Спочатку:
На сторінку книги
Синіх було мало. І йшли ми останніми.
Спочатку було навіть весело — ми жартували, проводжаючи кожного в його групу. Та коли за найчисленнішими жовтими рушили білі, чорні й золоті, а потім — сірі, зелені та червоні, сміх став рідшим.
Я зітхнула з полегшенням, коли поруч із Хейле опинилася Хло.
Кайл, сміючись, припустив, що нас сортували за першою літерою імені.
— Скоріше за рівнем шила в дупі, — кинула я, і товстун пирснув.
Наступним викликали його, і стало вже не до сміху.
Коли хол майже спорожнів, нас залишилася зовсім трішки. З «притулкових» стовбичив лише Мірель, зі знудженим виглядом вивчаючи присутніх. Я теж розглядала обличчя. Зі знайомих залишився лише блондин, якого ми зустріли на тренуванні. Він розслаблено притулився до колони, опустивши повіки. Можна було б подумати, що він спить, проте я б порівняла його б львом.
Колись батьки влаштували нам канікули в Конго, у найбільшому заповіднику світу. Я тоді не могла відвести очей від лева-ватажка. Кей був вражений тим, що полюють левиці, поки лев ледарює. А мене вразило те, як попри зовнішню млявість та байдужість, він помічає все довкола. Як одним рухом лапи зупиняє левенят. Як поворотом голови змушує відступити гієн.
Помаранчевих зібрали швидко. Мірель разом із «левом» розчинилися в їхньому натовпі.
— Невже лише мої лишилися? — виступив із тіні велетень Хорн. — Якось вас забагато.
— Сорок один, і всі твої, — кинув ректор, залишаючи хол. — Розбирайся.
— Я-то розберуся. Дивись, не пошкодуй.
— Не переймайся. Група ж експериментальна. Якщо хоча б один довчиться — вже добре.
Тиша після цих слів стала густішою.
— Злякалися, малеча? — всміхнувся велетень. — Правильно. Більше страху — живіші будете.
Він дав паузі натягнутися.
— Для тих, хто забув або прослухав: я Дерек Хорн. Я не викладач і тим паче не куратор. Ваша група у мене перша і лише тому, що попросив хороший приятель. Але вам щастить — до своїх я більш вимогливий. Тож окрім вранішнього тренування у вас буде ще й вечірнє.
Хтось застогнав. Хорн обвів нас поглядом і знову вишкірився:
— Нічого, вам ще сподобається. В будь-якому випадку чекаю вас о сьомій у залі номер тринадцять. А зараз біжіть на лекції.
— А розклад? — вигукнула смаглява дівчина.
— Розклад? — велетень кліпнув очима, на мить ставши схожим на стривоженого філіна. — У вас на планшеті.
— Планшеті?
— А, точно... Геть забув. Я ж маю їх вам видати... Та де ти в біса! — вилаявся він.
За хвильку в хол, скрипучи та грюкаючи, в’їхав знайомий робот на гусеничному ходу. А може і ні. Хто ж тих роботів розбере?
— А-сім, роздай їм планшети.
Планшети були товстими і зовсім не схожими на сучасні тонкі пластини.
— Що за мотлох? — покрутив пристрій у руці хлопець. І я впізнала в ньому знайомця з гуртожитку.
— Джеку, ви би обережніше з майном Академії, — попередив його Хорн.— Таке більше не роблять.
— Ще б пак. Такому саме час лишитися на смітнику.
— Ще слово — і на смітнику опинитеся ви, — приморозив його Хорн тоном, з якого зникла вся поблажливість.
Джек інстинктивно позадкував.
— Любчику, тобі зайві руки десь потрібні? — гукнув Хорн у порожнечу.
— Мені? — пролунав тонкий дитячий голос, і повітря пішло брижами, складаючись у напівпрозору дитячу фігурку.
— Ні. Гратися будемо ввечері.
Повітря здригнулося, немов зітхнуло, і замість дитини з’явилася чарівна жінка у діловому костюмі.
— Ти обіцяв, — мовила вона і холодно обвела нас поглядом. — Кухня чи темні зали?
— Кухня! — збліднівші, гарячково випалив Джек.
— Що ж, Любчику, оформи йому наряд на дві години. Попрацює-поміркує — може і клепок побільшає.
Образ жінки розпався на пікселі.
— Це?.. – прошепотів збентежено Джек.
— Анісор — великий і всемогутній, — посміхнувся Хорн.
— А?! — кліпнув очима розгублений підліток.
— Труднощі самовизначення. Двісті років, а все ніяк не вирішить: хлопець він чи дівчинка, дорослий чи дитина.
— Але…
— Але це не заважає йому виконувати свої задачі. І ваше виховання одна з них.
— ШІ заборонено використовувати для виховання, — зауважила дівчинка, волосся якої було укладено у коротку модельну стрижку.
— Все так, — кивнув Хорн. — А хто скаже, чому?
— Вони не вміють співчувати, — тихо відповіла я.
— От саме про це вам і слід пам'ятати. Анісор — чудова машина. Але він машина. І якщо ваша корисність для Академії стане нижчою за витрати на ваше навчання, рішення про ваше майбутнє прийматиме саме він. Без вагань і жалю.
В горлі пересохло. У пам’яті спливли моторошні кадри з новин сторічної давнини: часи, коли заборони ще не було, і діти гинули внаслідок «холодних» розрахунків систем виховання.
І тут, в Академії, алгоритм без серця виконував роль нашого захисника і вихователя.
Здається, мама помилилась — мені вже не подобається.
