Спочатку:
На сторінку книги
Вітер завивав, наче голодний ненажера, що сторіччями чекав на здобич. В містах, далеко під куполом, люди вже давно приборкали природу, а тут… лиш безкрає море лісів та пурпурові гори, чиї піки прошивали оксамит неба, гублячись десь поміж незліченних сузір’їв.
А зорі… Я ніколи не бачила такого сяйва — розсип діамантів на темній ковдрі всесвіту. Яскраві, низькі, майже відчутні на дотик.
І небо. Висока безхмарна безодня безперестанку пульсувала, вплітаючи фіолетово-червоні стрічки в смарагдову завісу. Беззвучні спалахи блискавиць розтинали повітря на тонкі сяючі скибки.
Подих перехопило. Невже колись люди жили серед цієї неприборканої краси? І проміняли її на затишок мегаполісів та чужі зорі?
Мерзлякувато зіщулилась, намагаючись пригадати, де на Землі є пурпурові гори. А те, що ми на Землі сумнівів не викликало – на власні очі бачила блакитну кулю в ілюмінаторі.
Збентежений натовп юрмився біля невеличкого зорельоту. Хтось перешіптувався, хтось розгублено блукав між іншими. Майбутні адепти жартували й уїдливо коментували все підряд, ховаючи за зухвалістю страх.
Переступила з ноги на ногу, відчуваючи, як холод повільно пробирається крізь підошви.
— Шановні! — ожив рупор над площею, і всі обернулися до трибуни. — Вітаємо вас в «Академії альтернативних технологій».
— В академії невдах, — пирснула… як там її назвав хлопець? Хло.
— Я ректор — Шані Катані. Протягом наступних шести років я буду вам і за тата, і за маму. Саме до мене ви звертатиметеся, коли вас ображатимуть однолітки чи викладачі. От тільки підтирати ваші шмарклі я не збираюся…
— А ми сподівалися, — хмикнула Хло.
Ректор зробив паузу, переводячи подих. Він здавався тендітним поряд із масивною кафедрою. Поцятковане зморшками обличчя, схоже на стару географічну мапу. Великі окуляри в товстій роговій оправі раз по раз сповзали на кінчик носа, і він недбало поправляв їх вказівним пальцем.
— Усі ви знаєте, чому опинилися тут…
— …бо не пощастило народитися «аналоговими», — перебив хтось із натовпу.
Я ковзнула поглядом на застарілий шрам на долоні, і швидко сховала їх у рукави.
Ректор кинув погляд на сміливця, витер хустинкою вологу від поту лисину. Руки злегка тремтіли. Волосся, що залишилося лише на скронях, сріблилося тьмяною сивиною.
— Ви помиляєтеся, юначе, — ректор ледь помітно всміхнувся, і в його очах за скельцями окулярів відобразилась і втома, і поблажлива жалість. — Вам пощастило.
— Ми помремо молодими! — вигукнув інший голос.
Натовп невесело засміявся.
Ректор лише похитав головою.
— Усі присутні тут, — він обвів поглядом адептів і викладачів, що стояли трохи ліворуч, — без винятку належать до тих семи на сто тисяч людей, що народилися повністю несумісними з технологіями вдосконалення…
Натовп незадоволено загув. Це ми знали з дитинства. Коли інші діти отримували перший набір регенеруючих наноботів, нас визнавали «нульовими».
Хоч не спалювали, як відьом у сімнадцятому сторіччі. Втім, дід вважав, що це було б гуманніше, ніж прирікати «нульових» на життя серед вдосконалених. І вже точно — економічно доцільніше.
Я гірко посміхнулася, згадавши старого буркотуна, і провела язиком по зубах, намагаючись стерти присмак його слів. Ми бачилися лише раз — у мої п’ять років, але та зустріч і ті слова закарбувалися в пам’яті назавжди.
— …лише чотири заклади на всю планету… — голос ректора вирвав мене з думок.
Кліпнула, зрозумівши, що пропустила частину промови.
— Раджу всім ознайомитися з правилами, за порушення яких…
— Відрахують? — із надією запитав хтось.
— Покарають, — сухо кинув ректор.
— А хіба ми не найгуманніша співдружність країн у світі? Рівні можливості для всіх! — продекламував інший адепт.
— Рівні. Проте є рівніші.
Натовп знову пирснув.
— Покепкували? — вперед виступив чоловік. Високий, кремезний — справжній велетень, як і більшість удосконалених. Я миттєво впізнала голос «невидимки». — Розумію, ви — купка немовлят, щойно відірваних від маминих спідниць. Наляканих, збентежених. Але самостверджуватися будете на заняттях. На моїх — шанс матиме кожен. А поки що… маєте пів години на заселення в гуртожиток. Час пішов.
— А що потім? — вигукнули з натовпу.
— А потім — іспит. Маємо ж з’ясувати, чи є у вас бодай якісь схильності. Чи, можливо, вас варто одразу відправити у спецзаклад…
Він обвів адептів важким поглядом — і натовп заціпенів.
— І чого стоїмо? Передумали заселятися? Що ж… можемо провести іспит просто зараз.
Викладачі злагоджено закивали. Адепти миттю заворушилися.
— І тут вдосконалені командують… — пробурмотів хтось.
— Ректор же сказав, що тут тільки «нульові».
— І ти йому віриш? Хіба «аналогові» бувають такими здоровилами?
Погляди знову ковзнули до велетня, який уже щось обговорював із ректором.
— Може, й ні. Але краще не нариватися.
