Спочатку:
На сторінку книги
— Хоч завтра виспимося, — буркнув Кайл, важко плюхаючись за стіл із тацею.
— Мрій, — всміхнувся Шон, не відриваючись від каші.
— Що?!
— Ти розклад не бачив? — буденно поцікавився Хейле. — Завтра знову тренування о шостій ранку.
— Але ж завтра субота! — Кайл обвів нас усіх докірливим поглядом, наче це ми були винні в його недосипі. — Ну, хоч лекцій немає, — видихнув він полегшено за хвилину.
— Я б так не радів, — поправив окуляри Ентоні. — Знаючи Хорна…
— Очікуєш капостей? — розуміюче посміхнулася я.
Від Хорна можна було очікувати чого завгодно. Вчорашній вечір став тому доказом: перетворити звичайне стояння на витончені тортури міг тільки справжній збоченець.
— А ти хіба ні? В тебе ж ще сьогодні вечірнє тренування.
Я поглянула на годинник, стрілка якого невблаганно наближалася до дев’ятнадцятої, і зітхнула.
Йти не хотілося. Натомість шалено кортіло зачинитися в кімнаті й лягти спати. Цікаво, скільки ми витримаємо в такому ритмі, перш ніж загнемося? Чи це така перевірка на слабкість? Як учора: вибув першим, другим, третім… А останньому — якась безглузда нагорода. На кшталт його улюблених балів.
— Хочеш, зустріну тебе після нього? — запропонував Хейле.
Я глянула на нього — він теж виглядав виснаженим.
— Якраз буду поблизу. В нас тренування в одинадцятому залі…
— Оце вам не щастить, малята, — буркнув Кайл, занурюючись у їжу.
Ми з Хейле синхронно зітхнули.
Хорн уже чекав, підпираючи спиною стіну залу. І відклеївся від неї рівно о сьомій
— Вітаю, адепти. Сьогодні нічого складного не буде. Сьогодні ми просто подивимося, хто з вас чого вартий. А то бачу, сил вам не бракує, — і він прискіпливо глянув на мене.
Потім відвів очі, але відчуття липкого, повного спостережливого розуміння погляду залишилось. Так тато дивився на мене, коли знав, що я десь напортачила, але визнавати це не хотіла. А він знав. І мовчав.
— Що ж, першими будуть Рут і Мері. Прошу! — він махнув рукою у бік чорних матів.
Дівчата непевними кроками ступили в центр.
— Ну ж бо! Мерщій! Чого застигли?
Але вони лише розгублено кліпали, не розуміючи, чого від них хочуть.
Куратор важко, майже розчаровано зітхнув.
— Що, ніхто не здогадується, чого я очікую?
Всі переглянулися. Я здогадувалася, що мова йде про спаринг, але мовчала. Хизуватися знаннями не хотілося. Як і тим, що цей бій для мене буде далеко не першим.
— Так, дівчатка, встаємо в коло. Ноги на ширині плечей. Коліна м’які. Руки вгору, кулаки стиснуті. Та не так… — Хорн наблизився до Рут і грубо виправив її стійку. Потім те саме зробив із Мері. — Бій!
Дівчатка кілька разів безпорадно змахнули кулаками, наче відганяли мух.
— Так, справи не буде, — на шостій спробі здався Хорн. — Ніколь, Ройсе, покажіть, як треба.
Я виступила вперед. Ройс — хлопець із лівого боку строю — зробив те саме. Ми завмерли навпроти. Він був на півголови вищий за мене і значно ширший у плечах. Ройс посміхався — зверхньо, самовпевнено, наче це все просто смішна забавка для вечірнього відпочинку.
Я теж посміхнулася. Ліниво. Байдуже.
— Починайте, — коротко кинув Хорн і відійшов на крок, схрестивши руки на грудях.
Ройс зробив перший випад, явно збираючись битись всерйоз. Втім, махав кулаками він доволі незграбно — занадто широкі замахи, занадто багато зайвих рухів.
Я просто відступила убік, дозволяючи йому провалитися вперед.
Ройс здивовано кліпнув, ніби і не очікував того, що хтось може ухилитися, і оскаженіло ринувся на мене знов.
Я знову ухилилася, різко присіла і провела коротку, жорстку підсічку. Ройс із глухим гуркотом полетів на мати, не встигнувши навіть зрозуміти, що сталося.
Скривилася, дивлячись на нього зверху вниз.
— Більша шафа — гучніше падає, — прошепотіла я улюблене Тарасове прислів’я, яке він привіз із чергової мандрівки за сивою давниною.
Хтось приглушено пирснув. Я ж подумки докоріла собі за нестримність: на мить забула, що я не вдома, і у нас наразі інші спостерігачі.
— Підводьтесь, Ройсе, — важко кинув куратор. — Ви ж сюди не лежати прийшли?
Він відступив, повернувся до нас обличчям.
— Погано. Дуже погано, — обвів він нас поглядом. — І це найкращі, — сказав він таким тоном, що уява мигцем намалювала, як він у розпачі хапається руками за голову.
