Спочатку:
На сторінку книги
— Що ти там казав про дорослих? — я різко обернулася до Ентоні, ігноруючи похмурі погляди притулкових.
Хлопець зітхнув, звичним нервовим рухом поправив окуляри і розгублено вп’явся в мене поглядом.
— Я про них ніколи не чув, Ніколь. Тільки тут, в Академії, вперше побачив... Де вони всі?
— Не хочуть афішувати свою нульовість? — припустив Хейле, схрестивши руки на грудях.
— Та навіть тут, — покрутив головою Гаррі, і в його очах майнув справжній, неприхований страх. — Ви бачили хоч один старший курс? Де ті, хто прийшов сюди рік тому. Два? П’ять?
Він на мить замовк, і я побачила, як зціпилися його зуби.
— Сем, Кора, великий Ден? Жодного з них. А вони всі вступили минулого року!
— Так є і інші Академії, — буркнув Кайл.
Бен відкрив рота, немов хотів щось сказати, але Мірель ледь помітно хитнув головою, і той відступив, похмуро втупившись очима у землю.
Повисла важка, липка тиша. Тільки листя на деревах ледь чутно шелестіло під вітром.
— Сумніваюсь, що ми загинемо, — випалив врешті-решт Ентоні, наче намагаючись переконати самого себе. — Це було б надто марнотратно після всіх тих зусиль, що вони доклали аби ми виросли. Просто... є таке прислів’я: «Природа не терпить порожнечі». А ми...
— Хочеш сказати, не нульові? — перебила я його. У голові майнули кадри зі старих фільмів про супергероїв. Скільки разів я мріяла про надздібності? Думала: от з'являться вони у мене і у батьків більше не буде приводу журитися...
— Нульові, — терпляче повторив Ентоні, знову смикаючи окуляри. — Просто…
— Та кажи вже, як є, — прогарчав Шон.
— Ну люди… це ж не лише тіло чи розум. Є ще дух, характер. Вдосконалення змінює тіло або вчить розум. Але дух...
— Дух гартують, — гмикнула я, починаючи розуміти, куди він клонить. – Болем, потом і слізьми…
— А це обов’язково? — пирхнув Кайл. — А що буде, як я не витримаю їх гартування?
— Повісять на першому ж розлогому дереві, — буркнув Бен.
— За язик, — додав Гаррі і розсміявся.
Кайл лише ображено пирхнув.
— Тоді незвичності? — повернув всіх до обговорення Шон.
— Чергове випробування, — легковажно кинув Хейле.
— А як же небезпека, про яку нас попередили?
— Та налякати нас хотіли, — всміхнулась Хло. — Он вже один обіссявся. Що, побіжиш закладати?
— А ви — ні? — поцікавився Хейле, примруживши очі.
— Ото нам робити нічого. Притулкові не донощики!
— Що ж раз це з’ясували, — підсумував Мірель, — час на лекцію.
Я проводила їх поглядами. Відмічаючи, як злагоджено вони рухаються. Наче розслаблені, а зачепи одного і всі троє кинуться. Навіть Хло не залишиться осторонь.
— А вони так нічого… — буркнув Кайл.
— Нічого. Поки доріжки не перетнуться, — кинув Ентоні.
Хлопці зробили крок уперед, а Хейле обережно притримав мене за долоню, змушуючи зупинитися.
— Розкажеш, що бачила?
Відвела очі. Зізнаватися у тому, що злякалась темряви і кицьки, було… соромно. А ще не покидало відчуття, що все значно складніше. І про порожнечу Ентоні недарма сказав, тільки чомусь не забажав продовжувати, а звів все до тривіального: воля, розум, тіло. І цей Любчик… Може він і тут стежить? А як перевірити?
Хоча, які сумніви? Певно стежить. Всюди на території Академії. І мітки ці…
— Гаразд. Це не важливо, — гірко посміхнувся Хейле і відпустив мою руку.
Він розвернувся і пішов наздогнати хлопців. Між нами миттєво утворилася прірва в кілька кроків, і мені раптом стало холодно. Може, дарма я? Відштовхнула. Не довірилась. Образила.
Я глибоко зітхнула. Всередині зібрався тугий, гарячий клубок. Безмірно захотілося додому — у м’яке тепло і затишок батьківського маєтку. В обійми мами, де пахне бергамотом і спокоєм…
Змахнула гарячу сльозу. На серці було тоскно. Я сумувала. Ми ще ніколи не розлучалися так надовго. І ще ніколи в житті я не почувала себе такою безпорадною та беззахисною.
