Спочатку:
На сторінку книги
Вага гвинтівки на плечі – звична, рідна…
— Зачистити простір! — пролунало в навушниках.
Я знала, що робити. Коли командир попереду показав два пальці і викинув їх вліво, рука звично натиснула на гачок.
Жодних сумнівів. Жодних зволікань.
Звідки випало два тіла.
І голос — твердий, низький, абсолютно спокійний — відрапортував:
— Чисто!
Мені знадобилося кілька секунд і шалене биття серця, щоб усвідомити: голос пролунав із моїх власних грудей. Це злякало мене більше, ніж постріл.
— Рух справа!
Тіло розвернулося автоматично. Пальці звично лягли на спусковий гачок… завмерли. Розтислись в останню частку секунди. Дівчинка. Брудні джинси, пошарпана куртка, рожеві кеди. У руках — затертий кролик із відірваним вухом.
— Зачистити! — гаркнув командир.
Але раніше, ніж пролунав наказ, я вже була поряд і тримала малу на руках. Відчувала, як наляканою пташкою б'ється дитяче серденько…
…— Курсант чотирнадцять! Яка була задача?
Я кліпнула, раптом усвідомивши: у руках порожньо. Ні гвинтівки, ні дитини. Лише злий екзаменатор, що пропалював мене сірими очима.
— Зачистити простір.
— А ви? — він схилився наді мною, втупивши руки в бильця крісла. І я відчула себе: маленьким, беззахисним звірятком у хижій пастці.
— Зачистила простір, — намагаючись приборкати тремтіння і в голосі, і руках відповіла я.
Брові полковника скептично злетіли вгору.
— …і забезпечила безпеку цивільного.
— Ви не виконали наказ! — гримнув він.
— Дитина нам не загрожувала!
— Дитина могла бути зараженою, замінованою або просто приманкою! — насідав полковник.
— Ви розумієте, що наразили на небезпеку весь загін? — подав голос, сповнений крижаної байдужості, інший екзаментор.
Я ковтнула в’язку слину. Відповісти було нічого. Розуміла: вони мають рацію, але…
— Але ж це не означає, що вона саме така, — прошепотіла.
— Тобто ви готові були ризикнути життям друзів аби це перевірити? – їдко поцікавився полковник.
Я стисла бильця, немов це могло утримати мене від падіння.
— Ні!
— Але ви ризикнули!
Я промовчала.
— Ви не склали іспит.
Хитнула головою, відчуваючи, як усередині обривається остання нитка надії.
— Я відправлю доповідну в дисциплінарний комітет, — кинув полковник.
Я заплющила очі. Відчай поглинув мене. Десь на підкірці свідомості знову залунали злі, отруйні слова: «Марна! Такі як ти — помилка. Вас треба знищувати одразу при народженні, а не носитися як з писаною торбою!»
— Не гарячкуйте, полковнику, — почувся спокійний голос. — Дозволимо їй ще одну симуляцію. Сценарій 0-42.
— Під вашу відповідальність!
Клацнули клямки — і світ знову вивернувся навиворіт…
…Хотілося пити. Нестерпно. Я поворухнула сухим язиком, облизала потріскані губи. Поряд хтось застогнав. Я кинулася на звук.
– Семе, ти як?
Він окинув мене тьмяним поглядом. Не впізнав. Тільки застогнав голосніше.
— Тише… Тцц.. — я затулила йому рот долонею, іншою зриваючи з пояса аптечку. — Нас почують.
Задзижчав діагност. Вистрілив ін’єктор: раз, другий… Бренькнув і на екрані замиготів результат:
«Терміново потрібен регенератор. Ймовірність повного відновлення — 6%. Часткової — 17%».
По щоці потекла непрохана сльоза. Ні регенератора, ні зв’язку, ні доступу до нього в мене не було. Ми взагалі були чорті де…
Гіорці напали в спину, коли ми поверталися з розвідки. Якщо вони зайдуть в спину основній армаді — це буде кінець.
Повітря, важке та розпечене, обпікало легені. На комунікаторі блимала цифра: сім миль до найближчої бази. Не так вже і далеко…
Я встала, звалила важке тіло Сема на плечі й зробила перший крок. Другий…
Негостинне сонце планети Бріар-4G-H палило нещадно. Сіра кам’яниста земля була поцяткована глибокими тріщинами, наче ранами. На Бріарі не було розумного життя. А ще вона була так близько до димерійців…
Я перечепилася. Впала, прибита до землі важким тілом друга. Ледь вивільнилася. Сіла. Дихання збилося, м’язи нили від напруги. Очі пекло від їдкого пилу, що ніс вітер.
Скільки я пройшла?
Небо вже сутеніло. І ніч підкралася зовсім близько. В темряву Бріар стає смертельно небезпечним через величезних світляків-паразитів, що нищили все живе.
Діагност оновив дані: «Ймовірність відновлення — 2%. До бази — дві милі».
Якщо побіжу сама на межі сил — встигну до ночі. І може встигну попередити армаду. Якщо продовжу тягнути — ми обидва загинемо. І вже точно нікого не врятуємо.
Я кинула погляд на почервоніле кругле обличчя, на закривавлену форму.
Вперто закинула руку Сема собі на шию і підвелася…
…— Дура! — вилаявся полковник, і щось гучно гримнуло об стіл.
Я облизала сухі губи, радіючи наявності слини в роті.
— Не варто втрачати людяності, — пробелькотіла одними губами.
— Що? Знову гарячкую? — бушував полковник десь поза зоною моєї видимості. — Ви бачили? Вона знову провалила пріоритетне завдання! Бажаєте третю симуляцію?
Світ знову змінився. Сірі стіни корабля, запах озону, мастила і синтетичного освіжувача…
