Спочатку:
На сторінку книги
— Адептко! Адептко! — затрусили мене за плечі.
Шолом важко ковзнув угору, відкриваючи обличчя. Повітря залу — сперте, затхле, з присмаком пилу — неприємно залоскотало ніздрі. Пучки судомно стиснулись, аби не впустити пластиковий прямокутник, але натрапили лише на порожнечу.
Я розплющила очі. Тьмяне світло вдарило по зіницях. Десь на краю зору, дратуючі, блимнула лампа. Раз, другий…
— Адептко! Ви як? — велетень схилився наді мною так низько, що я розгледіла сітку дрібних зморшок у куточках його очей.
Це так не в’язалося з образом, що побудував мій мозок, що я збентежено кліпнула.
— Жива… — голос прозвучав хрипко й крихко. Кожна буква давалася з трудом, але це був мій голос — тонкий, тремтливий, невпевнений.
— Це не може не радувати, — гмикнув велетень і відсторонився, даючи мені простір та повертаючи безжального викладача: — А тепер швидше! Не затримуйтесь!
— Слухаюсь, полковнику! — вилетіло автоматично.
— Годі підлабузничати! До полковника мені як до Місяця пішки, — сухо зауважив він і відвернувся до натовпу адептів. — Є ще сміливці?
Я підвелася. Світ хитнувся, підлога пішла хвилями, і я ледь не поцілувала брудну підлогу. Останньої миті відчула, як мою талію охопили тверді, наче сталеві обручі, пальці.
— Обережніше! Куди летиш?
Глянула з вдячністю на велетня, і не втримала здивування, розчувши:
— Нудить? Нічого, скоро мине. Посидь трохи тут.
Він фактично доніс мене до лави й обережно опустив на край.
— Звідки ви знаєте? — прошепотіла я, обхопивши себе руками.
— Був колись на вашому місці.
— Ви? — видихнув хтось із хлопців питання, що крутилося у мене на язиці.
— А чому ви дивуєтесь? — він ледь помітно всміхнувся, обвівши заціпенілу групу поглядом. — Я такий же нульовий, як і ви. Більше скажу — ви теж скоро змінетесь.
— Станемо два на два? — скептично пирхнула Хло, змірявши його очима. — Чим тут годують?
— Оце навряд. Але сильними й витривалими — запросто.
— Дякую, а то я вже почала хвилюватися, — буркнула дівчина, опускаючи очі під прискіпливим поглядом.
— Як? — запитав чубатий, нервово поправляючи окуляри.
— А як раніше ставали? Тренуйтесь — і буде вам щастя.
— А казали просто, – буркнув чубатий роздратовано.
— Для «просто» ми не підходимо, — розвів руками велетень.
— Але чому?
— О, тут безліч теорій. І краще вам було послухати вступну промову.
— Але ж ви знаєте? — не вгавав хлопець.
Велетень знову всміхнувся — цього разу якось хижо:
— Звісно. На відміну від вас, я промову слухав.
— І, певно, не раз, — буркнула Хло.
— Не скажете? — подав голос рудий і це були його перші слова за весь вечір.
Велетень похитав головою:
— Ні. Навпаки — у вас запитаю. Наприкінці тижня. Подивимось на вашу кмітливість. А тому, хто озвучить усі теорії, дозволю пропустити недільне тренування.
— Недільне?
— Тренування?! — обурено загомоніли адепти.
Велетень з усмішкою дочекався, поки шум ущухне сам і лише тоді добив:
— Вранішнє.
Всі застогнали, заголосили і тоді він тихо гаркнув:
— Годі теревенити! Хто наступний? Раніше пройдете — раніше спати підете.
Один із хлопців миттю кинувся до крісла. До нього тут же підійшла жінка в білому халаті, присіла натягуючи важкі чоботи.
— Хіба так можна чомусь навчитися? — пробурмотіла я, спостерігаючи, як сміливо хлопець натягує шолом.
Велетень обернувся, зважив мене важким поглядом:
— Це не навчання, адептко. Це екзамен. Тест на рівень стресу, базові інстинкти, приховані вади…
— І мої результати?
— З вами діла не буде, — відрізав майже безжально. — Надто високий рівень емпатії.
Кліпнула, стиснувши зуби, руки мимоволі склалися у кулаки. В голові миттєво сплив набридливий, скрипучий голос діда: «Марна! Я ж казав — жодної користі...»
— Тобто все? — вирвалося майже приречено.
— А ще ви — боєць, — несподівано додав він, вдивляючись у моє обличчя. — І це… дуже цікаво. А тепер погляньте на екран.
Я підняла голову, і тіло фантомно здригнулось. На величезному моніторі під стелею хижою загрозою височіли джунглі. Купка солдат, високо над головою тримаючи зброю, борсалася в багнюці, прокладаючи собі шлях.
Плескала вода. Тоненько і жалібно завивав вітер. Ліани сіпались від подиву, ворушились, схожі на кубло величезних змій.
— Там усе здавалося таким реальним… — прошепотіла я.
Раптом одна з купин з бульком ворухнулася. Роззявила величезну пащу, вишкірила, довгі і криві, як шабля, ікла.
Застрікотіли автомати. Хтось заволав від жаху.
Я перевела погляд на викладача — він невдоволено стиснув губи.
Один із бійців кинув автомат, розвернувся й побіг, з силою штовхнувши іншого просто в пащу хижаку.
— А тут уже зовсім інший випадок, — зітхнув велетень і торкнувся широкого браслета-комунікатора на зап’ясті. Майже такого, як був на мені у симуляції.
