Раді Вас бачити!

Ох, як вони раді її бачити! Обійми, компліменти, радісні вигуки: вип’ємо! І саме в той момент, коли Іман розслабилася і радіє зустрічі, саме тоді, коли вона просто одна із мейстрів штандарта, саме тоді, коли вона вже переконала себе, що все нормально… Так ось, саме тоді з намету виходить Даніель.

П’ять років позначилися на ньому, звісно, але не надто. Він, як і раніше, гарний собою, просто став якимось мудрішим на вигляд. Таким справжнім чоловіком, як, власне, їй і подобаються зараз, адже він десь ровесник Шторма і Рися. Вона дивиться на нього, і час ніби зупиняється. Губи, ямочки на щоках. Дрібні зморшки в куточках очей. Химерно заплетене волосся, голені скроні — він завжди вдавав із себе герреро, навіть тренувався з ними.

— Шпилько! Бути не може! — і усмішка, від якої вона божеволіла.

— Привіт, Даніелю, — сказала Іман і внутрішньо поморщилася: голос звучав як незмазане колесо, наче вона все ще у нього в полоні, наче їй важко сказати йому просте «привіт», наче ці п’ять років унесло вітром, як пісок.

— Якими вітрами? Боже, я так радий тебе бачити! Якраз думав, хто б скрасив мені сьогоднішню нічку, га? — і розреготався, сволота.

Іман щосили усміхається, але, мабуть, виходить у неї поганенько.

— Ти так покрасившала, Шпилько! Мабуть, і навчилася чогось нового у дикому-то штандарті! А мені казали, та я не повірив! Підемо?

Господи, як відповісти йому? Що йому сказати? «Гори в пеклі, покидьку»? «Я не розумію, що ти верзеш, Даніелю»? Просто промовчати? Піти? А він піде за тобою на очах у мейстрів. І залишитися теж неможливо, адже він так і базікає при всіх, ніби не було ніяких п’яти років, ніби вона буквально сьогодні вранці відсмоктувала йому за зброярнею! І вона відчула, як безсилі злі сльози підступають звідкись із глибини, і це було так жахливо, так ганебно й огидно… І раптом!

— Іман, люба, я тебе загубив, — сказав Шторм у неї за спиною і поклав долоні їй на плечі. — Це твої колишні мейстри, так? Вітаю! Я Дієго Шторм.

Мейстри це вже зрозуміли, до того ж зрозуміли недвозначно. Очі у них стали як у пугачів, величезні й круглі, і вони почали кивати і вітатися, як сполохані кури.

— Тобі хочеться ще посидіти зі своїми друзями, Іман? Чи підемо спати?

— Підемо, — видавила Іман.

— Доброї ночі, мейстри! — сказав Шторм, пригорнув Іман до себе, обійняв і повів проходом у бік тимчасового намету.

І Іман прямо шкірою відчула шок, який вони пережили. Усі, власне і мерзотник Даніель також.

— Я тебе зараз підніму і закружляю, зрозуміла? Смійся і поцілуй мене, — сказав Шторм пошепки і негайно підхопив, закружляв, розсміявся, і вона теж засміялася і нахилилася його поцілувати. І поцілувала. І він відповів.

Господи, чому? Чому їхній перший поцілунок відбувається ось так? Не як поцілунок, а як вистава для мейстрів сто сорок шостого штандарта? Чому?

Він опустив її, не перериваючи поцілунку. Дієго Шторм цілувався так, як і має цілуватися найкращий чоловік у світі. Це було так, що Іман буквально забула, де вона, що відбувається і взагалі… І він пригортав її до грудей, і цілував, і у неї подих перехопило, руки ковзнули йому на шию, і… Поцілунок перервався.

— Ходімо, — тихо сказав Шторм. Відпустив її, узяв за руку, переплітаючи пальці, і вони пішли, остаточно зникнувши з очей здивованих мейстрів.

І мовчки пройшли ще кілька ярдів. І зупинилися, Шторм зупинився.

— Я ж вгадав?

— Так, — видихнула Іман, щосили заганяючи сльози назад у глибину, під Шпильчину нахабну колючу броню. — Дякую, Дієго!

— Хто він, цей солодкавий? Твій колишній?

— Так.

— За язиком він не стежить, варто зауважити. Я б дав йому кілька порад, прямо в пику дав би, якщо ти не проти.

— Плювати на нього! І на них на всіх! Давай поїдемо? Зараз поїдемо, уже скоро світатиме.

— Давай знаєш що? Підемо в намет, вип’ємо рому і поговоримо. Сліпий дрихне, я, як ти знаєш, сплю дуже мало, тож ми можемо поговорити, Шпилько.

— Про що?

Про що, господи, розмовляти? Яка ти була дурепа тоді? Чи яка дурепа зараз поперлася вітатися?

— Про що захочеш, — і обійняв її, так ніжно обійняв, м’яко, погладив по голові. — Про що ти захочеш поговорити.

