Спочатку:
На сторінку книги
— І куди підемо? — видав Кайл.
Хло підстрибнула на місці й миттєво розвернулася, виставивши лікті. Бен сіпнувся, готуючись накивати п’ятами. Гаррі здригнувся. І лише Мірель обернувся повільно, без зайвих рухів. На його губах грала крива посмішка, а в очах горів такий лютий блиск, що Кайл мимоволі позадкував.
Бен відкрив рота, але звук, що вирвався, був якимось… нелюдським — тонким, неприродно зламаним.
Витріщивши очі, я перезирнулася з Шоном. Той уже обережно відступав у бік вершини пагорба. Крок. Ще крок. Рукав моєї куртки натягнувся, бо я так і залишилася стояти на місці. Я різко смикнула за «вузол», не дозволяючи Шону відійти.
Поки ми мірялися поглядами, притулкові підійшли ближче.
— Хух, налякали, — видихнув Кайл, витираючи лоба.
— Що, у штанці надзюрив? — зухвало підколола Хло, хоча її власний голос теж прозвучав дивно тонко.
— Бачили б ви себе: очі витріщені, вираз такий… — Кайл розвів руками, не в силах підібрати слова, — зараз здрисну. А потім цей як заверещить! Напевно, слова зі страху забув, бо…
— Туман викривляє звук, — перебив його Ентоні, низько схиляючись до землі.
— Що?!
Але хлопець не чув. Він шепотів, гарячково погладжуючи дужки окулярів:
— Невже гелій? Голос став вищим... резонанс у дихальних шляхах міняється.
— Гелій легший за повітря, — нагадала я. — Він би вже давно був десь у стратосфері, а не валявся під ногами.
— За нормальних умов — так, — Ентоні присів і провів рукою крізь біле марево. — А от рідкий…
Він присів, обережно провів рукою над самою травою.
— Що ти робиш? — не витримав Кайл.
— У гелію малий показник заломлення. Його майже неможливо побачити, — бурмотів Ентоні. — А ще він дуже холодна квантова рідина… Його температура кипіння — мінус двісті шістдесят дев’ять градусів. Моя рука мала перетворитися на крижану бурульку за частку секунди. А мені... просто прохолодно. Як під звичайним дощем.
— Сумніваюсь, що заради нас хтось накачав поле рідким гелієм, — не змовчала я. — Хіба це не один із найрідкісніших газів на планетах земної групи?
— Його можна отримати через термоядерний синтез!
— Щоб що? Налякати купку адептів?
Ентоні вперто хитнув головою і, витерши руку об куртку, стягнув комунікатор.
Хвилини дві ми просто спостерігали за його маніпуляціями.
— Треба забиратися звідси, — нагадав Бен, нервово позираючи на химерні кущі, з глибини яких долинав дивний сухий шерех.
— То куди йдемо? — повторив Кайл.
Ми заозиралися. У цьому молоці навіть згадати, звідки ми прийшли, було нездійсненним завданням. Орієнтири зникли. Світ стиснувся до п’ятачка землі під ногами.
— А ти що робиш? — поцікавився Кайл, помітивши, що я теж присіла навпочіпки.
— Компас.
— З голки?
Я відчепила голку, яку Тарас навчив мене завжди тримати при собі «про всяк випадок». Потерла її об волосся, наелектризувавши, насадила на плаский шматочок кори й обережно опустила у свою прозору пляшку з водою.
— І що?
Голка хитнулася, покрутилась, завмерла.
— Там північ, — я впевнено махнула рукою вбік.
— І?
— Академія на заході. Нам туди, — я вказала напрямок, протилежний тому, куди ми йшли.
— Ага… — глибокодумно протягнув Кайл.
Я тільки зараз помітила, що наді мною схилилися абсолютно всі. Навіть Мірель дивився на мою пляшку з якимось похмурим зацікавленням.
Раптом туман спалахнув тьмяним, але виразним червоно-фіолетовим світлом, наче всередині повітря розлилася невидима неонова лампа.
— Так! Так! — майже заволав Ентоні. — Бачите? Іонізація. Це справді гелій! Але... він не холодний.
— І? — протягнув Бен, якого це світлове шоу зовсім не вразило. — Нам з цього який зиск?
Ентоні розгублено знизав плечима. Хло пирхнула. Шон зітхнув, уникаючи мого погляду. Гаррі всміхнувся з видом: “Я ж кажу — телепні. Що з них взяти?”
— Гаразд, йдемо за компасом, — підбив підсумок Мірель, дивлячись на мою пляшку.
