Раді Вас бачити!

— Йдемо? — Шон стривожено глянув на нас, тоді на флаєр, нервово переступив із ноги на ногу.

— Йдіть, — кинула я, простягаючи руку дівчині.

Вона вчепилася, вдячно всміхнулася — і за мить уже стояла на вершині.

— А ти? — Хейле тупцював поруч.

— Почекаю Кайла, — я кивнула вниз.

Кайл подолав лише половину схилу. Чіплявся за мокру траву, за рідкі кущі, задихався, але вперто дер угору. Поряд із ним вовтузилися ще двоє. Кілька адептів узагалі опустилися на землю — сиділи, чекаючи дива.

— Думаєш, не полетять? — Хейле примружився, дивлячись на Йохансена, що вже заходив у шлюз.

— Полетять.

І знову глянула на Кайла. Він задихався. Обличчя почервоніло від напруги, рухи рвані, плутані, але він продовжував настирливо повзти вгору. Якби сів — я б пішла. А так…

— Дурість, — буркнув Хейле.

Я лише знизала плечима. Справді дурість. Навіть сперечатись не буду.

— Ідіть.

Хейле глянув на мене, на Шона, на Ентоні. Роздратовано махнув рукою й побіг до флаєра.

— Що, Вазочко, знову серце защеміло? — засміялася Хло, зазираючи мені в очі.

Позаду неї гигикнули Бен і Гаррі.

Я підвела підборіддя й витримала її погляд. Уперто. Мовчки. На мить спливло, як день тому вона тягла мене до кімнати. І раптом стало байдуже і до прізвиська, і до зверхності.

Хло гмикнула й легко злетіла вниз, наввипередки з хлопцями.

— Йдіть, — повторила я Шону й Ентоні.

Ентоні поправив окуляри.

— Якщо триматися групою, ймовірність, що нас залишать, менша.

— Бовдур, — сплюнув під ноги Шон. — Нас або залишать, або заберуть. От і вся ймовірність. Їм начхати на кількість.

— Ти можеш йти.

— Та зараз!

Я відвернулася, ховаючи мимовільну посмішку — і впіймала погляд Міреля. Ціпкий. Пильний. Він стояв біля трапа й дивився прямо на нас. На мене.

Потім обернувся Хейле, склав долоні рупором, щось гукнув. Хлопці похитали головами.

— Дарма ви так, — тихо сказала дівчина поруч.

І я нарешті пригадала її ім’я — Роуз.

— Тебе ніхто не затримує, — різко кинув Шон.

Фінальний сигнал прорізав повітря. Ті, хто що ледь плентався з пагорбу, кинулися вниз, штовхаючи один одного.

— Біжимо?

Я похитала головою.

— Разом більше шансів повернутися до Академії, — рівно мовив Ентоні.

— Яких шансів? Ми всього півгодини бігли, — озвався довгов’язий хлопець, що сидів за кілька кроків від вершини.

— І що?

— А то…За пів години і повернемось. Виспимося. А ці дуринди хай бігають, тренуються, — він з посмішкою кивнув на флаєр.

— Це якщо знати куди йти.

— А чого тут не знати? Її ж видно, — він підвівся й махнув ліворуч. Крізь туман справді проглядалися дві темні риски, — Он шпилі… Ну що? Хто зі мною?

Сирена заволала знов. Востаннє.

Двигуни чхнули і загарчали роздратовано, обдавши ліс гарячим подихом. Флаєр злетів і розчинився в сірій імлі.

— Полетіли? — долинув знизу зламаний голос Кайла.

— Полетіли, — відповів Шон.

— То що? Ви зі мною? — довгов’язий нетерпляче глянув на нас.

Я похитала головою.

Він знизав плечима й пішов униз.

— І чому ми не з ним? — тихо спитав Шон.

Я мовчала доволі довго, намагаючись підібрати слова, які пояснять те, що я і сама не розуміла. Відчувала так. а от пояснити не могла.

Поки не заговорив Ентоні:

— Він хитрий. Сидів, чекав, поки інші бігли.

Шон скептично вигнув брови.

Ентоні насупився, знов смикнув окуляри:

— Кине за першої нагоди.

— То що далі?

— Почекаємо Кайла.

— Може спустимось?

— Ні. Кайле, мерщій! — поквапила я, ігноруючи балачки.

На душі було маятно. Дивне, тваринне занепокоєння лоскотало потилицю.

Наче щось загрозливе піднімалося знизу. Разом із туманом.

— Та куди вже поспішати… — прохрипів Кайл, підтягуючись на руках.

Я завмерла, прислухаючись. Тихий шерех. Не вітер. Не дощ.

— Тихо! Чуєте?

— Ні, — відповіли хлопці майже одночасно.

— Кайле! — голос зірвався.

— Повзу я!

— Швидше!

— Куди вже, — бурчав Кайл, хекаючи від зусиль.

І раптом у білих клубах туману, де щойно зник довгов’язий із кількома іншими, щось блиснуло.

Тонке, чорне.

— Бачили?

— Що?

— Там… щось є.

— Що саме?

— Не знаю. Але…

Я не встигла відповісти.

Несамовитий крик розірвав тишу.

І знов цей звук. Знайомий. Ритмічний. Цокіт пазурів по каменю.

Крик обірвався так само раптово, як і почався. Не було ані благань, ані звуків боротьби — лише важкий, вологий хрускіт, від якого шлунок стиснувся в тугий вузол.

— Що це було? — голос Шона здригнувся. Він зробив крок назад, ледь не збивши Ентоні.

— Це… це не людина, — прошепотів Ентоні, його окуляри запітніли від частого дихання.

Цокіт повторився. Тепер ближче. З боку, куди пішов довгов’язий, почулося низьке, вібруюче ричання, що переходило у тихий свист.

— Кайле!

Кайл був уже за два метри.

— Що за дідько?!

Його очі розширилися. Він рвонув вперед, ігноруючи біль у м’язах. Перечепився, впав на карачки. Пальці встромилися в слизький ґрунт.

Хлопці підскочили, вхопили Кайла за плечі та куртку. Потягли.

В тумані, що стрімко підкрадався все ближче, майнула чорна тінь. Туман торкнувся кайлових чобіт…

— Тягніть! — гаркнула я, простягаючи руку.

І раптом рук стало більше. Кайл майже злетів угору, перекотився через край, захлинаючись повітрям.

Я хитнулась. Оступилась…

— Назад!

Чужі руки зімкнулися на моїй талії й смикнули від краю.

Я підвела очі. І моргнула, намагаючись скинути заціпеніння. Мірель був надто близько. Куртка мокра, на щоці — свіжа подряпина. Дихання важке, наче він щойно біг.

— Вже й ноги не тримають, Вазочко? — уїдливо гмикнула Хло.

Це прозвучало так буденно, що світ на мить перестав кошмаром. Захекані Бен і Гаррі виринули з мряки.

— Ви чого тут? — першим отямився Ентоні.

Притулкові переглянулись.

— Хотіли виспатись, — буркнув Гаррі.

— Нічого всі виспемось, — прохрипів Кайл, все ще лежачи на спині.

І нервово засміявся.

— На тому світі… Краще б ви полетіли. Йолопи.