Раді Вас бачити!

— Мейстере Серрано?

— Так, це я, а ви?..

— Я магістр сто сімнадцятого Хуан Альвієро, це мій стрілець металом Іман Бланко. Ми хочемо поговорити з тобою, мейстере.

— Ого, сто сімнадцятий?! Невже я настільки хорош, що чіф Шторм прислав до мене своїх емісарів? Невже ви хочете, щоб я стріляв із вами, магістре? — він розплився в усмішці.

— Ні, — сказала Іман холодно. — Ти, я і ще кілька людей вижили після того, як знепритомніли в бою і деякий час пролежали серед бестій. Поговоримо про це?

Хосе Серрано, стрілець вогнем, високий, худий, гнучкий, усім своїм виглядом і повадками схожий на вербову лозину, перестав усміхатися і подивився на Іман із настороженим інтересом.

— Не розумію, про що тут говорити.

— Ти боїшся Конгрегації, Хосе, я розумію, проте я прошу тебе розповісти нам все детально. Я хочу знайти відповіді, допоможи мені.

— Які, в біса, відповіді? — він злився і боявся водночас.

— Чому ми вижили? Чому бестії нас не чіпали? Можеш ти відповісти на це запитання?

— У мене була гіпотеза, що я не був поранений, я просто впав і відключився. І вони не зреагували на мене тому, що в мене не було крові. Але я помилявся, так?

— Так, я і ще один вцілілий, з яким ми говорили, були серйозно поранені. Ти не робив нічого, щоб зрозуміти причину?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не підходив до них близько? Не торкався бестії?

— Торкався бестії?! Ти з глузду з’їхала?! — мейстер Серрано аж відсахнувся від неї.

— Феліпе торкався. Він сказав, що поранена бестія на нього не стрибнула, гарчала, але не стрибнула. І дозволила до себе торкнутися.

— Не може бути! І я не вірю, що людина може бути настільки ідіотом, щоб добровільно торкнутися бестії!

— А я вірю. Ми повернемося у свій штандарт, і я перевірю, Хосе. А ти?

— Що я?

— Ти не хочеш перевірити? Торкнутися бестії?

— Ні!

— Якщо передумаєш, напиши мені. Тільки не напряму, сподіваюся, ти розумієш?

— Я не збираюся цього робити! Я боюся їх до істерики, мейстри! Я не відходжу від свого щита ні на крок, я не наближаюся до бійні, я стрілець вогнем! Мені одного разу вдалося перехитрити долю, тож я не дурень грати в ці ігри!

— Добре, — сказав Сліпий. — Ми тебе зрозуміли. Просто розкажи нам, будь ласка, все, що пам’ятаєш.

— Розлом відкрився на пустоші, ми з Лукасом працювали, тварюки поперли в наш бік, я розвернувся, щоб відійти, спіткнувся і впав. Ударився головою об камінь, відключився. Опритомнів, розплющив очі, побачив, що лежу між мертвих бестій. Встав. Це все.

— Дякую, — сказав Сліпий. — Ти дуже допоміг. Ми підемо, — він розвернувся і пішов проходом, а Іман затрималася.

— Якщо спробуєш, обов’язково мені напиши, Хосе.

Мейстер заперечно похитав головою.

***

— Нічого, — констатувала Іман.

— Нічого нового, Шпилько. Залишився ще один.

— І ще я торкнуся бестії. Не дивись так, Дієго, я не збираюся лізти напролом. Ви з Рисем забезпечите мені бестію, і ви ж простежите, щоб вона мене не зжерла. Сподіваюся, вашого мистецтва на це вистачить?

— Поговоримо про це, коли повернемося. Послухаємо, що скаже Рись.

Іман кивнула.

— На цьому й зупинимося, — сказав Шторм і усміхнувся. — Поїдемо в Кадіш?

— Ні, ні і ні, — сказав Сліпий. — Але ви купите мені дещо для Терези, ясно?

— Добре, Хуане, ми купимо, так, Шпилько?

— Звісно, чіф.

Вони виїхали рано, ще не було сьомої, і по прохолоді дісталися Кадіша близько одинадцятої. Містечко це не дуже велике, проте дуже приємне. Оскільки неподалік закінчується Лінія, то стражів в околицях повно-повнісінько, і Базовий табір розташований прямо в межах містечка. І тому за триста років став Кадіш дуже пристойним місцем. Є тут і порт, є і торгові квартали, і будинки всілякого начальства, і різні заклади, на це начальство орієнтовані, і готелі всіх мастей, і, зрозуміло, вражаючі уяву публічні дома. Останні Іман не цікавили, та й Шторма, можна сподіватися, теж.

