Спочатку:
На сторінку книги
— Що ти там казав, розумнику? «Сумніваюся, що ми загинемо»? «Надто марнотратно»? — Шон звузив очі, повертаючись до Ентоні.
— О, ти таке казав, чотириокий? — Бен недобре всміхнувся й підійшов ближче.
Ентоні знітився, вчепився в окуляри, ніби у останню лінію захисту, але погляду не відвів.
— Але ж ніхто не загинув, — пробурмотів він, хоча його голос зрадницьки тремтів.
Я їх не слухала.
Імла раптово завмерла за пару метрів від вершини пагорба. Шурхотіла, сичала, клубилася, але не сунула далі, наче впирався в невидиму межу. Я обернулася до галявини, де кілька хвилин тому стояв флаєр, і серце запнулося — туман заполонив її повністю, щільною білою бавовною відрізаючи шлях до відступу.
— Впевнений? — Гаррі зробив ще крок до Ентоні.
— Крик нам теж примарився?
Цокіт пазурів по каменю. Темрява. Затхлість та сирість коридору. Відчуття липкого павутиння та крижаного протягу за спиною. Важке, гаряче дихання. Погляд у потилицю…
Струснула головою, позбуваючись настирливого спогаду.
— Ні. Крик був справжній, — відступив Ентоні, впершись спиною в камінь. — Але…
Гаррі ступив ще ближче до нього і Ентоні злякано зачастив:
— Але це не означає, що… Подивіться на нас. Ми всі живі, цілі…
— А за литку мене хто хапав?! — долучився до дорікань Кайл, розтираючи забите коліно.
— Це був страх. Лише страх. Паніка. Ми нічого не бачили. А імла… Вона зупинилась…
— Мені не потрібно бачити, щоб знати, що там щось є!
Вони оточили Ентоні, наступали, поступово стискаючи кільце. Повітрі згусло. Запахло новою бійкою.
— Він правий! — втрутилася я, неочікувано навіть для самої себе
— Вазочко? — глузливо кинула Хло.
Всі озирнулись на мене. Витріщились з відвертим подивом.
— Ентоні правий, — повторила я, виходячи вперед. — Це все нереально.
— Нереально? — Бен презирливо пирхнув.
— Я не розповідала, але тоді, коли я випала з комори, я теж була впевнена, що мене переслідує монстр…
Хло презирливо гмикнула, але Мірель лише ковзнув по ній поглядом — і вона замовкла.
— Впевнена, що все реально. Закинутий коридор, липке павутиння, монстр за спиною. Я відчувала його дихання. Чула його кроки. А потім випала на світло… і за спиною не було нічого. Ані коридору, ані дверей, ані звіра. І Йохансен… Він тоді штовхнув промову…
— Про «незвичності в навколишньому просторі», — закінчив за мене Кайл, з острахом дивлячись на густу, важку імлу. — Це... достатньо незвично?
— Треба повідомити куратора, — саркастично всміхнувся Шон.
— Тільки от незадача: він полетів, — Гаррі махнув рукою в небо.
— Це її полетів, — Бен тицьнув пальцем у мій бік. — А наші десь там, в Академії.
— І ми не на її території, — додала Хло.
— Не впевнений, — Ентоні знову поправив окуляри, повертаючи собі часточку впевненості.
— Ми півгодини бігли лісом, — заперечив Шон.
— Жоден штучний інтелект не може контролювати таку площу, — додав Кайл.
— Це звичайний ШІ. А Анісор точно незвичайний, — обірвав Ентоні. — Згадайте випадок в їдальні…
Перед очима сплив хлопець у білому халаті, що пройшов крізь стіл у їдальні, а потім розчинився.
— І Хорн… він знав про нашу бійку, — згадала я вчорашнє тренування.
— Бійку? — Мірель повільно підняв брову і перевів погляд на Бена з Гаррі.
Його голос став тихим, як перед бурею.
Ті миттєво знітилися, опустили очі й відступили.
Кліпнула:
— Я до того, що за нами стежать. Завжди.
Слова повисли у повітрі.
— І зараз? — схаменувся Кайл. І раптом застрибав на місці, відчайдушно махаючи руками в сіре небо: — Агов! Рятуйте! Витягніть нас звідси! Рятуйте!
— Замовкни, Кайле, — втомлено кинув Шон, не відриваючи погляду від імли.
— Такий… товстий, а у казочки віриш, — кинула Хло, не приховуючи роздратування.
— Нас ніхто не рятуватиме, — буркнув Ентоні.
— Але вони ж стежать? — зупинився Кайл.
— Стежать, — підтвердила я. — Тільки рятувати не будуть.
— Чому? — повторив Кайл й ображено шмигнув носом.
— Виховують, — кинув Бен. — У притулку так постійно робили: дали вудку — вчися ловити рибу.
— Рибу? — розгубився Кайл.
— Забудь, — плеснув його по спині Гаррі і покрутив пальцем біля скроні: — У нього буває. Верзе бозна-що… В дитинстві зі сходів впав, всі сходинки голівонькою перерахував…
Мірель спустився до самої межі туману, протягнув руку.
— Я б не пхав, — прошепотів Кайл і знизав плечима, коли на нього зиркнули: — А що як розпанахає і ти залишися без руки? Ще пощастить, якщо тільки без неї.
— В будь-якому випадку, я повертаюся в Академію, — нахмурився Мірель.
— Може, просто постоїмо, почекаємо? — запропонував Шон.
— Не варіант, — знов смикнув окуляри Ентоні, протер запітнілі скельця рукавов куртки. — Переконаний, що за нами ніхто не прийде.
— Бо?..
— Гартують, — прошепотіла я.
Гаррі глянув на мене і знов покрутив пальцем у скроні.
— У принцески теж клепки в голові не вистачає? — схилився до Бена. — Верзе нісенітниці. Мабуть, як і тебе, вронили в дитинстві.
— Мене не вронили, — буркнув той.
— Звісно, — приснула Хло. — Ти сам вирішив покататися…
— Маячня якась, — підсумував Шон.
— Суцільна, — підтримав його Кайл.
Мірель же, не звертаючи на нас жодної уваги, зробив крок у туман.
— Він завжди такий? — піймала я за руку Хло.
Та задумливо глянула на широку спину, хитнула головою, а потім згадала з ким розмовляє:
— Залишайтесь тут, Вазочко. Ми за вами когось пришлемо.
І вони вчотирьох зникли в тумані.
— А ми? — окинув нас поглядом Кайл.
Я зітхнула. Йти було страшно. Попри всі логічні доводи, в нереальність того, що коїться, вірилося слабо.
— Стійте! — зупинив нас Ентоні, стягуючи куртку і зав’язуючи рукав навколо руки. — Краще зв’язатися. Мало що…
— А як же твоє «нереально»? — подражнив Шон, але теж почав зв’язувати рукава своєї куртки.
За пару хвилин наш імпровізований ланцюг рушив углиб. І майже одразу наштовхнулися на притулкових.
Вони стояли щільною групою, і туман навколо вихорився, наче живий.
