Спочатку:
На сторінку книги
Я вийшла майже одразу. Площа зустріла мене метушнею та тривожним гомоном. Кинула погляд на групу викладачів. І чого їм не спиться? Промови посеред ночі, іспити в темряві… Невже не можна було відкласти це божевілля до ранку?
Вперед виступив велетень у формі, що ледь не тріщала на його широких плечах:
— Розпочнемо…
— Вибачте, але ще не всі зібралися, — забелькотів чубатий хлопець у першому ряду, нервово поправляючи окуляри.
— Це їхні проблеми, — відрізав велетень, і його голос прокотився площею, наче каміння в гірській річці. — Ви в Академії, а не в дитячому садочку. Хоча ви особисто можете зачекати. Заодно дізнаєтесь, що буває з тими, хто запізнюється. Запевняю, це буде незабутній досвід.
— Але ми не винні! Годинники не працюють! — вигукнув хтось із натовпу.
— Звісно, не працюють. Ви ж в Академії. «Костилі» тут можливі лише зумовлені навчальною програмою.
— Костилі? — розгублено перепитав хтось.
— Годі мене забалакувати! — обірвав велетень. — Зараз на долоні кожного спалахне колір. Такий самий з’явиться на секторах плацу. У вас тридцять секунд, щоб зайняти відповідне поле. І оскільки у вас проблеми з відчуттям часу… Анісор, любчику, порахуй для них.
«Любчик» виявився жінкою. Принаймні зворотний відлік розпочав саме жіночий голос — ідеально рівний, позбавлений будь-яких емоцій, він наче падав зверху, з самих хмар.
«Тридцять… двадцять дев’ять… двадцять вісім…»
Я не стала вагатися. Щойно шкіру на долоні обпекло холодним синім світлом, я кинулася до відповідного сектора. Вже на місці озирнулася: біля кожного поля, наче тіні, виросли викладачі. Біля нашого не було нікого. Але за мить до нас важкою ходою підійшов велетень. Посміхнувся так, ніби вже бачив, як ми з його примхи танцюємо гопака на розпеченому вугіллі.
— Та хай йому грець! — незадоволено тихо пирхнув чубатий, упіймавши цей погляд.
— Що ж… Вітаю. Ви впоралися, — велетень окинув нас хижим оком. — А тепер кожна група слідує за своїм куратором.
Коридори Академії здалися мені нескінченними лабіринтами з однаково-невиразними стінами. Заблукати — раз плюнути. Я вже зараз була впевнена, що дорогу назад до своєї кімнати не знайду навіть під тортурами.
— Ну ж бо, проходьте. Не затримуйтеся у проході!
Ми зупинилися в центрі величезного залу. Кілька чоловіків у білих халатах снували між столів та масивних агрегатів, що нагадували саркофаги.
— Де ми? — прошепотів хтось.
— Ви? В імерсивному центрі. Хто найсміливіший?
— А що треба робити?
— Сісти в крісло, одягнути шолом… — велетень вказав на металеву конструкцію, обплутану дротами.
— І що далі?
— А далі подивимось…
— На нутрощі? — голос чубатого знову здригнувся.
— Дідько, що за дурість у вас у головах? — викладач роздратовано сплюнув. — Ніхто вас розтинати не збирається — крові забагато. Та й із такими мізками ви самі сконаєте раніше, ніж хтось до вас добереться.
— Сконаємо? — тоненьким, тремтячим від страху голоском перепитала дівчина поряд зі мною.
Я ступила крок до одного з крісел.
— Це симулятори? — запитала, роздивляючись масивний шолом із непрозорими окулярами, тактильні рукавиці та важкі берці, що стояли на підлозі.
— Повне занурення. Військовий аналог, — з несподіваною любов’ю і тугою мовив велетень, поплескавши рукою по пошарпаному корпусу машини. — Колись на таких тренувався перший Зоряний Десант. Ну? Є бодай один сміливець?
Я виступила вперед. Не тому, що була найхоробрішою. Просто знала: якщо зачекаю ще хвилину, то накручу себе так, що в це крісло мене можна буде затягнути лише непритомною.
Велетень зміряв мене поглядом і вперше за ніч кивнув із тінню поваги.
— Вітаю, адепте чотирнадцять. Сідайте.
Кліпнула очима. Що за звернення? В мене ім’я є!
Глянула на велетня і проковтнула обурення: їхня Академія — їхні правила. Нерозумно бунтувати з першого ж слова.
Шолом важко осів на голові, відсікаючи звуки залу. Руки занурилися в тактильні рукавиці, які тут же стиснулися, підлаштовуючись під мої долоні. Відчула, як хтось торкається ніг, вправно замінюючи м’які кросівки на жорсткі, високі берці. Клацання кріплень — і реальність зникла.
Мить і я вже не сиділа в кріслі. Стояла, витягнувшись у струнку, на палубі бойового корабля. Металева підлога під ногами ледь вібрувала від роботи двигунів. Навколо панував запах розпеченого металу, синтетичного мастила та передстартового хвилювання.
Я була не одна. У шерензі стояло ще три десятки десантників у парадній формі. Уважно дослухалася до слів капітана, що крокував між нами.
Я знала кожного. Знала, що Алірі полюбляє розповідати анекдоти, але її глузливі жарти часто недоречні. Сем майстерно володіє вибухівкою, Вілл захоплюється кулінарією і вільний час проводить у камбузі. А у капітана є Лукас, син, що росте без матері, і якому я з кожного відрядження привозила солодощі.
Знала, на кого можна покластися, а кого краще не лишати за спиною… Чужими були лише вчорашні курсанти.