— Ну що ж, сеньйоро Шпилько, — почнемо з готелю, га? — Шторм повернув праворуч і поїхав вулицею вниз, до моря. Запах моря тут був невимовний, він умудрявся просочитися крізь будь-які аромати, як запаморочливий запах булочок, так і сморід рибного ринку. Вони спустилися в самий низ, проїхали повз північний край порту, повернули, ще раз повернули й опинилися біля воріт готелю під назвою «Здійснена мрія».

— Ось це те саме місце, Іман! Усі наші, хто сюди їздить, тут живуть. І я бував, чудовий готель! Давай, заїжджаємо!

Коней відвели, сам господар вискочив у двір, щоб станцювати навколо сеньйора Шторма і надати дві найкращі, звісно, кімнати, на другому поверсі, з видом на океан. Іман умилася, повагалася, що вдягнути: форму чи щось гарне? І вирішила, що красивому місту пасує красивий одяг. Тому, коли Шторм постукав і вона вийшла, то побачила на його привабливому обличчі прямо-таки захоплений вираз:

— Ого, Шпилько! Яка ти красуня! Тобі дуже пасує, правда, — і торкнувся її руки вище ліктя, такий нічого не значущий доброзичливий жест, але Іман чомусь звернула на нього увагу.

— Підемо за покупками?

— Ні, звісно ні! Насамперед підемо на набережну, вип’ємо кави з булочками, потім підемо в пасаж за покупками, потім пообідаємо в одній таверні, тобі сподобається. Потім покатаємося на яхті бухтою, це дуже популярна розвага у місцевих, а ввечері підемо в театр і вечеряти в «Золоті вітрила», найкращий рибний ресторан, он він, бачиш, на дальньому кінці?

Оце план! Іман, та ти будеш як справжня афсарська… дружина?.. донька?.. сестра? Чи дівчина? Але точно афсарська, прямо донья, не вистачає тільки мереживного зонтика!

І він запропонував їй руку, як зазвичай робив, а вона сперлася, теж як зазвичай. Дивись-но, вона оперує словом «зазвичай» стосовно Дієго Шторма! Шпилько, як ти тут опинилася? А, так. Точно. Ти тут опинилася, тому що так вирішив Рись. Тому що тебе побачив Сліпий. Тому що тебе не чіпали бестії.

— Щось не так? — запитав Дієго. — У тебе раптом став такий вираз обличчя.

— Усе чудово, Дієго! Де там твої булочки?

— Мої чи все-таки пекаря?

Регочучи, вони вирушили набережною в бік кав’ярні. А потім пішли в пасаж і накупили всілякого, і Дієго заради жарту купив їй мереживний зонтик, а сама Іман, на свій подив, купила спідницю. Червону атласну спідницю, зовсім не Шпильчину річ, але їй захотілося. Зрештою, платню теж треба кудись витрачати, га? І потім вона залишила Дієго розглядати шкіряні ремені, а сама зайшла в магазин білизни, щоб купити дружині Сліпого, Терезі, замовлені нею спідні сорочки. І тамтешня продавчиня, чарівна пані років сорока, дуже плавно і лагідно впарила Шпильці абсолютно невимовний набір привізної з далеких країн білизни, що складається з одних суцільних мережив і стрічок, несподівано чорних і червоних. Власне, тільки тому вона його й купила, через червоні стрічки. Щоб одягнути під червону спідницю.

І таверна, в якій вони обідали, була вища за всі похвали, Шпилька наїлася досхочу. А Дієго найняв яхту, малесенький човник під вузьким трикутним вітрилом, і човняр катав їх бухтою, хвацько закладаючи галси, розповідав історії про місто і так хитро мружився на них, ніби щось знав.

А потім вони нарешті повернулися в готель, навантажені пакунками та враженнями.

— Так, Шпилько, — сказав Шторм діловим тоном, — до початку вистави у нас є ще півтори години. Ти будеш готова о пів на сьому?

— Ну звісно, — усміхнулася Іман. — Умию обличчя, одягну форму і можемо йти.

— Форму? Ну ні-і-і! Форму одягну я, я її так рідко ношу, — усміхнувся Шторм у відповідь, — а ти одягни нову спідницю, добре? У мене буде найкрасивіша супутниця в усьому цьому клятому Кадіші! — і раптом узяв її руку, підніс до губ і поцілував. — Зайду за годину?

— Звісно, чіф, — пролепетала Іман автоматично.

