Раді Вас бачити!

Розділ 1. Гра з масками

Десь далеко били монастирські дзвони, сповіщаючи південне місто про початок нового дня. Ранковий вологий весняний холод пробирав до кісток, закрадаючись в саме серце. На диво, його крижані обійми виявилися корисними. Коли ти замерзаєш, то всі інші думки крижаніють разом з тілом. Біль та відчай відступають, а ти можеш думати лише про одне – як не померти в цій темній камері.

Близькість моря відчувалося навіть тут, за міцними стінами тюремного замку. Волога з повітря збиралася на жовтому каменю стін та цівками стікала на брудну, притрушену старим сіном підлогу. Якщо хтось думає, що королівські каземати відрізняються від будь-яких інших, то він жорстоко помиляється. Не те, щоб я знала багато подібних місць, але в простого народу слово «королівський», в якому б контексті воно не вживалося, чомусь асоціюються лише з коштовностями, золотом та розкішшю. Так ось, можу запевнити, що сталева діва тут не з золота, а диба не обтягнута розшитою діамантами парчею. Слава богині, поки мала можливість тільки краєм ока побачити ці шедеври технічної думки. Час грає не на мою користь. Все ще може бути попереду..

Сталеві двері скрипнули, відволікаючи мене з сумних думок про бентежне життя, і пролунав бас тюремщика:

- Підйом, відьмо. До тебе візитер.

- Не може бути! Ти вижив і повернувся за мною! – ледь втрималася я від крику.

В темному дверному отвору з’явилася темна фігура в каптурі і десь глибоко заблищав промінь надії. Якщо він вижив, то не може мене тут покинути. Просто не має такого права.

- Ти гарно попрацювала, щоб цього не сталося, клята відьма, - смачно сплюнув дебелий вартовий на брудну засалену підлогу.

Чоловік зробив пару кроків, відкинувши сірий каптур. Ледь спалахнувши, проблиск надії зник. На білу шкіру візитера впали бляклі промені світла, які не без труда пробивалися крізь решітку на вікні. В мене опустилися руки.

- Авжеж, це ти Ілсе, - прошепотіла я, - Яка ж я дурепа. Ніхто не може вижити, коли шмат скелі зносить тебе в прірву.

Хлопець прибрав з чола смоляне волосся і мовчки поглянув на вартового. Той коротко кивнув і зачинив за собою двері тюремної камери. Як тільки ми залишилося на самоті, Ілсе схопив мої захололі руки та швидко зашепотів:

- Нічого не бійся. Матінка з Адель вже працюють над твоїм звільненням.

- Яка з цього користь? – спалахнула я, - Вів’єн в будь-якому разі відправить мене на вогнище. Їй вистачило би і меншого приводу, а тут подарунок долі - смерть улюбленого синочка!

- Тихіше, тихіше, - благав він, затуляючи мені рота рукою, - Не все ще втрачено. В нас є беззаперечні свідчення, що не твоя магія призвела до загибелі принца.

- Візниця наважився заговорити? – не повірила я, і одразу спохмурніла, - Немає сенсу чекати від нього правди. Він служить королю і не дасть свідчення на мою користь.

- Так би і сталося, якщо б королева Вів’єн встигла накласти на нього свої руки. Але ми були швидшими, тому шанс є.

- Він у матінки? Вона його розговорила? – вигукнула я.

- Вона і мертвих може розговорити. Ти ж знаєш її можливості, - криво усміхнувся Ілсе.

Мені було не до сміху. Матінка може і має не аби яку владу над померлими, проте страх перед владою - велика проблема. Простий народ ліпше злякається розгніваного королівського лицаря, ніж привида чи старих кісток, які вирішили прогулятися по його вітальні. Такі вже часи.

Про справжню магію забули і більше не вважаються загрозою. Більшість відьом давно сховалися за сірими каптурами, які подарувала їм нова віра в яснооку богиню. Демони покинули наш світ, не витримавши боротьби з силами світла, а інших стародавніх міфічних створінь можна зустріти в зовсім віддалених безлюдних місцях.

Натомість, світ заполонили всюдисущі алхіміки з їх еліксирами та пентаклями, механіки, які роблять все нові й нові машини для мануфактур та заводів, і лише королівська влада, як була основною силою, так і залишилася. Король помер, хай живе король.

Малих дітей вже не налякати байками про потойбічних істот, а від драконів залишилися тільки згадка у вигляді коштовних барвистих самоцвітів, які насправді не мають до цих величних створінь ніякого відношення. Проте матінка є матінка. Її сивини ховаються багато прихованих талантів та секретів.

