Спочатку:
На сторінку книги
— Я — Хейле.
Я перевела погляд на темношкірого хлопця, який привітно, на всі тридцять два, усміхався мені, й неохоче представилася:
— Ніколь.
— Дуже...
— Краще не починай, — нечемно перебила я, підходячи до стійки видачі їжі.
Від асортименту страв розбігалися очі, а пахло так, що шлунок зрадницьки зсунувся до хребта. Хотілося спробувати все й одразу.
— Я лише хотів познайомитися, — ображено буркнув хлопець, підчепивши тарілку з темною від соусу локшиною, щедро притрушеною білим кунжутом. — Схоже на хробаків...
— Це локшина з грибами. І, скоріш за все, вона гостра, — попередила я, прискіпливо обираючи сніданок. Хотілося соковитого м’яса зі смачною скоринкою, але, на жаль, вибір обмежувався омлетами, кашами та овочевими міксами.
— Ти знаєш, що це?! — щиро здивувався Хейле.
Я мовчки поставила на тацю горнятко синтетичної кави. Хлопець теж потягнувся за напоєм.
— Візьми краще сік, — порадила я і кивнула на склянки з яскраво-червоною та жовтою рідиною.
— Сік?! Я ще ніколи в житті не пив справжнього соку. Гадаєш, це смачно? — він підозріло принюхався до склянки.
— Знаю, — відрізала я і впевненим рухом поклала йому на тацю свіжу булочку.
— Е-е-е... Дякую, — розгубився Хейле. — Там, де я виріс, їжа буває лише в герметичних пакетах або тюбиках.
— І де ж ти виріс?
— На Місяці-5.
Я розуміюче кивнула. Місяць-5 залишився єдиною діючою станцією з вісімнадцяти колись заснованих. У ті часи людство ще вірило, що космос можна підкорити, а мертві планети — зробити придатними для життя. Колонії засновували всюди, куди могли дотягнутися кораблі. Але магнітні бурі, космічна радіація та нещадний вакуум швидко довели: народжені на Землі не здатні повноцінно жити за її межами.
— Ти не схожий на колоніста, — зауважила я, прискіпливо оцінюючи його статуру: народжені на Місяці, через низьку гравітацію та брак сонячного світла мали високий зріст, видовжені кінцівки та характерний сіруватий відтінком шкіри.
Хейле на мить завмер, тримаючи склянку з соком біля губ, а потім коротко реготнув.
— Очі в тебе — як сканер, Ніколь. Ти права. Батьки перебралися вже після мого народження. Наївно сподівалися, що за межами Землі життя краще.
— І як воно?
— Ніяк. Живуть. Працюють. Народили ще двох синів, а старший... — він на мить запнувся, — «бракований» одразу став непотрібним.
Голос хлопця наповнився такою знайомою гіркотою й тугою, що мені стало ніяково. Щоб не копирсатися в чужих ранах, я поквапилася змінити тему:
— Не знаєш, що на нас чекає після сніданку?
— Уявлення не маю.
Він розгублено озирнувся навколо й зітхнув:
— І запитати нікого. Тут самі першокурсники.
— Звідки знаєш? — за стіл без запрошення вмостився інший адепт — рудий, з обличчям густо вкритим ластовинням. Та що там обличчя — веснянки проглядали і з комірця сорочки і з рукавів.
— Бо вони виглядають такими ж розгубленими, як і ми, — знизав плечима Хейле.
Я скептично гмикнула, проте висловлювати сумніви не стала.
У цей момент за наш стіл плюхнувся той самий повний хлопець. Від удару його переповненої таці підстрибнули столові прибори.
Ми синхронно втупилися в нього поглядом.
— Що? — огризнувся він рішуче, проте тут же знітився, відступив: — Місць більше немає.
— Жуй вже, — миролюбно всміхнувся Хейле.
— О, дивись! Рудий, гладкий і патлатий. Принцесса зібрала всіх своїх поклонників, — пролунав над вухом отруйний голос Хло. — Підібрала всіх немічних і калічних...
— Пельку стули! — обірвав її хлопець в окулярах, що сидів неподалік.
— О! Ботанік на додачу, — пирхнула дівчина і встала. А разом з нею встали й хлопці. Двоє. Третього в їдальні не було.
— Не чіпай лайно — не смердітиме, — згадала я стару бабусину приказку.
Хло зреагувала миттєво – одним стрибком перемахнула через стіл. Тарілки зі склянками протестувально дзенькнули, розбризкуючи залишки їжі та напоїв.
— Що. Ти. Сказала? — прошипіла вона мені в обличчя, грубо хапаючи за грудки.
Якомога спокійніше подивилась їй прямо в очі. Я не боялася. Не тому, що така смілива. Просто… Що вона мені зробить? Поб’є? Я виросла з трьома братами. І хай вони люблять і захищають мене, але так було не завжди. Були у нас і суперечки, і бійки. Особливо з Кеєм, який старший за мене лише на рік.
Та і знала: з такими, як Хло, краще пару разів побитися, ніж показати хоча б тінь слабкості.
— Щось про лайно, — всміхнулася я одними губами. — І чого це тебе так зачепило? Впізнала себе? — запитала я лагідним тоном психолога на сеансі терапії.
Хло замахнулася, її обличчя перекосило від люті.
— Та я...
— Облиш її, Хло, — гукнув її третій з її компанії. Високий, широкоплечий, худорлявий він застиг на порозі їдальні, як натягнута струна — торкни і прилетить.
— Тільки заради тебе, Мірелю, — дівчина улесливо усміхнулася, різко відпустила мене й, виклично віхляючи стегнами, попрямувала на вихід.
— Мда... Що кохання з дівчатами робить, — пробурмотів гладкий, проводжаючи Хло поглядом і нарешті впихаючи в рот шматок булочки.
— Вважаєш, це кохання? — хмикнув Хейле. — Більше схоже на дресирування.
Відповісти гладкий не встиг. Під стелею ожив гучномовець, розрізаючи гул їдальні механічним голосом:
— Шановні адепти! Терміновий збір у холі головного корпусу. Явка обов’язкова.
— А це було обов'язково казати? — пробурмотів чубатий, поправляючи окуляри. — Тепер мені понад усе хочеться перевірити, що буде з тими, хто не з'явиться. До речі, я — Ентоні.
— Кайл, — назвався товстун, витираючи руки об штани.
— Шон, — озвався рудий, нарешті відірвавши погляд від своєї тарілки й уважно подивившись на мене. — А ти відчайдушна. Справжня шибайголова у спідниці. Хоча спідниці, здається, ти не поважаєш.
Я демонстративно закотила очі. Скільки разів я чула щось подібне від братів?
— Хейле, а вона — Ніколь, — втрутився мій темношкірий супутник, підводячись із-за столу й намагаючись розрядити атмосферу. — Йдемо? Подивимось, що там і як.
Шон коротко кивнув і закинув у рот останній шматок булочки. Ми рушили до виходу, де натовп адептів уже утворював щільну пробку.
— Сподіваюся, нас не змусять знову бігати, — прохрипів Кайл, намагаючись не відставати на на крок. — Мій сніданок цього не переживе.
— Судячи з того, що нас кличуть у головний корпус, а не на стадіон, — озвався Ентоні, поправляючи дужку окулярів, — на нас чекає щось новеньке. І я не впевнений, що це щось краще за біг.