Тієї ночі вона дійсно розповіла Шторму про Даніеля, а він її вислухав. І все, більше нічого не було. Потрясіння, яке вона пережила і яке розпалило старі рани, викинуло у неї з голови романтичні думки, навіть неперевершений Шторм не впорався зі спогадами та болем. Вранці вони поїхали далі, спілкувалися як раніше і ночували в сто п’ятдесят третьому, потім у сто шістдесят четвертому, а потім…

До сто сімдесят сьомого вони не дотягнули, заночували в сто сімдесят п’ятому. Табір цей розташований на пагорбі, з якого відкривається приголомшливий краєвид на навколишні долини. Іман стояла біля конов’язі і дивилася на захід сонця. Завтра вони приїдуть і зустрінуться з першим уцілілим, кабо Феліпе Діасом, п’ятдесяти п’яти років. Шпилька в глибині душі підозрювала, що цей Феліпе знає про своє виживання не більше за неї, а то й менше. Але треба було перевірити, переконатися, що вона нічого не упускає. Що ж там насправді сталося? Вона вважала, що справа в бестіях. Вони її не чіпали. І перевіряти треба було бестій, але якось інакше перевіряти, по-розумному, а не лізти в саму гущу. Нехай вони зараз перевірять тих, хто вижив, але потім обов’язково повернуться, і вона вмовить Шторма і Рися дозволити їй перевірити бестію. Повинен же бути спосіб? Нехай заженуть її або поранять. Шпилька хоче підійти до тварюки впритул, подивитися зблизька, зрозуміти.

— Привіт, Шпилько, — сказав Дієго, підходячи.

— Привіт, чіф.

— Милуєшся заходом сонця?

— Розмірковую про тих, хто вижив.

— Завтра і подивимося, в чому там справа.

— Навряд чи ми дізнаємося відповідь, Дієго. Швидше, він нічого не знає про це, так само як і я.

— У нас є козир у рукаві, Іман.

— Козир?

— Старий сварливий сліпий козир, — усміхнувся Шторм. — Упевнений, у нього є пара трюків на такий випадок. Ну, чого ти скорчила таке обличчя? Я чіф штандарта, невже ти думаєш, що я не знаю, хто у мене магістр?

— Тобі Рись сказав?

— Мені Сліпий сказав. Сказав: або я тебе полікую протизаконно, або дам стекти кров’ю, сам, мовляв, вибирай.

— І що ти вибрав?

— Стекти кров’ю, звісно, — фиркнув Дієго.

Іман, для людини, яка намагається розплутати дивну таємницю, ти дивовижно тупиш!

— А хто ще знає?

— Якщо хто й знає, то Рись це контролює. Треба, до речі, не забути купити йому копченого тунця, Енріке обожнює мохаму. Ти любиш мохаму?

— Не дуже.

— Підемо до Великого, на нас чекає афсарська вечеря. Перепілки!

Іман усміхнулася і взяла Дієго під запропоновану руку. Він дуже доброзичливий, веселий, галантний, такий хороший-хороший! І цілується як бог, зрозуміло. Чорт, через клятого Даніеля вона втратила можливість цей поцілунок розвинути! Але вона обов’язково повернеться до цього питання, обов’язково. До того як з ним познайомитися, Іман вважала його абсолютним героєм, таким далеким і холодним. А зараз, пізнавши його ближче, зрозуміла, що він насправді дуже добра людина, надійна, тепла, і при всьому його героїзмі у нього є свої людські слабкості, ось як значок Червоного Едуардо. Хіба можна порівняти його з Рисем? З розумним, небезпечним, жорстким Рисем, людиною без слабкостей? Але чому тоді вона весь час їх порівнює? І чому у неї біжать по спині мурахи від самих лише думок про Рися? Що, дідько забирай, у ньому такого? Він їй навіть не подобається! Просто… Та не бреши, Шпилько! Ти його все ще хочеш, хочеш шалено, так? Ну й начхати! Завтра вони поговорять із Феліпе Діасом і поїдуть далі, до океану. І за ці два дні ти повинна будеш спокусити Шторма, дорога Іман! І викинути клятого Рися із голови!

— Кабо Діас?

— Так, це я, мейстри. Чим можу допомогти?

Дієго залишився з афсарами сто сімдесят сьомого, щоб не викликати непотрібних питань, говорити з уцілілим вирушили Шпилька і Сліпий.

— Я магістр сто сімнадцятого Хуан Альвієро, це мій стрілець металом Іман Бланко. Ми хочемо поговорить з тобою, кабо.

— Не зовсім розумію, про що?

— Про те, що з тобою сталося вісімнадцять років тому, Феліпе. Про те, як тебе поранив нобль.

Феліпе Діас, суворий, квадратний, сивий герреро, з важким поглядом з-під насуплених брів, похитав головою:

— Ноблі ранили мене разів двадцять, тож вам доведеться якось уточнити.

— Ми про той раз, коли ти знепритомнів у бою, — сказав Сліпий, дивлячись на кабо таким же важким поглядом.

