Раді Вас бачити!

Розділ 13 Блиск сліз та діамантів

Туман тихо осідав по моїм щокам, перетворюючись на сльози. Біла димка навкруги хазяйки цвинтаря почорніла. Ще мить, і вона зникне, навічно залишивши мене без відповідей та забравши можливість з’ясувати правду.

— Стійте! – відчайдушно закричала я, — Нам не потрібна ніяка сила! Ми прийшли за правдою!

— Знання, це теж сила, – знизала вона плечима. Її образ повільно розповзався темними акварельними плямами по білому полотну туману.

— Ми вже бачилися, — прошепотіла Белла, дивлячись на неї, — Я знаю вашу історію. Здається, пані це зацікавило, бо її контури знову стали чіткими.

— Колись ви були нареченою, що чекала коханого з довго плавання. Але замість весілля — похорон порожньої труни. З того дня ви не покинули кладовище. Люди кажуть, що ваша душа не змогла піти, бо серце залишилось тут, в місті мертвих, між статуями, надгробками і пелюстками троянд. Ви не страшна, хоч і приховуєте своє обличчя. Я знаю — ви співчутлива. Ви несете пам’ять про тих, кого забрав час.

— Арабелла Ле’Гардіа. Звичайно, я тебе пам’ятаю, — прошепотів дух, — Я всіх вас пам’ятаю. Ти також втратила свого моряка та просила забрати біль. Я не допомогла тобі.

— І за це я вам дуже вдячна, — кивнула Відьма.

Я високого підняла бров, пильно поглянувши на відьму. Дивно, що дух відмовився допомогти відьмі. Чи платня виявилася зависокою для Арабелли?

— Чому ти знову до мене прийшла? Двічі я не пропоную, — прошелестіла хазяйка.

— Вона така ж, як і ми, — кивнула в мою сторону Белла, — Наречена, яку з коханим розлучила Смерть. Іронія долі: ми стали вдовами, хоча не встигли дати шлюбні обітниці.

Я не могла побачити крізь вуаль, та була впевнена — пані в чорному сумно посміхнулася.

— Що я можу зробити для вас? — зацікавився дух нареченої, — Якщо хазяїн вже запропонував угоду, то вам залишається її виконати — іншого шляху немає. Відьма чи чаклун, що ступає сюди, мусить принести не лише жертву, а й правду свого серця. Я не можу просити чогось іншого. Це не за правилами.

— Він не просив ніякої правди серця, — заперечила я, — Лише повернути викрадені зі склепів прикраси.

— Чому він вирішив, що вони мені потрібні? — з гіркотою в голосі промовила вона, — Колись давно він був зовсім інший. Домовитися з хазяїном кладовища означало прийняти вагу ночі. Його не цікавила мішура. Тут кожна могила — сторінка книги, написаної кров’ю і тишею. Головне, це пам’ять, а не безглузді брязкальця.

— Гадаю, для нього це стало справою честі. Один з обікрадених склепів був ваш, — нагадала Белла.

Хвилину чи дві, пані в чорному мовчки колихала букет, ніби мале дитя. Зашурхотівши подолом довгої сукні, вона почала кружляти, вальсуючи в танці під мовчазний акомпанемент туману. Партером їй слугував букет з чорних троянд. Чорна вуаль розвивалася кажанячим крилом і я зловила себе не думці, що боюся побачити обличчя, що ховається під нею. І ось тепер, я його почула! Шепіт. Пронизливий шепіт, який линув крізь туман сотнями голосів. Замість слів він осідав краплями вечірнього туману на її вуалі та чорних пелюстках.

— Мої мешканці не мовчазні. Вони шепочуть у темряві, і їхні голоси — мої крила, — ніби прочитавши думки, сказала хазяйка цвинтаря.

Ми здивовано переглянулися з Беллою, але вирішили почекати. Як і її мертвий брат, чорна пані беззвучно спілкувалася з кимось невидимим. Перемовини були напружені, це відчувалося в повітрі. Крізь тишу краєм вуха можна було вихопити окремі слова, які не складалися в речення.

— Я згодна вас вислухати, — нарешті зробила вона висновок, — Але попереджаю, відьми — угода зі мною, це не дарунок, а вузол, що тягне душу вниз. Брами Смерті відчиняються лише тим, хто знає ціну темряви.

Обережно поглянувши на Беллу, я пригадала її вимогу спочатку думати, а потім відкривати рота.

— Для вас не секрет, хто я насправді, — обережно почала я свою розповідь, — І мабуть, цікаво — чому мій вигляд, дещо відрізняється від сутності?

