Раді Вас бачити!

— Якщо ти вирішила накласти на себе руки, Шпилько, то вибрала невдалий бій, — сказав Сліпий їдко.

— Я просто стріляла і…

— Мені ти можеш цього не розповідати, чорт забирай! Якби не Шторм… — і раптом замовк, відвернувся, поправляючи підпругу.

І тут Іман побачила Шторма. Він ішов просто до неї, його гарне обличчя, як не дивно, не палало гнівом чи презирством, радше виражало доброзичливість:

— Шпилько! Я хочу подякувати тобі! Ти чудово відстрілялася по тому ноблю, це дуже мене виручило.

Свята діва! Ти не тільки врятував мене, ти помітив, як я відстрілялася по тому ноблю! Як же шкода, що Іман не може кинутися йому на груди, просто на закривавлений метал обладунків, аби тільки дотягнутися до цих губ, таких гарних, таких жаданих!

— Це я маю дякувати тобі, чіфе. Ти врятував мені життя!

— Дурниці, бестії не рахуються. — Дієго усміхнувся. — Але ти більше так не ризикуй, Іман, не лізь у самісіньку гущу, зрозуміла?

— Не буду, — кивнула Іман, усміхаючись.

Ну подивися, у мене гарна усмішка, я відважна і, чесне слово, дуже хороша в ліжку! Ну подивися ж на мене, Шторм!

— Дієго! Треба, щоб ти дещо вирішив, — сказала Чайка, підходячи. — Привіт, Шпилько! Ти так і не прийшла з нами випити! Шторме, запроси мейстра на келишок рому!

— Звісно, Іман, приходь до Великої ввечері, ми будемо раді тобі. Розкажеш, як тобі вдалося покласти нобля, — і усміхається, господи, усміхається!

— Добре, я прийду, якщо до вечора не намалюється ще якийсь розлом.

Жарт затертий, але незмінно викликає усмішку. Усі знають, що на одній ділянці не відкривається кілька розломів поспіль, між двома минає не менше тридцяти однієї години. Усміхаючись, Дієго й Лаура йдуть, Сліпий схоплюється на коня:

— Піду привітаюся з чіфом Маяком, — і від’їжджає до групи афсарів дев’яносто дев’ятого.

І щойно вона залишається сама, як з’являється Рись, підходить близько, впритул, так, щоб затиснути її між собою й конем, загородити від чужих поглядів:

— Іман, — сказав він неприємним різким тоном, — якщо ти вирішиш накласти на себе руки, роби це, будь ласка, не в мене на очах.

— Я просто стріляла.

— Ти полізла в самісіньку гущу! — якщо можна кричати, не підвищуючи голосу, то саме це він і робив. — Ти можеш мені пояснити, навіщо?

— Я просто стріляла.

— Якщо це ще раз повториться, тебе переведуть до штабу або до Колегіуму, або ще кудись до чорта на роги, але до Лінії ти більше не підійдеш. Краще я бачитиму тебе двічі на рік, але знатиму, що ти в безпеці, ніж щоразу думатиму, чи виживеш ти в цьому бою!

— З чого ти взяв, що після такого я захочу тебе бачити хоча б двічі на рік? — спитала Іман холодно. — Я просто стріляла, робила свою роботу. Я стрілець, а не донья з мереживною парасолькою, чорт забирай! І я не твоя… Не твоя!

Енріке подивився на неї важким поглядом, взяв її руку своєю, стиснув:

— Я дуже за тебе злякався, Іман.

— Пробач, я не хотіла тебе налякати.

Він усміхнувся, самим краєчком усмішки, відвів пасмо, що впало їй на обличчя:

— Побачимося ввечері?

— Можливо, — сказала Іман. Вона злилася на нього, але це не означало, що вона його не хотіла.

***

Поки все закінчилося, поки штандарт повернувся до табору, поки Іман подбала про свій обладунок і здала на перезарядку портупею, поки помилася, поки поїла, уже розвиднілось. Майже о п’ятій ранку вона впала на койку і відключилася. А прокинулася на початку одинадцятої. Решта мейстрів дрихли під негучне хропіння Зайки.

Табір був тихий і безлюдний. Шпилька вмилася, сходила до майже порожньої їдальні, з’їла яєчню й пиріг із кролятиною, випила кави, зайшла до пральні, забрала свою білизну, пройшла повз порожні тренувальні майданчики, повз порожній центральний майданчик, повернулася до дев’ятої. І щойно прилягла з думкою ще поспати, як її покликали ззовні.

Рись у бездоганній афсарській формі сидів на своєму статному гнідому жеребці і тримав за повід ще одного, сірого.

— Поїдеш зі мною до Базового?

Ой, це гарна ідея! У Іман утворився чималий список потрібних покупок.