Боже мій! І клятий готель називається «Здійснена мрія», га? Прямо все одне до одного, Шпилько! Не дарма ти вісім днів здихала в сідлі, га? Від передчуття у неї ніби гальске ігристе вино пузирилося у венах замість крові. Це буде наприголомшливіший день, найприголомшливіший вечір і найнеймовірніша ніч! Так? Так же, Шпилько? І більше ти ні про кого не думатимеш, правильно?

Звісно, вона одягла нову білизну, червону спідницю і білосніжну батистову сорочку, і заплела волосся у щось таке з претензією, і мазнула на шию краплю трояндової олії. Якщо подумати, востаннє вона так вбиралася для Даніеля. Але думати про Даніеля вона не стала. Вона взагалі не буде ні про кого думати, крім Дієго Шторма, зрозуміло?

У двері постукали.

— Добрий вечір, Іман, — сказав найкрасивіший чоловік у світі, усміхаючись їй. — Лілії тут не ростуть, але троянда, мені здається, підійде не гірше, — і вставив їй у волосся червону троянду.

І замість того, щоб піти в театр, як порядна афсарська… ну, скажімо, жінка, Іман поклала руку йому на шию і притягнула до себе. І його язик у неї в роті був нічим не гірший, ніж тоді біля намету мейстрів сто сорок шостого.

Він притягнув її до себе, притиснув, зминаючи батист сорочки та атлас спідниці на сідницях. І Іман не могла б точно сказати, хто кого вштовхнув у кімнату. Шторм підхопив її і посадив на столик прямо біля дверей, долоні його пірнули під червону спідницю, задерши її до талії. Іман розвела коліна й обхопила його ногами, а руки її швидко і чітко впоралися з пряжкою афсарського ременя. Дієго не морочився розстібанням, він рвонув її сорочку вгору, аж затріщали шви, і накрив її груди долонями, стиснув і тут же відпустив, руки ковзнули вниз. Іман потягнула вгору його туніку, він роздратовано хмикнув, стягуючи її, а Іман нарешті торкнулася его шкіри і зробила те, про що так мріяла — гладила його груди, і руки, і спину, танула в його обіймах, як віск.

Дієго не очікував зустріти під спідницею все це мереживне божевілля, і, може, за інших обставин воно б його і порадувало, але зараз воно явно було не до ладу. І він не став розбиратися, як там усе влаштовано, він просто вхопився за що припало і рвонув, і мереживо жалібно затріщало, а потім підбитим птахом полетіло кудись убік. Іман упоралася з ґудзиками на формених бриджах і запустила руку під сіре сукно. І тоді він нарешті відпустив її губи, щоб застогнати.

А потім він узяв її різким, сильним рухом, ударом, що пронизав, здається, до самого горла. Іман скрикнула і подалася вперед, назустріч цьому удару.

— Так… так, Дієго…

Він рухався так, ніби бився, у такому дикому ритмі, з таким напором і пристрастю. Він просто брав її без усяких хитрощів і прелюдій, але вона так хотіла його, що вони були абсолютно не потрібні. Вона стискала його стегнами, стискала руками, підставляла обличчя і шию його обпікаючим губам і скрикувала ледь чутно, і стогнала, а він ловив її стогони губами. І це тривало, і тривало, і вона ніби піднімалася на хвилі вище й вище, а потім рухнула вниз. Господи, як вона кінчила!

— Дієго, — застогнала вона, — о боже…

— Де твоє кляте ліжко, — прохрипів Шторм.

— Я… не знаю… 

— Іди сюди! — і підхопив її, однією рукою притискаючи до грудей, іншою під сідниці, зробив три кроки й обрушився на ліжко, перекатився, накриваючи її собою, знову набрав цей дикий ритм, і ще, ще, ще… І нарешті застогнав, вигнувся, кінчив. Піднявся над нею, і Іман побачила його обличчя, красиве, бісівськи красиве обличчя, таке… Не описати. Йому було добре, ось що. Це було обличчя людини, якій добре.

— Іман, — прошепотів Дієго, — Ти просто… Ти… Чорт, це так… Я не знаю, що сказати, Іман.

Скажи, що кохаєш мене, Шторме! Скажи, що мріяв про це з першого дня, як побачив! Скажи, що тепер ми завжди будемо разом!

Звісно, нічого такого він не сказав. Просто скотився з неї, притиснув її до грудей, уткнувся обличчям їй у волосся. Вона лежала в його обіймах і з жахом думала, що того ейфоричного щастя, яке вона очікувала відчути, вона не відчувала. Хороший, кайфовий, але звичайний секс. Красивий, добрий, веселий і надійний чоловік. Але де ж ось це? Те, заради чого вона так хотіла опинитися з ним у ліжку? Де це безумовне, всепереможне щастя, яке зітре все погане в її житті? Його не було.