— Мої мертві очі бачать крізь кістки й камінь, крізь закляття й обман, — спокійно відповіла вона, — Навіщо відьмі одягати личину, знає лише сама відьма.

— Мені соромно приходити до вас в такому вигляді, та іншого вибору не існує, — продовжила я, — Мене кинули за грати, звинувативши у вбивстві коханого.

— Хто це зробив? – прохолодно спитав дух.

— Його матір, — відрізала я.

— Любов матері приймає різні форми, — похитала головою пані в чорному, крадькома кивши погляд на Беллу, — Сама я не встигла нею стати, поки була живою, та після смерті бачила багато матерів. Вони несли мені свої сльози.

— Я не винна! — не витримала я, — Мене підло отруїли, обманули і підставили! Я хочу очистити своє ім’я та знайти вбивцю мого чоловіка!

Туман навкруги неї став густішим. Хазяйка стояла в кількох кроках від мене, і вже вмить була так близько, що я відчула тонкий аромат троянд змішаний з землянистим запахом тліну. Дух наблизився до мене майже впритул і прошепотів:

— Я знаю, про що ви розмовляли з моїм братом. Він хоче коштовності? Він їх отримає! Але мені не цікавить холодне золото та бездушні камінці. Найвища цінність — справжній символ кохання. Віддай мені його. Я хочу ще раз відчути цей смак.

— Який символ? — не зрозуміла я, ледь стримуючись, щоб не відсторонитися від моторошного духа. Від пані в чорному йшов такий крижаний холод, що в мене з вуст пішла пара.

— Твій коханий дещо подарував тобі. Ця річ зараз тут, у моїх володіннях, — прошепотіла вона, — Віддай мені її, і вважай — ми домовилися.

Я поспіхом зняла поясну сумку та витрусила на землю всі прикраси, які встигла забрати з палацу. На мокрій від туману землі заблищали обрамлені в золото самоцвіти.

— Що могло бути символом кохання на її думку? — юрбилися думки в голові, — Обручка з блакитним, як сльоза русалки, сапфіром? Ні, навряд чи. Це його мати обирала. Вона мені ніколи не подобалася. Сережки з зеленими смарагдами під колір моїх очей? Браслети з полум’яними рубінами? Підвіски з червоної шпінелі? Може, кольє з діамантами та перлами? Що саме вона хоче? Всі коштовності подарував мені Алкі.

— Беріть, що забажаєте. Мені нічого не потрібно! Тільки правда! – гучно видихнула я.

Белла схвильоване округлила очі, але промовчала. Пані притримала поділ сукні, обережно нахилилася та провела рукою над прикрасами. По вологій землі розрослися візерунки інія, сплітаючись в дивакуваті орнаменти. Зелена трава миттєво покрилася білою помороззю. Хазяйка задумалась, та обережно витягла з купки прикрас кулон з дрібним чорним діамантом. Його перший подарунок. Алкі зняв його зі своїй шиї в нашу першу зустріч.

— Ти впевнена, що згодна з ним проститися? — тихо спитала вона, — Якщо я його заберу, то це назавжди.

Я мовчки кивнула. Крихітний, схожий на шматок полірованого вугілля камінчик в її руці хитався на тоненькому золотому ланцюжку. Чи потрібні мені золото та самоцвіти? Авжеж, ні. Якби це допомогло дізнатися правду, я жбурнула би весь цей непотріб в море без роздумів.

— Достойна платня, — кивнула вона.

Пані відкинула з обличчя темну вуаль і витерла блискучу сльозу мереживною хустинкою. Останні промені сонця розрізали туман, насичуючи її сльози своїм світлом. Через це здалося, ніби вони були з чистого золота. Белла перелякано скрикнула. Затуливши рот рукою, я до крові вкусила її, щоб не зробити те саме. З-під вуалі на мене дивилося моє власне обличчя. Справжнє, а не маска подарована Ілсе.

Я ніби дивилася в чорне дзеркало, яке гротескно викривило всі риси обличчя, залишивши на ньому відбиток глибокої жалоби. Яскраво-зелені очі поблякли, втративши свою запальну іскру, щоки запали, перетворивши обличчя на череп обтягнутий блідою, майже сірою, шкірою, а ніс загострився і став схожий на воронячий дзьоб. Пані в чорному зробила вигляд, що не помітила нашої реакції. Вона піднесла до обличчя камінець на ланцюжку та пильно його роздивилася.

— Я хочу знати, для кого хазяїн добув отруту, — задихаючись від побаченого, промовила я.