— Так, зачекай п’ять хвилин, я перевдягнуся.

— І візьми рушник, на зворотному шляху заїдемо до річки.

За воротами виявився Сліпий, теж верхи й у формі. Вони пустилися риссю, і це знову був каламбур.

— Я їду до штабу, — сказав Рись голосно, перекрикуючи стукіт копит, — о другій зустрінемося на площі, пройдемося торговою галереєю і поїмо. Поки я буду в штабі, ви будете в архіві.

В архіві? Це ще навіщо?

— Питання, яке ти поставила Сліпому, Іман. Що, як твій випадок не унікальний? Що, як є ще такі, хто вижив? Ми вважаємо, що це можна спробувати з’ясувати в архіві.

***

— Магістре Альвієро! Як я рада вас бачити!

Жінка років п’ятдесяти, яка зустріла їх у великій похмурій будівлі архіву, виглядала дуже примітно. Бліда до білизни, в окулярах із товстими скельцями, у вовняній шалі та неохайній сукні, вона була схожа на дивного гризуна.

— Вікторіє, душа моя! — Сліпий розплився в широкій усмішці. — Коли ж я дочекаюся вашої згоди сходити зі мною на побачення?

Вікторія кокетливо засміялася:

— Чим я завдячую вашому візиту, магістре? Невже ви знову вирішили до мене залицятися?

— На жаль, я прийшов у справі. Вікторіє, ми з моєю колегою мейстром Бланко шукаємо людей, які вижили за дивних обставин.

— Гарний запит, магістре! Це цікаво! Ходімо зі мною.

Вона провела їх до великої зали, освітленої світлом, що лилося крізь скляний стельовий плафон. На стелажах довкола зали лежали величезні книги, товсті, з аркушами завбільшки з полковий штандарт.

— Чи знаєте ви, що кожна подія в армії Сфарада записується й зберігається в архіві? — вона подивилася на мейстрів поверх окулярів. — А чи знаєте ви, що таке статистика?

Вона пройшла вздовж стелажів і стягла одну з величезних книг, гупнула її на вільний стіл:

— Минулий рік. Найімовірніше, ця інформація буде або у звітності медичної служби, або в афсарській бойовій звітності. — Вона розгорнула книгу й заходилася перегортати сторінки. — Ось, чудово. Звітність про смерті. Дивіться!

Іман подивилася. Величезний аркуш був розкреслений на стовпці й рядки та вкритий дивними різнокольоровими значками і цифрами. Зрозуміти, що це, Іман не змогла.

— Це статистична зведена таблиця, мейстри! Дивимося уважно. Бачите значки різних кольорів, але одного кольору дуже-дуже мало, бачите?

— Червоного? — спитала Іман, розглядаючи аркуш.

— Саме так! Червоний — це девіація, відхилення від нормальних значень! Ось дивіться! Червоний знак, його не бестії вбили й не ноблі! — Вікторія вдивилася в аркуш. — Є кілька звітів щодо цього випадку, від різних служб, спираючись на ці знаки й цифри, я можу знайти ці звіти та з’ясувати всі подробиці. Але оскільки знак червоний, до нього є пояснення. Ось, внизу, примітка: герреро загинув, потрапивши під вогняний снаряд свого ж стрільця.

— Дуже цікаво, Вікторіє, — сказав Сліпий захопленим тоном, — але нас цікавлять живі. І бажано ті, хто досі служить на Лінії.

— Ну то давайте дивитися статистику поранень. — Вона знову заходилася перегортати сторінки. — Ось вони. Я знайду книги за попередні роки, років за десять, так?

— Двадцять, — сказав Сліпий.

— Ну, значить, двадцять. Розділимося й шукатимемо девіації, виписуватимемо знаки на папір. А потім ви залишите мені ці списки, тоді до кінця тижня я зберу для вас повноцінну довідку й відправлю поштою.

— Ви абсолютно ідеальна жінка, Вікторіє! — магістр упіймав її руку і підніс до губ.

— І ми вам дуже вдячні, — щиро додала Іман.

***

Три години потому вони покинули архів із червоними від напруження очима, зустрілися з Рисем на площі, пообідали, пройшлися крамницями і нарешті вирушили у зворотний шлях. Спека спала, їхати було дуже приємно, тому вони не поспішали. Мейстри розповіли Рисю про результати своїх пошуків:

— Вікторія надішле нам матеріали листом, — сказав Сліпий, — і будьте певні, що ми отримаємо вичерпну інформацію по всій штабній ділянці. А якщо нічого не знайдемо, вона надішле запит до центрального архіву. Доведеться почекати, але тижнів за п’ять вони дадуть відповідь.

Рись кивнув:

— Добре. Сліпий, поїдеш із нами до річки?