— І вижив серед бестій, — сказала Іман.

Феліпе пожував губами, наче вирішуючи, що сказати, а потім обережно запитав:

— І що?

— Справа в тому, — сказала Іман, — що зі мною сталося точно те ж саме. Мене поранив нобль, я відключилася і вижила серед бестій. А це, сеньйоре Феліпе, абсолютно ненормально, згоден?

— Ось як. — Феліпе кивнув, здається, якимось своїм думкам. — Ну так, це ненормально, мейстере. Але не розумію, про що тут говорити?

— Що ти пам’ятаєш? Що знаєш? Чому бестії нас не чіпали?

— Не маю уявлення. Меня дістав нобль, і я рухнув, пам’ятаю, серед тварючих трупів рухнув, горілиць, і потім відключився. Більше нічого не пам’ятаю аж до моменту, поки не опритомнів на руках у лікаря. Про те, що мене не чіпали тварюки, подумав уже значно пізніше.

— Подумав і що?

Він знову пожував губами і продовжив:

— Ти й сама це зробила, так? Торкнулася бестії?

Торкнулася?!

— Ні, — Іман похитала головою. — Я спробувала просто до неї підійти, але не вийшло.

— Я підійшов. Вона була сильно поранена, гарчала, вищиряла зуби, але не стрибнула. Я торкнувся бестії лівою рукою. І, як бачиш, залишився цілий.

— І що?! Що сталося?

— Нічого. Я ніби торкнувся собаки. Помацав, а потім відрубав їй голову.

— І ти не намагався щось дізнатися? З кимось поговорити?

— Ти, мейстере, ще дуже молода, ти не розумієш ось чого. Якщо я з кимось про це поговорю, то що зі мною буде? Чи не прийде до мене суворий блюститель закону про магію? Бо якщо я вижив серед бестій і якщо мене не чіпають бестії, то зі мною щось не так. І з тобою. І я не хочу знати, чи може це «не так» привести мене до підземель Конгрегації. І якщо ти не дурна, мейстере, то повернешся у свій штандарт і мовчатимеш до кінця своїх днів. Я говорю з тобою тільки тому, що ти в тому ж становищі, що й я. Так ось, їдь назад.

— Ти знаєш, що є ще такі, як ми? Ті, хто вижив?

— Не знав і знати не хочу. Я розповів тобі все, і закінчимо на цьому. Я вас не знаю, ви не знаєте мене, хорошого дня, мейстри! — він коротко за статутом вклонився, розвернувся і зник між наметами.

***

— Торкнутися бестії! Я повинна це зробити!

— З глузду з’їхала?! — обурився Шторм.

— Вона права, — сказав Сліпий, — але перш ніж ми повернемося і зможемо це перевірити, треба поговорити з другим вцілілим.

— Так, звісно. Звісно. Ми поговоримо з ним через два дні.

***

Дупа вже навіть не болить, вона просто її не відчуває. Сонце сідає за пагорби. Попереду погойдується в сідлі Дієго Шторм, і це видовище її втішає, незважаючи на те, що його краса прихована мішкуватою дорожньою тунікою і широким капелюхом. Другий день добігає кінця, а ти, Іман, не виконала своєї обіцянки й не спокусила його. Ну, тому що якось усе не складається, ось чому. Ага, а з Рисем, значить, склалося? З Рисем усе взагалі було інакше, Рись сам… Ну звісно, а ти ні до чого? Все, не гризи себе, Шпилько. Всьому свій час.

— Сеньйори, — сказав Дієго, обернувшись, — що б ми не почули від вцілілого мейстра, навряд чи воно вимагатиме від нас якихось блискавичних дій. І тому, хоч наші дупи і будуть дуже проти, я пропоную проїхатися завтра до самого Кадіша, поглянути на океан і переночувати в пристойному готелі. Жах як хочеться прогулятися набережною, смачно поїсти і дещо прикупити. Що скажете?

— Звісно, чіф, — сказала Іман і усміхнулася. Океан вона досі не бачила, та й перспектива прогулятися набережною зі Штормом її дуже радувала.

— Боже, Дієго, ти наче в Кадіші ніколи не був! Тягтися туди, потім назад, втрачати ще два дні! Вам, юнцям, аби тільки розважатися!

— Мені тридцять два роки, Сліпий, я вже давно не юнець, — хохотнув Шторм. — Якщо для тебе цей план не годиться, ти завжди можеш позловживати гостинністю двісті третього і дочекатися нас там. Поїдемо вдвох, Шпилько?

— Із задоволенням, Шторме.

— Скажи краще, старий сварливцю, чи далеко ще їхати?

— Якщо я правильно читаю кляту карту, то он той поворот і є з’їзд до табору двісті третього.

— Тут навіть повітря інше, так? Пахне океаном!

— Господи, Шторме! До океану двадцять миль! Втихомирся!

І вони продовжували свій шлях, посміюючись і підколюючи один одного.