Спочатку:
На сторінку книги
Завивала сирена.
— Підйом! — на всю горлянку волав якийсь невидимий ідіот.
Я підскочила на ліжку; матрац невдоволено скрипнув пружинами. Десь у коридорі щось гучно грюкнуло.
З зусиллям роздерла повіки. За вікном ще панувала темінь, лише вузенька багряна смужка займалась вздовж обрію.
Я спробувала натягнути ковдру на голову й перевернути подушку прохолодним боком догори, сподіваючись на рятівну тишу... Але набридлива сирена заверещала знову.
— Підйом!
— Та щоб вам! — визвірилася я і схопилася на ноги.
Події вчорашнього дня пронеслися в голові яскравими спалахами: симуляції, що завершилися далеко за північ, нескінченні блукання коридорами. Попри втому та сонливість, я вперто тримала спину, відчуваючи чужі оцінювальні погляди.
Згадавши, що ввечері забракло сил на душ, я схопила речі й залетіла до санвузла. Поспіхом заплела дві тугі коси, ховаючи не надто свіже волосся, і з третім гудком сирени вивалилася з кімнати.
На плацу вже чекали сонні адепти: розпатлані, розхристані, з мятими обличчями. Мій погляд одразу наштовхнувся на двох, що виглядали непристойно бездоганними й бадьорими для такої ранньої години. Шатен мовчки спостерігав за натовпом, задумливо перебираючи пальцями, а от колючий погляд вузькоокого брюнета, що розправляв манжет брендової спортивної форм, був сповнений зверхності.
— Доброго ранку, адепти! — прогримів велетень, що стояв перед нами.
— Доброго ранку... — неструнко відгукнувся хор голосів.
— Мене звати Дерек Хорн. І я відповідатиму за вашу фізичну підготовку. А за декого з вас, — він повільно обвів нас поглядом, — відповідатиму головою.
І так глянув, що в мене виникло бажання обмежитись першим. Проте вчорашній вечір і чуйка-сверблячка схиляли мене до думки, що я відношусь до других.
Із гуртожитку вибігли дві дівчини, на ходу застібаючи куртки. Викладач поморщився.
— На перший раз прощаю. Але відзавтра за кожну хвилину запізнення ви робитимете десять відтискань.
— Але ми не вміємо! — пискнула одна з них.
Хорн зміряв її важким поглядом:
— Навчитеся. Або відтискатися, або бути пунктуальними.
— Ми просто не виспалися...
— Нічого, на тому світі надолужите. Сьогодні я не лютуватиму — влаштую вам найлегше тренування. Тому — раз-два, побігли!
Він зірвався з місця, легко рушивши біговою доріжкою. Пробігши метрів двісті, озирнувся через плече:
— Остання трійка отримає додатково двадцять присідань!
— Та він знущається! — прохрипів гладкий хлопець, що вже плентався у хвості.
— Якщо це «найлегше» тренування, то що буде далі?
Я воліла не думати. Натомість зосередилася на диханні й намагалася тримати темп. Вдавалося так собі: ноги ломило, у боці кололо, легені ніби заповнилися розпеченим свинцем, а серце от-от мало пробити грудну клітку. Ще й ніс зрадницьки заклало...
— Що ж, — Хорн зустрів нас на фініші, знову міряючи поглядом. — Радий, що більшість вклалася у час і матиме кілька хвилин на сніданок. А на вас, — він повернувся до трьох «щасливчиків», — чекають присідання.
— Я протестую! — буркнув той самий повний хлопець. — У нас за розкладом сніданок.
— Вам не завадить його пропустити, — відрізав велетень. — Швидше починайте, бо й обід проґавите.
— Виглядаєш так, ніби зараз розсиплешся, — прошепотів високий темношкірий хлопець, здуваючи з лоба мокрий від поту чубчик.
— Ти не краще, — відповіла я взаємністю.
Він лише втомлено посміхнувся.
— Що, «вазочко», розсипаєшся? — Хло штовхнула мене плечем так сильно, що я ледь не зорала носом гравій. — Ой, дивись, павучок. Який гарненький. Не хочеш врятувати бідолаху?
Вона покрутила перед моїм обличчям комахою, яку щойно зняла зі свого одягу.
— Ну, як хочеш.
Дівчина кинула павука під ноги й різко наступила. Сухий хрускіт з чавканням різанув по вухах. Хло покрутила ступнею, розмазуючи залишки по бетону.
— Фу, гидота, — скривилася і, кілька разів шаркнувши підошвою по землі, попрямувала до хлопців, що з усмішками чекали на неї.
Відвела очі від того, що ще мить тому було живою істотою. Кілька років тому я б уже ридала й кидалася на неї з кулаками. На щастя, виховання старших братів загартувало мене — розчавленою комахою вже не пройняти.
Хоча все одно шкода. В думки підступно підібралося звичне усвідомлення: будь-якої миті на місці павучка можу опинитися я. І не лише я — будь-хто з нас. Люди лише вважають себе вінцем творіння, але історія доводить інше.
Я ледь втрималася, щоб не шмигнути носом — не хотілося давати новий привід для підтрунювань. Вистачать і вже відомих. А з моєю вдачею, я до кінця дня ще парочку надибаю.
І чого вона так з’їлася? Хоча тут якраз усе зрозуміло: заздрощі недолюбленої дитини, невпевненість й бажання самоствердитися за рахунок інших — класичний випадок. От тільки як бути мені?
— Глянь на них... Навіть не захекались. Ніби й не бігали, — мовив мій новий знайомий, кивнувши на Хло та хлопців.
— Не знаєш, де тут їдальня? — поцікавилась я.
Обговорювати притулкових бажання не було.
Хоч мені і потрібен козир проти Хло. Але вчорашню симуляцію вона пройшла бездоганно: чітко, швидко, без жодних вагань. І фізично вона на голову сильніша за мене.
І що мені з цим робити?