Але Хорн навіть не ворухнувся. Так і стояв, заклавши руки за спину.
— Найкращі? — не повірила блондинка.
— Звісно. Я працюю лише з найкращими.
— А ти молодець, — прошепотів Ройс, підходячи ближче.
— …ці два дні ми спостерігали за вами. Визначали ваші здібності та схильності. За результатами цих спостережень ми і зібрали групи. Мені дістались найкращі. Але вони виявились неспроможними…
— Нас не вчили махати кулаками, — раптом зауважив худорлявий хлопець із другого ряду.
Я вкотре пожалкувала, що досі не спромоглася познайомитися з усіма.
— Ми не створені для цього, — промимрила дівчинка в окулярах, розглядаючи свої носки.
— А для чого створені? — запитав Хорн і знов окинув нас всіх поглядом. — Бути нульовими? Нездатними пройти вдосконалення? Це все, що визначає кожного з вас?
Він зробив крок, і тінь його постаті торкнулась нас.
— Тисячі, сотні тисяч років ваші пращури жили без вдосконалень. Вони полювали, билися, виживали всупереч усьому, щоб дати змогу народитися...
— Вдосконаленим, — перебила Рут, намагаючись додати у голос твердості.
Хорн глянув на неї так, що дівчина миттєво знітилася і відступила, ховаючись за спину хлопця поряд.
— Ні. Саме вам. Нульовим. Бо вдосконалених створили ми.
Він замовк, даючи нам час збагнути сказане.
— Та хіба? — буркнув худорлявий.
Хорн втупився у нього очима, прозорими до крижаної синяви.
— А ви справді вважаєте, що вдосконалення створили вдосконалені? — в його голосі прорізалася іронія.
Хлопець зашарівся і відступив. А я подумала, що погляд у Хорна справді чарівний — мені б такий. Глянув — і всіх приморозив.
— Все життя вам твердили, що ви нікчеми. Невдахи. Помилка, яку слід було виправити ще при народженні. Викинути на смітник та забути…
Тиша після його слів повисла оглушлива, липка від сорому й образи.
— То що? Повірите? Погодитеся з тим, що ви — помилка еволюції? Нінащо не здатне лайно? — Хорн випростався, стаючи ще вищим. — Чи доведете собі, мені, усім, що ви не гірші за пращурів, за тих, хто приборкував вогонь і підкорював зірки? Що саме ви — здатні змінити цей світ? Чи побіжите у ліжечко ховатися під ковдрою? — виплюнув він останнє слово, наче отруту.
Наступні дві години ніхто не поскаржився. Жодного стогону, жодного прохання про перепочинок. Попри складності, попри навантаження, попри нестачу сил. Я бачила, як червоніли від натуги обличчя, як дрібно тремтіли м’язи, як підкошувалися руки та ноги. Стійки ламалися, ми падали обличчям у мати, але піднімалися. Знову і знову.
Доки Хорн не скомандував:
— Досить!
Ми завмерли. Хтось похитнувся, хтось припав на одне коліно, але більшість продовжували стояти, чіпляючись за залишки самовладання.
Куратор повільно пройшовся вздовж нашого нерівного строю. Його важкі черевики стукали по підлозі з особливим ритмом. Він зупинився посередині, заклав руки за спину і... просто мовчав. Кілька довгих, нестерпних секунд він вдивлявся в наші обличчя, наче шукав там відповідь на питання, яке ще не поставив.
Легені горіли, серце калатало десь у самому горлі, заважаючи дихати. Кожен рух відгукувався спалахом гострого болю, і сил стояти прямо вже майже не залишилося.
— Сьогодні, — почав він тихо, і його голос пробирав до кісток, — ви вперше зробили те, що щодня робили наші пращури. Сьогодні ви вперше подолали найстрашнішого ворога, який є в кожного з нас — себе. Свої сумніви, слабкості та страх…
Він зробив невелику паузу, і його очі блиснулиу напівтемряві залу.
— Ваше життя не буде легким. Ні сьогодні, ні завтра. Вам не дано опанувати надздібності простою ін’єкцією чи чипом у корі головного мозку. Але перед вами відкритий інший шлях. Складний. Нудний. Нецікавий.
Він ледь помітно посміхнувся.
— Ви будете плакати та стогнати. Проклинати все на цьому світі. І, особливо, мене. Вам доведеться щодня ламати себе, щоб стати тим, ким ви могли б стати за один день. Якби були удосконаленими, — він знов усміхнувся. — Хтось скаже, що це забагато… Забагато зусиль заради того, що інші отримують задарма. Хтось здасться. Хтось зламається. Сьогодні. Завтра. За рік… І лише одиниці — дійдуть. Стануть кимось більшим.
Він знову обвів нас поглядом.
— А тепер подумайте: ким станете ви? А думати найкраще в теплому ліжку. Тож мій наказ: спати. Спати, адепти! Бо вранці на вас чекає нове тренування. І новий складний вибір.