— Звільніть мене, — скривився магістр, — не люблю мочити старі кістки в холодній воді. Побачимося в таборі! — і, пришпоривши коня, рушив уперед, а Рись і Шпилька звернули ліворуч.

Невелика місцева річка, неглибока й швидка, стікала в долину з гір. Вони прив’язали коней, дістали із сідельних сумок рушники, а в Рися, виявляється, були припасені вино та персики, і плащ, який він розстелив на траві під деревами, щоб влаштувати щось на кшталт пікніка.

Іман зняла портупею і формену туніку, стягнула чоботи та підійшла до води, сунула ступню в прозору воду:

— Холодна!

— Тобі так тільки здається, бо тобі спекотно, — сказав Рись, обіймаючи її ззаду.

— Тут глибоко?

— Приблизно по груди. Ти не вмієш плавати?

— Мене вчили в Колегіумі, але практики, скажімо так, у мене було небагато.

— Я простежу, щоб ти не потонула, — сказав Енріке, притискаючи її до себе, і поцілував у шию ззаду, просто під волоссям. — Допомогти тобі роздягнутися?

— Якщо ти допоможеш, до річки справа не дійде, — усміхнулася Іман.

Увесь його план був дуже гарний, тут не причепишся. І візит до архіву, і покупки, і цей пікнік, і… Чорт, у неї знову мурашки на шкірі і голова паморочиться від бажання. Він просто її обіймає, а вона так хоче кінчити з ним знову, відчути його в собі, жадібно відчути весь кайф, який він здатен їй дати. Розумний небезпечний афсар Рись, який смикає за ниточки, здається, не лише Дикий штандарт, а й безліч інших людей у Сфараді. Коханець, від якого їй зносить дах. Абсолютно не Шторм. Але це не страшно.

— Річка нікуди не дінеться, — шепоче Рись їй на вухо, а його руки вже розстібають ґудзики на формених бриджах. — Хочеш, зробимо це у воді?

— Не знаю, — відповідає Іман, і це майже стогін. — Енріке… Я не пробувала… О, боже…

Вона обожнює це, його руки, його пальці, його губи в неї на загривку, тепло його тіла, його силу й ніжність, і його член, і його язик, і…

— Повернися, — і вона повертається, наступає на спущені бриджі, піднімає руки, дозволяючи йому зняти нижню сорочку, охоплює його широку спину, притуляючись до нього всім тілом, цілує його сама, з усією пристрастю, на яку здатна. Він підхоплює її, несе під дерева, на плащ, а вона схрещує ноги в нього на талії та міцно тримається за шию. І потім вона не заморочується тим, щоб знімати його бриджі, і на чоботи його їй теж начхати, вона добирається до його члена, вона так його хоче, що її наче в лихоманці колотить.

— Іди… іди до мене, Рись… — вона вигинається й стогне, коли нарешті отримує те, чого хоче. Він рухається, набирає швидкість, знаходить найкращий ритм, і, коли вона розплющує очі, то бачить його обличчя, просто обличчя, ніс, рот, просто очі, але те, як він дивиться, і… чорт забирай…

— Хочеш якось іще? Хочеш, я все зроблю язиком? Або ззаду?

— Ні, просто не зупиняйся, чуєш? Не зупиняйся, Рись…

І вона, звісно, кінчає. І ще раз, коли він бере її ззаду. І ще раз, коли вона сидить на ньому зверху. І ще раз, коли він… Боже мій! І нарешті він теж.

— От тепер можна в річці, — шепоче він їй у шию.

Шпилька, ти ж наче не була такою розпусною раніше, га? Що ж тебе так на цьому Рисі повернуло? Чого тебе так трясе від нього? Він же тобі навіть не подобається, тобі подобається Шторм. І замість того щоб іти до Великої та підкочувати до Шторма, ти знову й знову розсуваєш ноги перед Рисем. Чому? О, відповідь дуже проста. Бо ти його хочеш. Бо ти хочеш кінчати з ним знову й знову. А Дієго? А Дієго, можливо, ще кращий, можливо, ще солодший, але поки що не він робить так, щоб ти аж підвивала від кожного поштовху.

— Хочеш персик?

— Ні. Не персик, — і тягне його до себе за чорні кучері…

Почервоніле сонце входить між горами повільно-повільно. Треба повертатися до табору. Треба, звісно. Повечеряти, випити рому з Дієго та Лаурою…

Чорт! Випити з афсарами? Щоб Рись щось сказав чи зробив при всіх? Він же не збирається нічого приховувати! І тоді Дієго, звісно, на неї навіть не подивиться…

— Енріке.

— М-м-м?

— Зроби так, щоб крім Сліпого ніхто не знав.

— Про що?

— Про це. Про те, що ми трахаємося.

Пауза. Мовчить, не дивиться на неї.

— Гаразд.