

Звісно, Дієго навіть не глянув.

***

— Афсаре Вальєнте, ти там? Це мейстер Іман Бланко. Мені треба з тобою поговорити, — сказала Іман голосно, стоячи біля входу до другого від краю намету.

— Заходь, — озвався Рись зсередини.

Афсарський намет не надто великий, у ньому вміщується ліжко, масивний байстрюк шафи й буфета для зберігання всього, куций письмовий стіл, завалений книжками та паперами, і ще куціший кавовий столик із двома табуретами. У наметі майже темно, освітлює його єдина свічка. Рись підводиться з ліжка їй назустріч і робить це якось дивно.

— Добрий вечір, Іман.

— Добрий вечір, афсаре.

Рись скривився:

— Драний нобль тобі афсар!

Так, саме на драного нобля ти й схожий. Обличчя якесь нездорове і рухаєшся ще так, наче тебе добряче приклав хороший герреро… Стоп! Та ти поранений?!

— Налити тобі вина? Сідай, — і змахнув рукою в бік табуретів.

— Ні, не треба, — Іман сіла. — Ти краще сам сядь.

Рись дістався другого табурета, цілком стерпно імітуючи здорового, і сів:

— Чому я завдячую честю приймати тебе, Шпилько? — і усміхнувся.

— Афс… Рись, той прорив, що знищив дев’яносто третій штандарт, його ж зупинив Шторм?

Рись якось смикнув губами і відповів трохи жовчним голосом:

— Сто сімнадцятий і дев’яносто шостий зупинили.

— Чіф сказав, що нічого не пам’ятає, що трупи збирала, звісно, похоронна служба, і що скільки загинуло й було поранено дикунів, він теж не знає, а от ти ведеш записи.

— Що тебе конкретно цікавить, Шпилько?

— Розумієш, Енріке, я була тяжко поранена і залишилася одна зі свого підрозділу. Але опинилася в госпіталі та вижила. Хто відвіз мене до госпіталю?

— Цілитель Медіна.

Іман витріщила очі. Дідько забирай, ти знав! Знав увесь час! Ти знав!

— Ти не міг би… Розповісти мені більше?

— Ми прибули, коли з дев’яносто третім уже все було скінчено. Ноблі зігнали бестій докупи й шикували в ударний кулак, знали, що ми прийдемо. Ми з дев’яносто шостим узяли їх у кліщі, вирізали доволі швидко, завдяки самовідданості дев’яносто третього їх залишалося не так багато. Поранених у нас було зовсім мало, четверо людей, і жодного загиблого. Медіна допомагав Лопесу, коли побачив тебе. А він же цілитель, тож він побачив, що ти жива. І тебе разом із Лопесом та Суаресом доправили до госпіталю.

— І потім… Мене призначили сюди?

— Так. У нас пішов на спочинок мейстер Фредеріко, нам був потрібен стрілець. Тебе призначили.

— Рись, — Іман нахилилася вперед, уважно дивлячись йому в обличчя, — чого ти мені не договорюєш?

Він відвів очі:

— Не розумію, про що ти.

— Хто зробив так, щоб мене призначили сюди? Це ж був ти, так?

Рись зітхнув:

— Так. Я поцікавився твоєю долею, коли приїхав навідати пораненого друга. Мені сказали, що ти непогано відновлюєшся. Мені стало цікаво, я навів довідки. Ти чудовий стрілець, тож я вирішив, що ти нам підійдеш.

Правда, але не вся. Він усе ще чогось не договорює.

— Дякую, тепер усе стало на свої місця, — сказала Шпилька і підвелася.

Рись теж піднявся:

— Я радий, що все так склалося, Іман. Ти чудовий стрілець і… Ти… Іман…

Вони стоять поруч, так близько. У слабкому світлі єдиної свічки, в афсарському наметі, лише він і вона. Він стоїть, нависаючи, трохи нахиляючись над нею, важко дихає і мовчить. Він навіть не дивиться їй в обличчя.

— Рись…

Він нічого не говорить, просто піднімає руку й кладе їй на шию. І нарешті дивиться на неї, просто в очі.

