— Що це за мотлох? — ми заклякли на порозі велетенського холу.
Пахло пилом та залізом. Кам’яні стіни відгукувалися луною кроків. Над головою висіла величезна люстра.
— Це? — проскрипів робот, виїжджаючи на середину зали. Механічна голова повернулася з неприємним скреготом, фіксуючи нас об’єктивами-очима. – А це… Це комп’ютер.
— Допотопний? — скептично підняв брову хлопець поруч зі мною.
– Звичайний, — сухо виправив робот. — Таких уже не виробляють.
– Як і тебе, – буркнув хлопець, відводячи погляд від зачовганого корпусу машини.
Робот не відповів. Його гусениці глухо зашуміли по відполірованій тисячами ніг підлозі, коли він рушив до величезного стенда, що займав усю стіну і світився червоно-зеленими вогниками.
— Підходьте ближче. Реєстрація не чекатиме.
Один із хлопців, невисокий і скуйовджений, несміливо ступив уперед.
— І що робити?
— Покладіть долоню на сенсорну панель.
Хлопець слухняно притис руку до поверхні. Лампи на стенді метушливо замиготіли, і раптом одна зелена змінила колір на червоний.
— Кімната 4С, адепте Тобіас Гінер. Ласкаво просимо до Академії. Ваша доля офіційно завантажена.
— 4С? А де це? — Тобіас розгублено обернувся до робота.
— Гляньте на долоню. Бачите стрілку під шкірою? Слідуйте за нею — вона приведе вас до кімнати. У кімнаті прикладіть руку до панелі на двері: кімната налаштується на ваш генетичний код.
— І все? — пробурмотів Тобіас, розглядаючи слабке сяйво у себе на долоні.
— Все. Рухайтеся. Сходи — праворуч, ліфт — ліворуч. Раджу сходи: у ліфта сьогодні поганий настрій, і там уже зібралася черга з невдах, — механічно відрапортував робот.
— І часто з ним таке?
— Постійно. Як тільки зустрічає невдах, що не здатні пробігти пару поверхів, так одразу й настрій портиться. Нічого це ненадовго.
Я не стала чекати, поки черга розтягнеться до самого виходу. Обійшла кількох заціпенілих однолітків і на мить занесла руку над панеллю. Шкіра на долоні зрадницьки похолола, пальці затремтіли — ніби тіло відчувало, що після цього дотику шляху назад не буде.
Холодний пластик впився в шкіру. Стіна замиготіла, колір ламп став тривожно-жовтим, а потім стабілізувався.
— Кімната 7В, сьомий поверх. Вітаємо в академії, адепт Ніколь Шарнієнко.
— Не пощастило, — зловтішно всміхнувся хлопець, що стояв за мною.
— А нічого поперед батька… — дорікнув інший, штовхаючи мене плечем.
Я лише міцніше стиснула кулак, відчуваючи, як під шкірою пульсує гаряча навігаційна стрілка. Сьомий так сьомий. Не так вже і високо.
Кімната зустріла мене аскетизмом: ліжко, шафа, письмовий стіл та пара стільців із високими спинками. Два стрілчастих вікна розрізали стіну, відкриваючи краєвид на зазубрені піки, що впиралися в попелясте небо.
Світло згасло, щойно я зачинила двері, і кімната занурилась в густу темряву. Тільки зорі за вікном стали яскравіше.
Було прохолодно. З розсохлих віконних рам тягнуло підступним протягом. Пахло крижаною хвоєю та вологою.
Я звично плеснула в долоні.
— Світло! День! — чітко промовила я. Тиша. — Світло, активувати!
Повторила команду ще двічі, підвищуючи голос, але темрява лише глузувала з мене. Серце стиснулося. Я кинулася назад до дверей, але ті заклякли, немов вросли в одвірок.
— Відчини! — я вдарила кулаком по потемнілому від віку дереву. — Відчини двері!
Тиша була єдиною відповіддю. Пальці гарячково зашаруділи по стінах, шукаючи сенсорну панель або прихований датчик. Натомість рука натрапила на щось холодне, кругле й об’ємне.
Раптом щось клацнуло — і кімнату залило тьмяним, сріблястим світлом.
Завмерла, розглядаючи долоню, що лежала на кнопці. Інстинктивно ворухнула пальцями — світло стало яскравішим.
Видихнула, відчуваючи, як тремтіння в ногах вщухає.
Вимикач… Простий сенсорний вимикач.
Як у тих старих книжках, якими так захоплювався Тарас. Він міг годинами теревенити про «минулі часи», їздив на розкопки звалищ, тягнув додому іржаві залізяки, які називав скарбами. А я, замкнена в батьківському маєтку під наглядом кількох андроїдів, слухала його розповіді, наче казки про інші планети.
Торкнулася дверей — і вони безшумно відчинилися.
Пройшлася кімнатою, скидаючи важку сумку на підлогу. Над ліжком і столом виявилися такі ж самі кнопки.
Підійшла до вузьких дверей у кутку. Штовхнула. Санвузол виявився таким же старим як і все інше. Але я вже знала, що шукати. І після кількох спроб здобула воду.
Півгодини…
Я озирнулася, пригадуючи відведений час. Скільки минуло? Десять хвилин? Двадцять?
Погляд упав на стіну над столом. Там висіло коло з двома тонкими стрілками, що рухалися з ледь чутним цоканням.
Годинник. Старий. Механічний.
Я криво посміхнулася власному відображенню у вікні.
— Чудово. Сподіваюся, боїв на мечах у програмі не буде.
Хоча… хто знає, до чого дотягне їх захоплення старовиною.
Протяги ж залишили.
