Раді Вас бачити!

Бах.

Я рвучко підхопилася на ліжку й вдарилася лобом об верхню полицю, про яку геть забула. Боляче…

Брязкіт. Звук, якого не мало бути. Скрегіт металу об метал. Глухий, ледь чутний, він, однак, перекривав рев двигунів.

Бах. Дзвінкий гуркіт — немов водний потік трощив перешкоди — змусив не просто вскочити, а блискавично натягнути форму.

— Алірі! — гукнула я дівчину на верхньому ярусі, але вона навіть не поворухнулась. — Алірі! — гучніше повторила я, присідаючи, щоб натягнути берці. — Алірі!

Сусідка не озивалася. Не чує? Як таке можна не чути! Корабель, здається, розвалюється, а вона спить.

Взувшись, підскочила, торкнулася її плеча, легенько потягнула на себе і… відпружинила назад. Дівчина перекотилася на спину, витріщивши порожні розплющені очі.

— Алірі… — прошепотіла сполохано, не в змозі повірити побаченому.

Перед внутрішнім поглядом майнув вчорашній вечір за пару хвилин до відбою. Ми, сміючись, сперечалися — ділили новеньких. Так не хотілось брати на себе відповідальність за них. Не прийшлось…

Знов гримнуло.

Перед очима майнув учорашній вечір за кілька хвилин до відбою. Ми, сміючись, сперечалися — ділили новеньких. Так не хотілося брати за них відповідальність. Не довелося…

Знов гримнуло.

Це вирвало мене зі паніки, що вже підкрадалася з темних куточків свідомості. Чіткі інструкції, які наставники методично вбивали в голову, відточені до автоматизму дії — усе це виринуло з підсвідомості. Тіло діяло само собою.

Наліво, направо, три повороти лівіше, сходи, командний місток…

Я завмерла на порозі — порожньо. Ні командира, ні чергових. Хіба так буває? Де всі?

Блимала червона кнопка тривоги, надривно волала сирена. Механічний голос штучного інтелекту монотонно повторював:

— …Запущена програма самознищення. Загроза біологічній безпеці. Будь ласка, пройдіть у відсік шістнадцять. Рятувальні шлюпки номер п’ять, вісім та дванадцять придатні до евакуації…

— Що сталося? — я підлетіла до екрана, гарячково натискаючи кнопки, щоб відтворити записи останніх хвилин.

«Доступ заборонено!» — спалахнуло попередження.

— Дідько! — вилаялась я, вводячи новий код.

«Доступ заборонено!»

Та скільки можна?!

— …до самознищення залишилося десять хвилин, — повідомив ШІ.

— …до самознищення, — сповістив ШІ. — десять хвилин...

Я здригнулась. Чи варті ці кілька хвилин потокого відео того шансу на порятунок, який я зараз марную?

До рятувальної палуби бігти шість хвилин. Чотири з половиною, якщо на межі сил. Отже, у мене є лише дві хвилини.

— Залишилось дев’ять хвилин...

Пальці слухняно набрали універсальний ключ — той самий, що став моїм пропуском до академії.

— Є… Так… Подивимось, — пробурмотіла я.

Власний голос заспокоював, на відміну від відліку ШІ, що змушував серце вистрибувати з грудей.

Переглядати було ніколи. Я витягла файл із віртуального сховища й приклала комунікатор.

Розберуся в шлюпці. Головне — щоб вони ще були.

Я здригнулася, згадавши: з двадцяти семи шлюпок ШІ визнав справними лише три. Кожна розрахована на десятьох. Якщо вони вже заповнені, то…

— Залишилось сім хвилин…

Все! Час. Але відео завантажилося лише на сорок відсотків. Та що там таке? Чому файл такий важкий? Не встигну.

Я приречено зітхнула. Що я роблю? Можеу його? Нащо воно мені треба? Це ж безглуздо!

— …шість хвилин…

І дев'яносто два відсотки. Я почала рахувати про себе, гіпнотизуючи смужку завантаження.

Сто! Нарешті.

