Спочатку:
На сторінку книги
Зосередитися на лекції не вдавалося. Не після того, як, подібно до райської пташки, в аудиторію влетіла викладачка.
— Усі зібралися?! — грюкнули двері, і гул миттєво вщух.
Викладачка була дивною. Маленька, пухленька, але першим у очі кидалося волосся — яскраво-рожеве, наелектризоване, воно стояло дибки всупереч усім законам гравітації та моди на натуральність. Чорні очі, зелені брови, пірсинг у носі та татуювання, що вкривали кожен клаптик видимої шкіри. Пурпурове шовкове кімоно, огорнуте шалями, лише додавало сюрреалістичності.
Якось не так я уявляла викладачів.
— Вітаю на історії… — почала вона, але промову перервав різкий тріск динаміків.
— …Вітаю ще раз, — пролунав металевий голос голови безпеки. – Забув попередити. Якщо хтось з вас відчує щось дивне, або помітить якісь незвичності в навколишньому просторі, обов'язково повідомте про це куратора. Від цього залежить безпека: ваша та інших. Запам’ятайте: будь-яка зміна у поведінці, відчуттях, навіть якщо вам просто почулось, здалось – негайно повідомте куратора. Повторюю: негайно повідомте куратора.
Ми здивовано переглянулися. Повідомлення звучало… тривожно.
Я мимоволі озирнулася на стіну, за якою була та сама коморка. Це достатньо «незвично»? Чи цокіт пазурів у темряві — це те саме, про що він попереджав?
Впіймала погляд Хло і зловтішна усмішка розцвіла на її обличчі. А от погляд Міреля, навпаки, був сповнений проникливої, майже важкої задумливості.
Обвела поглядом нових знайомих. Хейле дивився рішуче і впевнено, тільки брову запитально вигнув, Шон — співчутливо, Ентоні видихнув: “Ну звісно” і далі всі його думки були десь не тут, Кайл вже звично відкрив рота, щоб брякнути щось…
Похитала головою. І це щось так і залишилось не озвученим.
Лекція минула наче в тумані. Я не впевнена, що запам'ятала з неї бодай щось. Ні теми, ні ім’я історикині в у збентеженій голові не відклилося, хоч рука і водила по планшету, конспектуючи. Сподіваюсь, хоч щось вона записала.
— Треба поговорити! — заступив нам шлях Мірель. Двоє хлопців із притулкових стали по обидва боки від нього, наче тіні.
Хло невдоволено скривилася, але, на мій подив, промовчала.
Хейле глянув на мене, потім на Міреля і коротко кинув:
— Не тут.
— Після обіду, за корпусом, — відповів Мірель. — Там є парк.
Я кліпнула очима. Який ще парк? Посеред цього бетонно-скляного монстра?
— Це нам стрілку забили? — недобре посміхнувся Шон.
— От пронири, — у захваті випалив Кайл. — І коли тільки встигли?
Ніхто не відповів, але кожен подумки віддав їм належне. Поки ми, домашні, ледь встигали між тренуваннями, іспитами та сном, притулкові вже розвідали місцевість.
— А хтось із вас чув… про дорослих «нульових»? — раптом винирнув із думок Ентоні, відкставляючи порожню супну тарілку.
Кайл поперхнувся. Шон так добряче приклав його долонею по спині, що товстун мало не пірнув обличчям у пюре.
— Треба… попереджати… — прохрипів Кайл, ковтаючи сік. Обличчя його почервоніло, очі сльозилися, а до нашого столу вже стрімко крокував знайомий юнак у білому халаті.
Я оніміла, коли він, не сповільнюючись, наче привід, пройшов прямо крізь стіл.
— У нас усе добре! — поспіхом запевнив Хейле.
Юнак миттєво розчинився в повітрі.
— Вибачте, — прошепотів Ентоні, опускаючи очі. — Ви праві. Говорити краще не тут.
Доїдали ми в повній мовчанці. І так швидко, що певно б побили б рекорд, якби такі існували.
В парку на нас уже чекали. Це був дивний клаптик зелені – кілька дерев, затиснутий між високими стінами, де дерева здавалися надто ідеальними, щоб бути справжніми. Але варто було ступити крок і все змінилось: і дерева справжні, і високі стіни зникли.
— За нами стежать, — попередив Хейле, щойно ми підійшли.
— Ти лише зараз це зрозумів? — виступив один із незнайомців, високий і жилавий.
— Що з них взяти? Домашні, — відгукнувся інший, презирливо сплюнувши під ноги.
Мірель легким рухом відштовхнувся від товстого стовбура крислатого дуба:
— Годі, Бене. Це Бен і Гаррі, — він кивнув на своїх друзів.
Хейле зробив крок вперед, представляючи нас:
— Ніколь, Кайл, Ентоні, Шон.
— Не дуже приємно, — буркнула Хло, схрестивши руки на грудях.
— А що, завадили? — озвався Кайл зі звичною зухвалістю. — Так не соромтеся, тут усі свої.
Гаррі недобре всміхнувся:
— Як ти з таким язиком ще живий? У притулку тобі б його в перший день вкоротили б.
— Я не для того покликав, щоб ми тут у дотепності змагались, — перервав їх Мірель. Голос його став крижаним. — Встигнете ще. У вас цілих шість років буде… Якщо виживете.
— А що, можемо ні?.. — покепкував Кайл, озираючись на нас.
Але питання зависло в повітрі. Важке, гірке, неможливе. Ніхто не засміявся. Навіть Хло відвела погляд, розглядаючи свою долоню, де під шкірою пульсувало червоне світло.
