Спочатку:
На сторінку книги
— А нас все менше і менше, — прошепотів Шон, струшуючи сизу холодну мжичку зі спортивної куртки.
Сіре важке небо на небосхилі трохи зблідло, позначаючи місце, де за щільним туманом сходило сонце.
— Гра на виживання, — широко позіхнувши, гмикнув Кайл. — Один вже не вижив.
Я затулила рота долонею і мерзлякувато зіщулилася. Вранішня сирість пробирала до кісток. Понад усе хотілося плюнути на все і повернутися назад — у затишок кімнати, під теплу ковдру. Насолодитися аромоксамитом кави… Ні, до біса каву. Мені б ще хоч годинку покуняти.
— Що? — буркнув Кайл, як завжди, коли його жарт не спрацьовував. І вже тихіше додав: — Хейле досі нема, а красуня спить на ходу…
Я насилу роздерла повіки і перевела погляд на Кайла, думками все ще залишаючись у ліжку.
— До речі, корисне вміння, — посміхнувся Шон. — Навчиш?
Думки повільно вовтузились в голові, як мухи, що застрягли в желе — жодної чіткої та ясної.
— Пара хвилин… — стривожено повторив Кайл, вдивляючись у двері гуртожитку.
— Не драматизуй, — поблажливо кинув Шон. — Навіть якщо Хейле проспить, нічого не станеться.
— Серйозно? Ти зараз серйозно?! — скипів Кайл. — А ти хоч когось із тих, хто проспав учора, бачиш?
Я здригнулася, проковтнула важкий клубок, що раптом став у горлі, і прокинулася остаточно. Покрутила головою, роздивляючись натовп.
«І лише одиниці дійдуть», — сплив у пам’яті вчорашній голос Хорна.
— Я теж це помітив. Ще за обідом, — тихо озвався Ентоні.
— І чого не сказав?! — накинувся на нього Шон.
— Це було лише припущення, не підкріплене достатньою кількістю емпіричних даних…
— Ти мав сказати!
— Щоб що? Що б ми з цим зробили?
— Я б за ним зайшов! — відрізав Шон.
Сирена гримнула, відраховуючи останню хвилину. За мить грюкнули двері, і на подвір’я вискочив скуйовджений, напівсонний Хейле.
Ми видихнули майже синхронно.
— Ранку, — буркнув він, стаючи поряд.
— Ти вчасно! — зрадів Шон.
Сирена замовкла. Адепти заметушилися, вирівнюючи стрій.
— Вітаю, адепти, — вперед виступив Хорн.
Він був не сам — поруч стояв Йохансен у самій футболці. Дощ, здавалося, оминав його стороною. На мить мені навіть примарилося, що краплі наштовхуються на невидиму перешкоду за кілька сантиметрів до його шкіри й безпорадно скочуються на асфальт.
Я кліпнула, придивляючись, але видіння розсіялося.
— Щосуботи у нас із вами буде особливе тренування, — продовжив куратор.
Подумки закотила очі. Ох, вже ці його тренування. Все життя в Академії — суцільне тренування.
— Подробиці дізнаєтеся за кілька хвилин. А поки що — бігом за мною!
І він побіг. Йохансен — рушив слідом. Нам нічого не залишалося, як кинутися навздогін.
Бігли ми з півгодини, плутаючи звивистими стежками лісу, що щільним кільцем оточував Академію.
— Ні, тільки не це… — застогнав Хейле, першим заскочивши на пагорб.
Він дивився на щось, чого ми ще не бачили.
— Що там? — долинув знизу захеканий голос Кайла.
Ми хоч і трималися разом, але розтягнулись на добрі двадцять метрів.
— Сміливіше, сміливіше! Спускайтеся! — підганяв Хорн, стоячи на вершині пагорба. — Мерщій! Чим довше ви повзете, тим менше шансів, що встигнете на вечерю! — склавши долоні рупором, гаркнув він тим, хто плентався у хвості.
— І ти будеш затримувати всіх через одного невдаху? Щось ти надто добрий сьогодні, Дереку, — вишкірився Калеб Йохансен і гаркнув: — Всі, хто не вкладеться в п’ять хвилин, можуть повертатися в гуртожиток прямо зараз.
— Як?! — крикнув хтось. — Ми не знаємо дороги!
— А це вже ваші проблеми, — холодно відрізав Йохансен.
Я вхопилася за протягнуту Хейле руку і видерлася нагору.
Застигла.
Посеред лісової галявини стояв величезний вантажний флаєр.
Озирнулась на Кайла, дерся схилом у підніжжя пагорба, на Хорна, на Йохансена — з них станеться.
— Кайле, поквапся! Він не жартує! — заволав Шон, зрозумівши те саме, що і я.
— Нас із тобою за жартівників мають, Калебе, — всміхнувся Хорн.
І в цій посмішці було стільки радісного передчуття і прихованої обіцянки, що я знову зіщулилася.
Не від холоду.
Від усвідомлення: на нас чекають неприємності.
Єдине, що тішить — у флаєрі, мабуть, тепло. І не так сиро.
Хоча нам це вже не допоможе.