Я кинулася до сходів. Якщо ніде не затриматися, встигну відстикуватися за хвилину до вибуху. Якщо пощастить.

Шостий рівень.

П'ятий…

Рятувальна палуба на нульовому.

Третій і четвертий рівні — пасажирські. Там має бути порожньо, бо врятованих на борту не було — ми якраз летіли за ними на Сарекс.

Краще бігти коридорами тут, бо перший і другий рівні — командні, і там зараз може бути що завгодно.

Хоча мій рівень теж здався мені вимерлим. Усі вже евакуювалися чи?..

Додумати не встигла. Підлога здригнулася, корабель хитнуло. Шлюпка відійшла?

— Одна хвилина… — лунав металевий голос крізь рев двигунів.

Я прискорилась і на чистій упертості подолала сходи.

І раптом наштовхнулася на нього… Малий, розгублений. Він стояв посеред порожнього коридору, кліпаючи заспаними очима, у м’ятій піжамі з плюшевою іграшкою в руках. Самітній. Забутий.

— Лукасе? — я вклякла на місці. Розпитувати не було часу — підхопила його на руки. — Де твій тато, Люку?

— Там, — малий ткнув пальчиком у бік каюти з розчиненими дверима.

Миті вистачило, щоб зазирнути всередину й побачити нерухоме тіло капітана на ліжку. Я не зупинилася. Якщо він не прокинувся від цього гуркоту, то вже не прокинеться ніколи.

— Тридцять секунд.

Рятувальна палуба зустріла мене пусткою. Жодної шлюпки.

Це ж добра новина? Значить, люди врятувалися…

Я заплющила очі. Є ще одна. Капітанська. На п’ятому рівні. Чому я не згадала про неї раніше?

Бо шанси, що вона ще там — примарні. І ми фізично не встигнемо.

— …дванадцять…

Ну от і все. Я втомлено опустилася на підлогу.

— …десять.

— Страшно, — хлипнув носом Люк. — Хочу до тата.

— Скоро ми будемо там, малий, — прошепотіла я, пригортаючи його до себе. — Вже зовсім скоро.

— …чотири.

Серце калатало, мов скажене, боляче б’ючись об ребра.

— …три.

— …два.

— Страшно, — повторив Люк, зазираючи мені в очі.

— Мені теж, — зізналася я, стираючи сльозу з його щоки. — Мені теж…

І це було останнє, що я встигла, перш ніж усе поглинув жар і біль…

— Симуляцію не пройдено, адепте номер чотирнадцять.

Я кліпнула, повертаючи ясність думок. Підняла руки, щоб зняти шолом, і ледь не застогнала від сорому за те, що побачили екзаменатори.

— У чому ваша головна помилка?

Стіни кабіни розтанули. Переді мною постали екзаменатори — нечіткі фігури у сліпучому білому світлі.

— Я побігла на місток, — відповіла я, дивлячись на того, хто здавався найсуворішим.

Він похитав головою:

— Ні. Тут ви діяли правильно. Ваша помилка — у дитині. Це вже третя симуляція, і щоразу ви жертвуєте собою заради порятунку когось іншого. Ми не можемо рекомендувати вас на службу.

— Хіба не обов’язок військового — рятувати інших? — ошелешено запитала я.

— Не тоді, коли це унеможливлює виконання завдання. Ще питання?

Я хитнула головою і мовчки вийшла з кабінету. Притулилася спиною до дверей. Провалила…

— Дарма ти так, Сьомий, — почулося з-за дверей. — Дівчина талановита, миттєво приймає рішення.

— І раз по раз гине. Добре, що в симуляторі. Тобі не сподобається писати листи рідним тих, хто загине через її слабкість.

Більше я не слухала. Відштовхнулася від дверей і пішла геть. Навчання завершилось, так і не почавшись. Батьки будуть розчаровані…

— Адепте чотирнадцять, зачекайте! — мене наздогнав другий екзаменатор. — Маю пропозицію. Приходьте завтра о десятій.

Він вклав мені в руку пластикову картку і зник.

Я розгублено покрутила прямокутник у руках. І що тепер з цим робити?