— Це мені не відомо. Я не приймаю участі в актах єресі, — високомірно відповіла вона, не відводячи зачарованого погляду від кулона.

— Добре, спробуємо з іншої сторони, — стримано промовила я, стиснувши руку в кулак, — Ви знаєте хто вбив мого коханого?

— Відповіді тут, зовсім поруч, — прошепотіла хазяйка кладовища, — Йдіть на спів сирен. Сім кольорів вкажуть шлях до світла.

Дивитися на своє обличчя в дзеркалі смерті лякало більше, ніж можна подумати. Та наймоторошніше чекало попереду. Пані розкрила свої бліді вуста, поклала на почорнілий язик кулон з діамантом і з насолодою проковтнула його, ніби це були найсмачніші ласощі.

Десь в глибині мене обірвалася тонка нитка, що тримала все докупи. Вона жалібно задзвеніла в останній раз і луснула, як струна скрипки. Я схопилася за серце. В очах затанцювали зірки, голова пішла обертом. Не в змозі витримати, я схилилася на одне коліно, впавши на замерзлу землю.

— У вас залишилося мало часу, — дивлячись на мене, співчутливо прошепотіла пані в чорному, — Я відволічу їх, та вічно водити за ніс не зможу.

Можливо, я не надовго втратила свідомість. Вставати зовсім не хотілося. В душі було так холодно і порожньо, ніби разом з кулоном я віддала дещо більше – частину себе. Пані в чорному пішла так само тихо, як і її брат. Белла несамовита трясла мене за плечі, воліючи привести до тями.

Земля піді мною глухо та ритмічно вібрувала. Вершників ще не було видно, але, судячи з тупоту коней, вони прямували цвинтарем. Якось багато галасу для вечірньої варти. Вочевидь, Белла також так вважала.

— Швидше! Нам треба вшиватись! – схвильовано шепотіла вона, збираючи коштовності з землі в мою сумку.

Відьма боляче штовхнула мене в бік і скомандувала негайно підіймати дупу з землі. Не про те думали її батьки в молодості. Цій леді треба було відвідувати бійцівський клуб, а не чаклунству вчитися. Такий талант пропадає.

— А-а-а, не треба більше стусанів, — заскиглила я, побачивши, що жінка підняла руку для наступного удару, — Куди йти? Вона ж нічого не сказала!

— Тобі вуха позакладало? Спів сирени! — захоплено вигукнула відьма.

— Сирени — ж це морські діви? Їх ще русалками називають, — я примружила очі, — І що з того? В Пенефорісі з кожної вбиральні визирають їх довгі хвости.

— Який склеп ти бачила відкритим? – грізно вигукнула вона, нашвидкуруч закривши ворота родинного поховання.

— З білого мармуру, орнаментом блакитної емалі та .. – почала я і осіклася.

— Русалками, — посміхнулася Белла, — Хоча, русалки і сирени з погляду міфології не одне й те саме, але збіг цікавий. Його треба перевірити.

— Чому ти гадаєш, що то ті самі русалки? – пожвавіла я.

— Вона — хазяйка кладовища, хранителька пам’яті міста мертвих. Для неї не секрет якою дорогою ми йшли, що бачили і з ким розмовляли. Такий владний дух на став би морочити голову порожніми фразами. Вона попросила платню і отримала її, — прошепотіла жінка, прямуючи до мене, — Де був той склеп?

— І чого я одразу в нього не зазирнула, хоча б з цікавості? — прошепотіла я.

— Бо ти порядна людина, наскільки відьма взагалі може бути порядною, — кивнула мені Белла і подала руку.

— Йди до біса, — я скривилася, як від зубного болю, — Два квартали прямо, потім наліво, і він стояв по правій стороні. Там ще пересохлий фонтан поруч, тож складно не помітити. А до чого сім кольорів? Вона теж про них згадувала.

— Не знаю, на місці розберемося. Веди, — скомандувала жінка, допомагаючи мені підвестися.

— Стривай, — прошепотіла я поглянувши на землю.

Серед побілілої від інею трави лежали чорні трояндові пелюстки. Я підняла один, потім другий і здивовано глянула на відьму.

— Може, це як з хлібними крихтами? Як гадаєш? – прошепотіла я.

Жінка округлила очі і посвітила на землю масляним ліхтарем. Вони вели за ріг склепу, гублячись в темряві. Не гаючи часу, я застібнула сумку, вихопила у здивованої Белли ліхтар і попрямувала по доріжці з чорних пелюстків.