- Так, вона така, - прошепотіла я, - То ж мені просто сидіти і чекати коли все вирішиться?

- Ні, - похитав він головою, - Тобі не можна тут залишатися. Якщо ми отримуємо перевагу в суді, то твої шанси дожити до останнього слухання нульові.

- Згодна. Якщо я випадково загину, буде простіше довести мою провину, - покривила я вустами.

Хоч ми з королевою на дух одна одну не переносимо, можу віддати їй належне - в її діях завжди присутня логіка та раціоналізм. Іноді вони відверто перекручені, але краще вже так, ніж як у тюхтія короля. Звичайно - якщо відьма мертва, то і доводити нікому нічого не потрібно. Можливо, за іншими обставинами, ми могли би стати с не. близькими подругами. Так казав Алкі. Але не судилося. Наші стільці завжди знаходилися по різні сторони стола, як і інтереси.

- Королеві не важлива правда. Вона жадає помсти і я в цьому її підтримую, - погодилася я. Сама б спалила власноруч того, хто забрав в мене коханого. Навіть багаття би не знадобилося.

- Слухай уважно, другого шансу у нас не буде. Ззовні на тебе чекає екіпаж. Він відвезе до храму Святої Йовим, де тебе чекатимуть матінка з Адель. Говори їм нічого, окрім правди. Зрозуміла? Вони і так все знають, але важливо, щоб ти нічого не приховувала. Ні в якому разі не виходь з екіпажу, поки тобі не відчинить двері інша чаклунка. Каблучка повинна потрапити до наступного джерела сили. В іншому випадку чари розвіються.

- Ти знущаєшся? Які чари? Я навіть свічку запалити не можу! – ледь втрималася я від крику, - Ти що, забув де ми?

- Як таке можна забути? Після стількох років, я тут майже, як вдома, – покривив вустами юнак.

Він зняв срібну печатку зі своєї руки та одягнув на мій вказівний палець, пошепки промовляючи заклинання.

- Навіщо це? – скривилася я від болю, - Ти гадаєш мені мало тортур? Все одно не спрацює!

Шкіру запекло, ніби замість срібла до пальця доторкнулося розпечене залізо. Моя магія могла б захистити від впливу цього металу, але в стінах тюрми вона не діяла. Стародавній договір між Святим престолом та королівською сім’єю замикав на моїй силі невидимі кайдани. Проте, в Ілсе мабуть був якийсь план. Інакше б він не був настільки впевнений в успіху.

Біль ставав нестерпним. З очей мимоволі полилися гірки сльози. Здавалося, що срібна печатка пропалить мою плоть до кісток. Хлопець все шепотів і шепотів, не зупиняючись не на мить. За дверима почувся приглушений галас та кроки.

- Я наказувала нікого до неї не пускати! – десь далеко репетувала жінка.

- Швидше, милий Ілсе, - прошепотіла я, - До нас йдуть гості.

Від натуги з чола хлопця крупними краплями котився піт. Щоб він не робив, або його замовляння починало діяти, що маловірогідно, або мій палець від срібла перетворився на шмат чорного вугілля. Голова пішла обертом. Я оступилася і, поглянувши в його обличчя, скам’яніла. Сірі сталеві очі Ілсе налились яскравою зеленню, контури обличчя змінилися, ставши більш тонкими та жіночими, а волосся насичувалося кольором розпеченої міді.

- Не розумію. Як ти це робив? – прошепотіла я, торкаючись його нового обличчя, - Що це за магія така?

- Немає часу на балачки, - відрізав він скидаючи з себе одяг, - Швидше перевдягайся, а я займу твоє місце.

Я хотіла одразу заперечити, але з острахом поглянула на себе. Мій зріст точно змінився. З під подола спідниці виступали довгі ступні, корсет стала затісний і тріснув на спині, а на довгому вказівному пальці блищала срібна печатка з білою лілією.

- Досить стовбичити! – гаркнув він.

Його голос змусив мене оговтатися від здивування. В зазвичай м’якому баритону хлопця прорізалися гострі металеві ноти вереску. Цей голос міг належати тільки одній людині у всьому всесвіті – мені.

- Вартовий повинен нам виграти трохи часу, але якщо не встигнемо - то на шибеницю він заради нас не піде. Знімай швидше свої лахміття.