Він не Шторм. Але щось у ньому є таке, що…

Коли їхні губи зустрічаються, Іман не робить над собою жодного зусилля. І із задоволенням дізнається, що він чудово цілується, сильно, пристрасно, так, що мурашки біжать уздовж хребта, жар розгорається внизу живота, а соски стають сторч під тонкою тунікою. Він торкається її лише однією рукою, тією, що лежить у неї на шиї. Чому? Іман піднімає власні руки, кладе йому на плечі, пригортається. І тоді Енріке дозволяє собі її обійняти. Їхні тіла втискаються одне в одне, і Шпилька відчуває все: широкі груди, плаский живіт і, звісно, кам’яний від збудження член.

Він не Шторм…

Але це не страшно.

Вона гладить його плечі й спину, тверде, рельєфне тіло, чудово відчуває його крізь тонку бавовну туніки. І він теж починає гладити її, долоні в нього великі й гарячі, сильні, і водночас він дуже ніжний. Вона пірнає пальцями в його волосся, розкішні чорні кучері до лопаток, пірнає другою рукою у виріз туніки, гладить по грудях. Він відривається від її губ, щоб ковзнути на шию, спіймати мочку вуха, торкнутися кінчиком язика.

— Іман… Диявол, я не зможу зупинитися, чуєш?

— Не зупиняйся, — шепоче вона.

Він роздягає її повільно і так солодко, і руки його скрізь, і губи скрізь, а вона встигає лише смикнути пряжку його ременя, як він стягує свою туніку й знову притягає її, і вона відчуває своєю шкірою жар і гладкість його шкіри… І долоні її повзуть униз, униз, доки не… наштовхуються на бинти.

— Рись, — видихає Іман йому в шию, — ти поранений…

— Ні… Я абсолютно здоровий… Я тобі доведу… Зараз…

І зрештою вона опиняється в його ліжку, гола й гаряча, натягнута як струна, бажаючи лише одного й думаючи лише про одне, і їй так подобається, коли він накриває її своїм тілом, і губи його ковзають по її шкірі, і сосок її опиняється в нього в роті, але це не найважливіше, бо пальці його опиняються там, де найкраще, і вона стогне, і вигинається назустріч цим пальцям.

І йому вистачає трьох хвилин, або навіть менше, щоб зробити все правильно, просто ідеально зробити, щоб вона кінчила. О, диявол! Так! Так! М-м-м… А тепер візьми мене, давай! Іди сюди, ну ж бо!

Він такий… слів не дібрати. Він входить повільно, дражливо повільно і нестерпно солодко. І потім… Господи… Він рухається в ній, нарощуючи темп, дістаючи найсолодших глибин, змушуючи її стогнати й підмахувати, і дряпати його плечі нігтями, і перестати звертати увагу на бинти… І потім… Вона кінчає ще двічі, перш ніж це робить він. Кінчає зі стогоном, в останньому різкому русі, стиснувши пальцями її сідницю так сильно, що, мабуть, буде синець.

— Іман… М-м-м…

Він придавив її, великий і важкий, гарячий, шкіра в нього волога, розкішне волосся лізе їй в обличчя, але їй так неймовірно добре, що все це здається неважливим. Дуже вправний ти, афсаре Рись. Знаєш, що робиш. І Шпильці анітрохи не шкода, що ці конкретні пів години вона провела не зі Штормом.

— Рушник… Хочеш вина?

— Ні, — Іман сито мружиться, як кішка на сонці. — Усе й так чудово, Енріке. Прекрасно, — і вмощується в нього під боком, витягується, пригортається, насолоджується післясмаком.

Рись лежить, спираючись на лікоть, розглядає її та гладить кінчиками пальців, наштовхується на шрам, товстий темний рубець, що починається під лівою груддю, перетинає ребра й іде назад на спину, не доходячи долоню до хребта.

— Не надто красиво, так? На жаль, я не принцеса із замку, я лише стрілець на Лінії, — усміхнулася Шпилька.

— Ти найкрасивіша, Іман. Неймовірна. А шрами — така дурниця, у мене їх повно. Головне, що ти вижила, розумієш? — і поцілував її.

— Ну, варто було вижити хоча б заради цього, Енріке, — сказала Іман і повернулася до нього, щоб теж погладити, але раптом побачила: — Господи! У тебе кров, Рись! Всі бинти просочила! Рана відкрилася?! Боже мій!

Вона схопилася, почала натягувати одяг.

— Іман, ти що? Куди? Навіщо? Плювати на це, чуєш? Повернися до мене!

— Драний нобль до тебе повернеться! Надінь білизну й лежи смирно, зараз я приведу цілителя! — і вискочила з намету.