Я поспіхом здерла з себе понівечену сукню. В ній і до цього було важко впізнати дороге, пошите на замовлення вбрання, а моє раптове перетворення зовсім перетворило її на ганчірку. Хлопець, чи ні вже не хлопець, а моя майже точнісінька копія, не відчуваючи сорому схопила їх, та почала на себе натягувати. Коли я спробувала допомогти йому, він відмахувався і тільки благав швидше одягнути його камзол.

Добре, що чоловічий одяг простий. Якщо б мене рятувала жінка, то так швидко передягтися в мене б не вийшло. Я навіть почала заздрити, що його сіра сорочка та штани легко застібнулися на мене і сіли як рідні. Хоча чого «як»? Якщо він став моєю копією, то я – його. Магія дуже дивна річ. Скільки років живу, кожен раз захоплююсь тим, що можуть зробити чари.

- Стій! – раптово для нього вигукнула я, все зрозумівши - Якщо ти - це я, а я - це ти, то якщо в матінки нічого не вийде, то тебе замість мене стратять! Я не можу цього допустити, Ілсе, - перелякано захитала я головою, - Ні, ні, я не така, як вона.

Від мого осяяння про можливий розвиток події, в його погляді нічого не змінилося. Ані краплі страху чи зневіри не промайнуло в зелених очах, які ще хвилину тому належали мені. Він випрямився, гордо піднявши підборіддя, і суворо відповів:

- Тоді вам прийдеться зробити все, щоб цього не сталося. Суд припадає на повню, і трохи часу є. Використай його з розумом.

Мене заціпило. Ну, все стало зрозумілим. Якщо я так з усіма розмовляю, то не дивно, що в мене багато ворогів. М'якше треба бути з людьми, якщо не хочеш, щоб тобі натрусили блювотних трав у чай, чи підставили підніжки, аби провчити.

За дверима почався ґвалт. Здавалося, що пів ринкової площі прийшло подивитися на мою ганьбу і зараз відчайдушно билася в черзі, для того щоб кинути в мене гнилий помідор. Враховуючи, що зараз для помідорів не сезон, то це повинно було бути щось більше важке.

Ілсе ледь встиг зав’язати панчохи на ногах, коли двері відкрилися, і на порозі з’явилася ніхто інший, як королева Вів’єн власною персоною. Опора та надія всіх жінок королівства, найнебезпечніша гадюка, яку бачив цей світ, і моя майбутня свекруха. Принаймні, повинна була нею стати до вчорашнього дня.

Я не здивувалася, не побачивши ніякого натовпу позаду неї. Ця невгамовна жінка хоч і носить титул королеви, але десятьом базарним торговкам могла з легкістю дати фору у сварках та криках. Переляканий вартовий та його старшина тихо маячили за спиною тендітної не молодої жінки в темній, як ніч, атласній сукні.

- Ти! – сказала вона ткнувши в мене пальцем, - Як ти посмів прикриватися печаткою Святого престолу, щоб потрапити до неї у в’язницю?

Поглянувши на срібну, прикрашену білою лілією печатку, в мене закралася здогадка чому спрацювало замовляння Ілсе. В кожному договорі, яким би він не був, існують своє шпарини. Як цей перстень, наприклад. Коли Святий престол робив захист тюремного замку, то не міг не залишити запасний план, про всяк випадок. Ніколи не знаєш коли це знадобиться. Цікава іграшка, треба буде більше про нього дізнатися.

- Не розумію, чому мені тут не можна бути? – оговталася я, пробуючи говорити чужим голосом.

На мій погляд, це виглядало жалюгідно. Зуби мішали язику, горлянка висохла, а голос тремтів. Натомість, Ілсе чудово справлявся зі своєю роллю. Він випрямив спину у прошипів:

- Ти можеш залякати будь-кого, крім мене. Я чиста перед богинею.

- Я ще навіть не починала, - хижо всміхнулася жінка, витягнувши губи в тонку нитку, - Виведіть його і більше нікого не пускайте. Навіть якщо припхається сама голова Святого престолу Леоніда. А ми з пані Маджері поспілкуємося по душам.

- Дідько! Дідько! Дідько! – кричали мої думки, поки вартові вели мене під руки коридорами тюрми, - Бідний Ілсе не готовий до психологічних ігор старої гадини. Він нічого мені не винен і пішов на тортури, а може й на вірну смерть, добровільно. Він цього не заслуговує, а отже я все зроблю, щоб його витягти. І врятувати себе.